Міграційний прецедент: Японія прийняла втричі більше українців, ніж біженців з усіх країн за десятиліття

Японія роками мала імідж закритої для біженців країни. За даними імміграційного агентства держави, за останні 40 років притулок отримали 915 осіб із понад 87 тисяч заявок. Це – трохи більше 1%.

Але міграційна риторика Японії змінилася із початком повномасштабної війни Росії проти України. Країна вранішнього сонця прийняла понад 2,5 тисячі українців, зазначає Надзвичайний і Повноважний посол України в Японії Сергій Корсунський. А це – майже втричі більше, ніж мігрантів із усіх інших країн разом узятих за останні десятки років.

Японія навіть змінила міграційні правила для українців. Прихисток і соціальну підтримку отримали не лише ті, у кого є родичі чи знайомі – так звані гаранти, а всі, хто рятувався від російської агресії. Країна їх називає евакуйованими.

Про життя українців за вісім тисяч кілометрів від дому, як японці пізнають українську культуру та що спричинило такий міграційний прецедент, дізнавався проєкт «Ти як?»

«Японці дуже цікавляться Україною, вони хочуть її пізнавати»

Харків’янка Олена Земляченко живе в Японії з квітня минулого року. Переїхати в острівну державу запропонувала подруга. Вони не мали гаранта, але все ж зателефонували у японське посольство у Варшаві, щоб поцікавитися умовами переїзду для українців.

«Чоловік підняв слухавку і ставить питання: «Ви були в Японії?». Ми кажемо: «Ні». Він питає: «У вас є родичі, знайомі?». Ми кажемо: «Ні». Він говорить: «Ви знаєте японську?». Ми: «Ні». Я думала, що відповідь далі буде: «Яка віза і що ви будете робити?». Він такий: «А що ви плануєте робити?» Ми кажемо: «Нам головне працювати, нам треба робота». Він ще запитав: «Чи є у вас гроші на літак?» Ми теж кажемо: «Ні, немає нічого в нас». Він каже: «Я вам передзвоню». І я забула про цю розмову, думаю – точно ні», – пригадує Олена.

Але, на її подив, через п’ять днів біженцям повідомили про безкоштовний літак з Польщі. Ним українка й полетіла у країну вранішнього сонця. Перших три місяці Олена жила у готелі, який оплачувала держава. Потім отримала соціальне житло – квартиру в Токіо.

Олена має медичну страхівку. Умови для мігрантів без гаранта такі: 70% послуги оплачує держава, а 30% – потрібно самому. Щоправда, за словами жінки, і ці витрати можна повернути: «Японія прекрасно ставиться, вони дають нам житло, невеличку фінансову допомогу, на яку можна жити. Я їм дуже вдячна. В японців нереальне серце, вони дуже підтримують, дуже відчувають цей біль».

З перших же днів у Японії Олена почала шукати роботу. До великої війни вона працювала у харківському планетарії. Тож перший свій лист жінка написала у космічне агентство. Там їй повідомили, що місця немає, але погодилися розіслати її резюме у місцеві планетарії, каже біженка: «І вони почали мені відповідати, купа листів японською мовою, через перекладач читаю, відповідаю. Хтось просто підтримує Україну, хтось щось запитує. Про роботу, проекти – мови немає, бо в Японії треба японська мова».

Але так Олена познайомилася з іноземними колегами і почала відвідувати планетарії. «Мені було в кайф побачити японський планетарій, побачити їхню техніку, вона відрізняється від нашої, вона класна, вона більш нова, більше можливостей, кнопок. І в один момент в одному з планетаріїв кажуть: «А давайте ви нам що-небудь розкажете українською мовою. Ми нічого не зрозуміємо, ми просто хочемо послухати, як воно». Вони увімкнули зорі – і я почала розповідати. І вони такі: «Вау, а давайте спільну програму». Я кажу: «А давайте!», – пригадує вона.

Тепер Олена пише тексти і проводить заходи. Свою частину веде українською, а її колега озвучує сказане японською. За цей час біженка мала вже 16 виступів у планетаріях в різних куточках країни.

«Спочатку ми кажемо: «Ось ваше знайоме зоряне небо Японії, ці самі зорі ми бачимо з Харкова. Але ми бачимо їх вище і показуємо різницю. В кожній програмі ми не тільки про зорі кажемо, ми розповідаємо про Україну – або про культуру, або про традиції, або щось про війну. Залежить від планетарію. Якщо там були вже програми (про Україну – ред.), то ми вже щось нове розповідаємо, якщо це новий планетарій, то одразу про війну, що вона не закінчилася, про те, що люди продовжують гинути, далі треба підтримувати Україну», – розповідає Олена.

Олена зізнається, що без підтримки місцевих їй важко було б адаптуватися і реалізуватися. Поміж роботою українка вивчає японську мову. Один з місцевих професорів запропонував їй онлайн-уроки, щоб тренувати вимову. Натомість Олена навчила його дружину, оперну співачку, пісні «Ніч яка місячна». Нині вона виконує її на сцені.

«Вона прийшла на програму до мене в планетарій, і в кінці ця пісня грала. І вона така: «Що це за пісня? Дуже гарна, вона мені подобається». І ми от так з нею в зумі зустрічалися, вона співала нам, ми слухали, я їй записувала аудіо, щоб вона почула, як воно вимовляється – і вона на концерті заспівала. Японці дуже цікавляться Україною, вони хочуть її пізнавати, вони зараз всі активно вивчають українську, вони цікавляться культурою нашою, їм дуже подобається їжа наша. Ми от вишиванки одягаємо, вони приходять: «Можна помацати, можна подивитися, що воно таке?», – розповідає Олена.

Поки триває війна, Олена переймає досвід колег з острівної держави, щоб потім ділитися ним вдома. Своє майбутнє вона бачить в Україні.

«Протилежні культури, люди»

«Всі рідні казали: «Куди ти їдеш? Як там буде?». Я розуміла, що треба щось зробити для доньки, в неї була підвищена тривожність», – пригадує Марина Іващенко.

Наприкінці травня минулого року вона з донькою Мартою покинули рідну Київщину. На запрошення подруги переїхали у Японію. Саме вона стала для них гарантом. Так називають людину, яка бере на себе відповідальність, якщо у евакуйованих виникають фінансові чи інші труднощі. Ним може бути як японець, так і українець.

Марта – була першою людиною з інвалідністю, яка прибула до Японії з України. У ранньому віці лікарі поставили дівчині діагноз – дитячий церебральний параліч – порушення, що, зокрема, впливають на здатність самостійно ходити. З дитинства вона пересувається на колісному кріслі.

Марина з донькою поселилися у місті Ґотемба, що за 95 кілометрів від Токіо. Місто розташоване біля підніжжя Фудзі – найвищої гори в країні, яка виникла внаслідок багаторічної вулканічної активності. Українці милувалися цими краєвидами з вікна квартири, яку їм місцева влада надала безкоштовно.

«Вони дають усім українцям соціальне житло. В мене донька з інвалідністю на кріслі колісному, то нам підшуковували перший поверх, щоб були усі зручності. Ми платили за світло, дехто платив за воду, дехто нічого не платив, все залежало від префектури. Ми жили в маленькому містечку, це – як маленьке містечко в Україні. Тут всі тебе знають, той принесе хліб, той принесе туалетний папір, той желе якесь зробив і приніс. Кожен з них розуміє, що він хоч щось може зробити для мене – як для України», – ділиться враженнями Марина.

Від держави Марта отримала електричне крісло колісне, стілець для душу і медичну страховку, каже біженка: «Медицина для всіх однакова. Там всім дають страховку. Платиш раз на місяць внесок. Він різний. Перший місяць десь тисяча гривень, потім по 500 гривень, все залежить від віку. Ти маєш знижку, але медицина все одно платна. Зрозуміло, що в них є дуже великий досвід після Хіросіми з онкохворими. Але медицина в Україні краща».

З перших днів Марина почала вивчати японську мову. Допомагали їй у цьому японці, які безкоштовно проводять заняття для евакуйованих. Також жінка відвідувала онлайн-школу. Українка розповідає, мовний бар’єр – це найбільша проблема.

Не всі місцеві знають і розуміють англійську, а з телефонним перекладачем траплялися кумедні ситуації, пригадує вона:

«На якомусь такому побутовому рівні, в магазинах треба було казати якісь прості японські слова, щоб тебе зрозуміли. Наприклад, коли я пішла в магазин і хотіла купити олію. В результаті я купила спеціальне вино, яке додавати в їжу. Були казуси спочатку, але це все налагодилося. Справді, протилежні геть культури, люди, але все ж – потрібно було жити, якось вливатися в це суспільство і в той же момент пропагувати українську культуру».

Марина – за фахом психолог і арт-терапевт. У місті, де вона жила, проводила заняття з малювання для японських дітей і дорослих. А ще біженка робила невеликі сувеніри, які дарувала місцевим на знак подяки за те, що прихистили її і підтримують Україну. Це були ляльки-мотанки чи іграшки на ялинку у синьо-жовтих кольорах.

«Сказала в мерії, що я хочу завітати до них, подякувати і подарувати ляльку-мотанку, але не сказала, який це буде розмір. Вона була метр вісімдесят. Голову мотала дві години, одягла я на ляльку свою вишиванку, яку привезла. Я собі ще куплю, нехай ця буде тут. Це – єдина мотанка в Японії такого розміру. Привезли ми цю ляльку на машині, вони вийшли і кажуть: «Ого». В мене була зустріч із заступником мера, до нього в кабінет хлопці внесли цю ляльку, поставили. Назвали ми її Марічка і зробили короткий опис японською мовою, то вони були в захваті», – пригадує українка.

Марина з Мартою прожила в Японії півтора року. Кажуть, досвід був позитивний, але, попри війну, туга за домом, чоловіком та собакою перемогла. Нещодавно вони повернулися в Україну.

