25 лютого минуло 160 років від дня народження Федора Щербини – відомого українського вченого, члена Наукового товариства імені Шевченка, освітянина, одного із засновників української статистичної науки, громадського діяча.
Федір Щербина – уродженець Кубані, і дослідженню її історії він присвятив усе своє життя. Писав про козацьку економіку, традиції, етнографію, виїжджав в експедиції, привозив із кубанських країв унікальні матеріали, які потім лягли в основу «Истории Кубанского козачьего войска», багатьох інших праць.
До 1920 року, до виїзду на еміграцію, він писав російською мовою – інших можливостей для публікацій тоді вчений не мав.
У 1921 році Федір Щербина приїхав до Праги, яка стала для нього, як і для сотень інших українців, другим домом.
Як професор Українського вільного університету і Української господарської академії в Подебрадах, учений написав низку підручників і наукових робіт, серед яких «Історія статистики та статистичних установ» (1922 р.), «Статистика» (загальний курс лекцій, що викладалися студентам Української господарської академії, 1922–1923 рр.), «Значення статистики як наукової експертизи» (1923 р.), «Статистика: історія статистики і статистичних установ» (1925 р.), «Класифікація потреб трудового населення в світлі бюджетних даних» (1927 р.), а також низку наукових робіт, опублікованих у «Записках НТШ».
У 1924 році Федора Щербину обрали ректором Українського вільного університету. Був він також членом-фундатором Українського музею визвольної боротьби України в Празі.
На еміграції, під час мандрів між Прагою та Подебрадами, зродилась у Щербини ідея, яку пощастило реалізувати: він написав поеми «Чорноморці» та «Іван Мазепа». Потім присвятив себе споминам «Пережите, передумане, здійснене».
Щербину шанували сучасники в Празі й у світі, до його думки прислухались.
Він дожив поважного віку, 86 років, помер у 1936 році. Вченого поховали в Празі на Ольшанському цвинтарі у склепі православної каплиці Успіння Пресвятої Богородиці.
Прах українського вченого без розголосу вивезли до Росії
Домовину закрила таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко». Далі на таблиці був напис чеською мовою: «Кубанський козак професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик».
Був напис, була таблиця – зазначаю в минулому часі тому, що поховання Федора Щербини з Праги зникло. 15 вересня минулого року поховання відомого українського вченого було зі склепу підняте і делегацією високого громадського та урядового рівня перевезене до Росії.
Ніхто з представників численної української громади в Празі про план перевезти прах ученого до Росії не знав. Не було ніякої реакції на факт перепоховання і з боку офіційних українських установ і в Чехії, і в Україні.
Український некрополь обікрали, немає (була схована, перевезена чи знищена?) історичної таблиці, стерта одна з багатьох сотень українських стежок на чеських теренах.
Українські могили в Чехії зникають без догляду
Українські могили, поховання й пам’ятники в Чехії зникають не поодинці – на жаль, рахунок треба вести десятками, а може, й сотнями.
Весною 2007 року на міському цвинтарі міста М’єлник були перекопані могили відомої письменниці Наталени Королевої й письменника, видавця і художника Василя Королева-Старого.
Містечко М’єлник поблизу Праги довгі десятиліття було центром життя української громади саме завдяки цим двом ентузіастам. За власний кошт вони сформували в місті невелику українську бібліотеку, у своїй оселі радісно зустрічали кожного, кому не була байдужа українська культура.
Імена Василя Королева і Наталени Королевої – це також важлива сторінка української дипломатії: обоє починали в Празі як працівники дипломатичної місії УНР.
Василь Королів-Старий є й автором першого путівника для українців, які на початку 1920-х років тисячами прибували до тодішньої Чехословаччини. Міжвоєнна Чехословаччина для багатьох стала другим домом і останнім пристанищем.
Минулого літа поїхала я на північ Чехії, до Ліберця й невеликого містечка поблизу – Яблонного-в-Под’єштєді. Хотіла подивитись на українські військові поховання й меморіали. Перед очима постали сумні картини.
Пам’ятник українцям-жертвам Першої світової війни в Ліберці, встановлений у 1927 році на військовому цвинтарі, ще стоїть, та був повністю засипаний піском. Ми (нас було п’ятеро) ледь відкопали скульптури.
Автор проекту пам’ятника – Василь Касіян, цей пам’ятник – єдина праця цього майстра в галузі монументальної скульптури.
Поруч із пам’ятником рядочки безіменних могил – це все, що залишилось від великого українського військового меморіалу, встановленого українцями на зібрані по копійці кошти. За пам’ятником ніхто не доглядає, він не взятий на облік ні чеськими, ні українськими фахівцями.
Із Ліберця поїхали далі, відшукали цвинтар. До нього нині вже не веде жодна стежка, треба йти через велику луку, щоб дістатись до краю лісу, де колись був цвинтар.
У 1921 році на військовій частині цвинтаря українські емігранти-військовики встановили пам’ятник. Це велична постать кобзаря на тлі вежі з викарбуваними іменами українських вояків, які померли на чеській землі. Це один із найкращих монументальних творів скульптора Михайла Бринського.
Поруч із пам’ятником рядочки могил, чи точніше – ледь видні, порослі травою горбочки на місці поховань, де немає й сліду хрестів чи табличок – зникло все.
Та й сам пам’ятник руйнується: більшість імен на ньому вже прочитати не можна, фрагменти колон непоправно зруйновані, а все навколо заростає бур’яном.
Немає вже українського пам’ятника і в місті Пардубіце, встановленого в 1932 році за проектом Оксани Лятуринської.
Така сама доля і пам’ятника українським стрільцям в Терезині, встановленого на кошти старшин і стрільців у 1923 році. Завдяки збереженим архівним матеріалам знаємо, як пам’ятник виглядав, що на ньому, крім Шевченкових рядків: «Слава не поляже!», були викарбувані й імена полеглих Але залишилось мало що.
Даремно ви б шукали чиєїсь опікунської руки й на міському цвинтарі в Подебрадах, де поховані, зокрема, Дмитро Антонович, Валерія О’Конор-Вілінська, Євген Чикаленко, Михайло Бринський.
«Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутись на Батьківщину» – слова, викарбувані на колумбарії, що його встановили в 1933 році на власні кошти професори і студенти Української господарської академії в Подєбрадах. Колумбарій не утримується, в ньому з’явились сторонні поховання.
Не щастить і самій Празі. На відомому Ольшанському цвинтарі зникли відлиті з бронзи два рельєфи з пам’ятника Іванові Кобизському, директорові Української гімназії в місті Ржевніце, що поблизу Праги. А пам’ятник той – роботи Оксани Лятуринської.
Чехія – єдине місце на землі, що може пишатись монументальними творами цієї відомої авторки. Поки що пишатись, бо залишились, тобто ще стоять, два з трьох відомих монументів Лятуринської.
Не збереглись поховання українських січових стрільців на Ольшанах, перекопаний пам’ятник поета Юрія Дарагана, під загрозою знищення могили відомого художника Юрія Вовка – племінника Федора Вовка, інженера-винахідника Олександра Ярошевського –а обидві ж могили зовсім близько від пам’ятника поетові Олександрові Олесю.
Не збереглись, перекопані, не утримуються, заростають українські стежки до українських поховань у Чехії. «О принесіть, як не надію, то крихту рідної землі», – просив Олександр Олесь. Невже не виконаємо його заповіт?
