«Культ Жукова – це одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму» – Сергій Грабовський

(Рубрика «Точка зору»)

Коли у програмі «Говорить великий Львів» мер Одеси Геннадій Труханов вимагає, щоб проспекту Небесної Сотні була повернута попередня назва – проспект маршала Жукова, це не дивує. Не дивує і те, що Андрій Лесик, голова харківської організації ОПЗЖ, гордо описує покладання квітів до відновленого бюсту «великого полководця маршала Жукова» і заявляє: «Жуков – найдостойніший». Бо ж ідеться про політиків і політичні сили, які, як виглядає, ненавидять не лише український, а і російський народи, й люблять тільки владу, бажано – тотальну і тоталітарну. А тому неправі ті, хто вважає культ Жукова питомим для росіян.

Іще в 1987 році російський письменник-фронтовик Віктор Астафьєв писав про «маршала перемоги» Георгія Жукова: «Ох, який це вигодованець «батька і вчителя»! Який браконьєр російського народу. Він, він і товариш Сталін спалили у вогні війни російський народ і Росію». І ще: «Тільки злочинці могли так розкидатися своїм народом!»

А от оцінка не солдата, а маршала, зроблена на початку 1943-го: «Це людина страшна і недалека. Вищої марки кар’єрист…» Так написав майбутній маршал, а тоді генерал-полковник Андрій Єрьоменко. І далі: «…Жуковське оперативне мистецтво – це перевага в силах у 5-6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар’єру».

Дивує інше: що в Україні знаходяться історики та публіцисти, які вважають Жукова лише одним зі сталінських маршалів, не гіршим і не кращим з них. А тим часом Жуков – не «один з». Він був єдиним заступником Сталіна як Верховного головнокомандувача й одним з двох перших заступників Сталіна як наркома оборони.

• Жуков 1 лютого 1941 року очолив Генштаб Червоної армії, і здійснене під його керівництвом планування майбутньої війни мало наслідком страхітливу трагедію 1941 року.
• Жуков по війні очолив совєтську окупаційну адміністрацію у Східній Німеччині й організував її масштабний грабунок в інтересах військово-політичної еліти, не забуваючи, звісно, й себе.
• У 1954 році Жуков організував і провів навчання на Тоцькому полігоні з реальним використанням ядерної зброї, наслідком чого стало опромінення до 60 тисяч військовиків.

• У 1956 році Жуков уже як міністр оборони СССР організував придушення Угорської революції.
• Нарешті, Жуков написав (чи від його імені були написані) унікально брехливі мемуари, які офіційна пропаганда як в СССР, так і в Росії оголосила каноном правди про війну.

Ні, не був Жуков «одним із». Відтак виплеканий культ Жукова – це одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму, який веде Росію і її народ до катастрофи. А в Україні цей культ підхоплюють ті, хто за будь-яких обставин орієнтується на «зоресяйний Кремль».

Не можна ставити невірний діагноз, применшуючи роль Жукова у війні та після неї; це заважає лікувати суспільну недугу, одну з опор і складових російського «міфу ХХІ століття».

«Геній Жукова»: лише один сюжет 1941-го

Погляньмо на один із найважливіших аспектів діяльності Жукова на чолі Генштабу Червоної армії. Танкові з’єднання зарекомендували себе як головна наземна ударна сила Другої світової. СССР мав 8 механізованих корпусів (танки, мотопіхота, мотоциклісти), створених у липні 1940 року, ще один був створений у грудні.

В кожному за штатом – близько 1100 танків і 150 гарматних броньовиків. Загалом у них мало бути новітніх 5670 середніх Т-34 і важких КВ-1, а до того 2700 легких швидкісних БТ-7 та понад 1200 легких танків підтримки піхоти Т-26 (переважно вогнеметних). Основна маса – 6500 БТ-7 і Т-34 могли рухатися зі швидкістю 50-55 км/год по шосе, а інші – КВ-1 і Т-26 – 30 км/год. Украй не вистачало нових важких і середніх танків (станом на кінець 1940 року випустили лише 117 Т-34 та 140 КВ-1), але ж Червона армія мала близько 5000 БТ-7 і 500 середніх Т-28. 400 БТ-7 в корпусі (ще були окремі моторизовані дивізії з БТ-7) при вмілому використанні – страшна сила, тим більше, якщо підкріпити її півсотнею Т-28. А число Т-34 і КВ-1 тим часом би нарощувалося: розгортався їхній масовий випуск (станом на 22 червня 1941 року в Червоній армії було вже 2100 Т-34 і КВ).