«Не пам’ятаємо, щоб Японія надавала таку підтримку іншій державі»

З початку широкомасштабної війни в Україні острівна держава прийняла трохи більше 2,5 тисяч українських біженців. Нині в країні залишилося близько 2 100 осіб, за даними Надзвичайного і Повноважного посла України в Японії Сергій Корсунського.

Здебільшого це – жінки, діти і пенсіонери з Донецької та Луганської областей. Є і чоловіки, яким вдалося виїхати разом з родинами з окупованих територій через Росію. Усі вони мають статус «евакуйованих».

«Вони мають можливість з цими документами працювати, мати таку ж саму медичну страховку як японці, їм пропонується житло в одній із префектур Японії. Фактично, всі 47 префектур надіслали свої пропозиції до міграційної служби – і українці мали можливість обирати – хто хотів на північ, хто хотів на південь.

Більшість живе тут навколо Токіо і Йокогами. В кожному муніципалітеті були створені офіси підтримки українців. І ці офіси, фактично, давали це житло, допомагали придбати все необхідне, тому що здебільшого житло було без меблів. Фінансова була допомога. Муніципалітети виплачували одноразову допомогу, приблизно в обсязі тисячі доларів», – каже посол.

Підтримує фінансово українців і фонд Nippon Foundation. Він виплачує кошти двом тисячам евакуйованих. Сума допомоги становить один мільйон єн на рік, що приблизно дорівнює семи тисячам доларів. Ці кошти українці можуть витрачати на власний розсуд.

Близько 30% біженців знайшли в Японії роботу. За словами Сергія Корсунського, евакуйовані працюють на хлібопекарнях, підприємствах торгівлі та сільського господарства. Є випадки, коли українці викладають у японських університетах – англійську мову.

«Абсолютна більшість – це жінки і діти, тому і працює не так багато, не всі мають можливість працювати, бо є діти. Люди мають професії після вищої освіти, і не на сто відсотків їх задовольняє така робота (фізична праця – ред.), але іншого варіанту поки що немає. Поки ви не здасте певний рівень японської мови, важко розраховувати на роботу за кваліфікацією. Тим не менше, навіть та зарплата, яку вони отримують, в принципі, дає можливість не відчувати особливих обмежень на придбання їжі, ліків і таке інше», – каже дипломат.

За словами Сергія Корсунського, діти-біженці швидко адаптувалися у місцевих школах і вже навіть спокійно вивчають предмети та вільно спілкуються з своїми однокласниками. В декількох містах Японії відкрилися українські суботні школи, бібліотеки і понад десять закладів харчування.

«Японці вже прекрасно знають, чим відрізняється борщ від щі. Вони думали, що в борщ ми не даємо буряк. Але коли ми пояснили їм – вони не вирощували буряк – а тепер вирощують. Вже всі японці пишуть писанки, мотають наші ляльки. Ви заходите в гастроном – і бачите: українські товари стоять на полицях. І це дуже приємно, бо тут весь світ. Наш мед просто розмітають миттєво, його купити неможливо», – зазначає Корсунський.

Понад 80% громадян острівної держави, твердить дипломат, засуджує війну Росії проти України, тому японці позитивно ставляться до того, що їхня держава надає притулок українцям. Сергій Корсунський каже, що навіть місцеві не розуміють, чому саме з українцями стався такий позитивний міграційний прецедент. Щоправда, припускає, на такий результат могли вплинути історичні паралелі. Наприклад, захоплення Росією Курильських островів. Україна, до слова, визнає їх територією Японії, яку окупувала РФ.

«Багато японців жили на окупованих островах японських, або їхні родичі були в полоні, або якось стикалися з цим. Не те, що немає булінгу, немає негативного ставлення. Японці самі мені кажуть: «Ми не пам’ятаємо в історії країни, щоб Японія надавала таку масштабну, щиру підтримку іншій державі, як українцям». Нехай це дві тисячі людей, це не мільйон – як в Польщі чи Німеччині – але це так далеко, це настільки інша культура. Вони нічого не вимагають, вони просто приходять і кажуть: «Що ми можемо зробити? Як ми можемо вам допомогти? Куди нам ще перерахувати гроші?», – підкреслює Корсунський.

За словами Надзвичайного і Повноважного посла, острівна країна не планує зупиняти програму з підтримки українських біженців. Ба більше, згідно з новими змінами в законі, тепер вони можуть оформити посвідку на постійне проживання на п’ять років. Крім того, країна фінансово підтримує Україну – виділяє кошти на відновлення зруйнованих шкіл, лікарень. Корсунський каже, Японія планує долучитися і до масштабної відбудови України, зокрема, у сфері енергетики та транспорту. Спільні плани хочуть напрацювати вже у лютому на бізнес-конференції представників обох країн.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Я ніколи не думала, що приїду сюди як злиденна біженка»: українська модельєрка готується до показу у Парижі

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Було важливим не так побачити запуск ракети, як тата»: як малюнок дівчинки-біженки з України полетів у космос

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Острівець Бердянська у Львові». Переселенці створили соціальний простір, щоб «мати дім»