– У чому ж полягають аргументи професора Лемкіна?
– Він вважає, що геноцид був застосований проти української нації. Цілий документ говорить про те, що це не був лише голод селян, а що це було винищення української нації. Цей геноцид складався з чотирьох дій. Він говорить: «перший удар спрямований на інтелігенцію, на мозок нації, щоб паралізувати решту організму. Він тут говорить про винищення вчителів, письменників, митців, мислителів, політичних провідників». ГПУ створив СВУ – міфічну організацію «Спілку Визволення України», і це було перше винищення української інтелігенції вже пов’язане з геноцидом 30-х років.
Друге, він говорить: «водночас із атакою на інтелігенцію, тривав наступ на церкву, священиків, церковних ієрархів, душу України». Він називає церкву – «душею України». Він говорить, що між 1926-м та 1932 роком було ліквідовано Автокефальну Православну Церкву, її митрополита Липківського і так далі.
«Третє вістря совєцької атаки було спрямовано проти фермерів, великої маси незалежних селян, носіїв традицій, фольклору і пісні, мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти неї, є, мабуть, найстрашнішою з усіх, – виморювання голодом».
До речі, він відкидає тезу, яка пізніше стала поясненням деяких і радянських, і західних істориків, що це було спрямовано проти селян в сенсі хліборобів. Він говорить: «була спроба характеризувати цю кульмінацію совєцької жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів і, отже, потребою ліквідації куркулів, незалежних фермерів». Він це відкидає і вважає, що це було спрямовано проти української нації.
І четвертий пункт – це те, що Україну заселяли пізніше людьми іззовні.
Підбиваючи підсумок, він пише: «Це вияв геноциду, знищення не лише окремих осіб, але культури та нації.
– Я думаю, що, перш за все, цей документ є важливий для самих українців, щоб вони переосмислили Голодомор. Голодомор мусить бути прийнятий не лише в сенсі знищення голодом селян. Треба розуміти, що геноцид починався знищенням еліти від 1929 року і кінчався вже нищенням комуністичної еліти під час 1932-33 року, коли дійшло до того, що Сталін сміявся, що є півмільйона (осіб) в українській комуністичній партії. Він сказав: «Ха-ха-ха! Це партія, в яку увійшли петлюрівці та агенти Пілсудського». Це неправда, бо петлюрівці не увійшли в партію, але в партії була загроза, що українці, які були в комуністичній партії України, бачили, що діється з народом і бачили, що діється в Україні, могли об’єднатися, увійти у зв’язок зі своїми рідними, які були на селах і разом повстати проти сталінського режиму. І тут, власне, була та загроза, що Сталін казав: «Україну можемо втратити». І це є дуже важливо, щоб переосмислити і поставити голод у центр тої великої трагедії, але голод не був єдиним виявом тої трагедії.
– І все ж таки, повертаючись до міжнародного аспекту....
– Як знаємо, конвенція Об’єднаних Націй визнає жертвами геноциду лише чотири групи: національна, етнічна, релігійна і расова. Тут ми не маємо соціальної групи, якою є селяни. Коли підходити до того, що це було нищення української нації, так як Лемкін говорить, яке не було лише в рамках УРСР, а в рамках Радянського Союзу, не забуваймо про те, що було 8 мільйонів українців поза кордонами Української Радянської Соціалістичної Республіки, з них у 1937 році залишилося тільки 4 мільйони, то бачимо, що це було нищення української нації.
(Прага – Київ)