Відтак улітку 1941 року СССР мав би 9 добре навчених і «зіграних» мехкорпусів (мк), нехай й укомплектованих на 2/3, а ще – кілька окремих танкових і моторизованих дивізій плюс важку танкову бригаду (півтори сотні Т-35 і КВ-2) плюс танкові батальйони (54 Т-26) у 200 стрілецьких дивізіях плюс батальйони БТ-5 у кавалерійських дивізіях. І це не рахуючи розвідувальних рот на легких плаваючих Т-37, Т-38 і Т-40 у кожній дивізії. Загалом лише БТ-7 було стільки, скільки всіх танків у Німеччини на всіх ТВД, а їхні гармати пробивали броню всіх німецьких танків, в тому числі й 1400 середніх.

Що за цих обставин роблять нарком оборони Тимошенко і начальник Генштабу Жуков? З їхньої ініціативи починається формування ще 20 (!) мк. Щоб дати їм хоч якісь танки, їх забирали звідусіль – зі стрілецьких і кавалерійських дивізій, з окремих танкових бригад. Жуков заявив: потрібні ще 32 тисячі танків, із них 16 тисяч танків нових типів.

Якби «великий полководець» умів рахувати, він би знав – загалом потрібно понад 1 млн підготовлених танкістів і ще 3 млн бійців допоміжних формувань (в усій Червоній армії було тоді 5 млн військовиків). При цьому план випуску боєприпасів на 1941 рік, підписаний Тимошенком і Жуковим, містив рядок про 2,3 млн бронебійних 45-мм снарядів (їх уже було 12,1 млн). А про бронебійні снаряди для 76-мм гармат, озброєними якими були середні та важкі танки (за винятком КВ-2), «великий полководець», схоже, згадав лише на початку травня і похопився, затребувавши 600 000 пострілів. Та було пізно. Підсумок: 22 червня у цілому ряді мехкорпусів нові танки не мали жодного бронебійного снаряду.

Ось як оцінив жуковське планування командир 9-го механізованого корпусу, майбутній маршал (тоді генерал-майор) Костянтин Рокосовський: «Корпус лише звався механізованим. З гіркотою дивився я на поході на наші старенькі Т-26, БТ-5 и нечисленні БТ-7, розуміючи, що тривалих бойових дій вони не витримають. Не кажу вже про те, що і цих танків у нас було не більше від третини належних за штатом». Справді, 9-й механізований корпус мав 300 легких танків Т-26 перших моделей, БТ та Т-37/38.

«Те, що сталося 22 червня, не передбачалося жодними планами, тому війська були захоплені зненацька у повному сенсі цього слова (інакше кажучи, планів оборони не було – ред.), – писав Рокосовський. – Можу про це судити хоча б по змісту оперативного пакета, який був мною відкритий у перший день війни. Зміст його підганявся під механізований корпус, який закінчив період формування… Про що думали ті, хто складав такі директиви, вкладаючи їх в оперативні пакети і зберігаючи за сімома замками? Адже їхні розпорядження були явно нереальними.

Знаючи про це, вони все ж їх віддавали, переслідуючи, впевнений, мету виправдати себе в майбутньому, пославшись на те, що наказ для «рішучих» дій таким-от військам (з’єднанням) ними був відданий. Їх не турбувало, що такий наказ – посилка мехкорпусів на винищення. Гинули в нерівному бою хороші танкістський кадри, самовіддано виконуючи в боях роль піхоти», – написав Костянтин Рокосовський.

Жуков завжди був Жуковим

​У підсумку «геніальне» планування війни Жуковим, а також керування ним Генштабом, а потім фронтами, призвели до втрати Червоною армією понад 28 тисяч танків (це втричі більше, ніж було в усіх інших державах на 22 червня 1941 року).

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Маршал Перемоги» чи «Маршал-м’ясник»: Георгій Жуков і його місце в українській історії

В 1942-43 роках Жуков спалив іще кілька тисяч совєтських танків, безуспішно намагаючись узяти Вязьму та Ржев, а в квітні 1945-го він приніс у жертву дві танкові армії, прагнучи до 1 травня взяти Берлін.

За все маршал Жуков багато разів заслужив суд військового трибуналу та суворий вирок, натомість путінська Росія та її пахолки в Україні його обожнюють.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода