Хвиля арештів і вручень підозр серед активістів набрала обертів і, закономірно, підняла на всезагальний огляд тему стосунків поліції і активної громадськості. Останньої – передусім у особах ветеранів, волонтерів, реальних протестувальників проти незаконних забудов та інших зловживань владою.
Той факт, що затримання і «пред’яви» пішли косяком, миттєво воскресив тему принципового протистояння поліції та активістів. От-от, і згадають, швидше за все, необачну фразу одного поліціянта: «Ложись, бандера!»
Ця фраза і численні випадки, так би мовити, невиправдано емоційної реакції поліцейських на дії активістів, очевидно, змушують шукати причин. Деякі з них – на поверхні.
Найчастіше вказують на фактичну безкарність силовиків. Це справедливо: «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно». Особливо, якщо її носій – не обтяжений високими ідеалами, просто собі «маленька людина», та ще й озброєна. Давно відома істина і частина українських правоохоронців є просто черговою ілюстрацією цього принципу.
Ще одна причина – прояв внутрішнього конфлікту між «старими» і новими, у даному разі персоніфікований у поліціянтах та активістах. Теж цілком логічно – будь-який тривалий і глибокий модернізаційний процес супроводжується внутрішніми конфліктами, які при несприятливому збігу обставин можуть перерости і в громадянську війну. Прикладів у європейській історії теж достатньо.
Та й без того умовні активісти і умовні поліцейські – просто за своїм психологічним типажем – діаметрально непоєднувані явища. Навіть якщо обидві сторони «ангели» у своїй системі координат – у них настільки різні пріоритети і уявлення про належне, що вони якоюсь мірою приречені на конфлікт.
СРСР недаремно називали «великою зоною»
Але градус надривної емоційності у відносинах цих двох сторін змушує підозрювати ще дещо. І це «дещо» – це страх. Страх не вижити. Успадкований із совка. Умовний поліцейський, «мент», теж виріс із совєтського казана, як і всі ми, навіть незважаючи на пізніший рік народження – більше не було звідки. І це успадковане підґрунтя визначає значною мірою його свідомість. Совкові міліціонери на найнижчому щаблі у масі своїй були аж ніяк не особливо заможними на загальному фоні. Але мали одну дуже суттєву перевагу – приналежність до апарату примусу тоталітарної держави. І бачили повсякдень животіння тих, хто такою перевагою не володів.
В умовах совка «причепитися» до держави і використовувати можливості, які дає державний «дах» тоталітарного режиму – було нічим іншим, як одним зі способів виживання
СРСР недаремно називали «великою зоною». Одна з тактик виживання у концтаборі – причепитися хоч як до апарату адміністрації-охорони і просто впливових людей. У «великій зоні» аналогом було – стати частиною державного апарату примусу. Саме примусу – це давало найкращі шанси. Друге місце належало тим, хто мав безпосередній доступ до матеріальних благ – харчі, одяг, ліки і так далі. Останнє розбещувало, але ніякий страх втратити становище не дасть такого надриву і такої упертої затятості, як страх не вціліти. Він має прошите «ззаду голови» відчуття приниження, постійну нестачу усього, всевладдя держави (бодай у вигляді безпосереднього начальника) і – постійний страх змін. Бо останні сто років зміни не приносили майже нічого, крім страждань, втрат, жаху, смертей і так далі.
В умовах совка «причепитися» до держави і використовувати всіма правдами і неправдами можливості, які дає державний «дах» тоталітарного режиму – було нічим іншим, як одним зі способів виживання. Просто самозбереження. Привілеї – явні і неявні – були тільки механізмом виживання.
Світоглядний конфлікт накладається на принципову невживальність між собою типів умовного колаборанта і умовного борця. Вижити може лише хтось один.
Подальшим наслідком дії такого механізму було закріплення у головах порядку денного, співзвучного з колонізатором і його спадкоємцями. Як завжди у постколоніальних схемах, «старі» еліти тісно зав’язані на імперію, яка забезпечує їм привілейоване становище, у нашому випадку – ще й надприбутки, і тому внутрішнє протистояння набирає рис «або – або». Тож світоглядний конфлікт накладається на принципову невживальність між собою типів умовного колаборанта і умовного борця. Вижити може лише хтось один.
Активісти, ветерани, волонтери – страшні поліцейським у редакції «менти» і обивателям не тим, що пропонують рівні права, демократію, свободу тощо. І навіть не тільки тим, що загрожують позбавити їх негласних привілеїв.
Борці змушують долати внутрішній страх, змушують дотримуватися демократичних правил і одночасно служать живими доказом – це можливо
Вони страшні змінами як такими. Вони страшні українським порядком денним, просуванням української суб’єктності. За це останнє останні сто років карали нещадно. Чим надійно вбили у численні голови думку – краще сидіти тихо, краще не висовуватися, краще не перейматися нічим, що поза тобою.
Борці змушують долати внутрішній страх, змушують дотримуватися демократичних правил і одночасно служать живими доказом – це можливо. Можливо жити без страху, можливо жити своїм життям, можливо бути суб’єктом, можливо чинити опір. І цим самим безмовно докоряють усім тим, кому страшно.
Психологічним доважком тут ще той фактор, що вибір виживання через «присмоктування» до агресора і колонізатора тягне за собою перейняття його способу думання і сприйняття – і в ході мімікрії, того таки «яничарства», і як асоціація з насильником у процесі того, що в побуті називають «стокгольмським синдромом». Активний громадянин у такому розкладі ворог подвійно – і як противник імперії та її реваншистів, і як потенційний невільний провокатор чергового сплеску насилля і нестабільності.
Унаслідок дії всіх цих факторів у нашій конкретній реальності сформувалося вибухове протистояння. Ні, не держава проти власних громадян. А травмовані й розбещені неволею, для яких усе те, що нормально називається свавіллям і корупцією, було і є способом вижити (навіть якщо об’єктивно така потреба не стоїть, вона залишається головним рушієм і мотиватором на підсвідомому рівні) проти тих, хто успішно долає травму, хто стає чи уже став суб’єктом подій, хто просуває саме ту агенду, приналежність до якої у ХХ столітті опускала шанси вижити майже до нуля. Це конфлікт соціальний, світоглядний, психологічний, конфлікт між поколіннями, державами, політичними устроями. Поліція контра активісти – це один із проявів.
«Зачистки буйних»
Додаткова проблема полягає в тому, що раніше чи пізніше, після активної фази війни, навіть визвольної і тому священної, – будь-яка влада постає перед потребою, грубо кажучи, «зачистки буйних». Великі країни століттями відправляли таких у колонії, а де такого варіанту не було – або термідоріанський переворот «скручував в’язи» якобінцям, або Пілсудський мусив розсаджувати політичних противників по фортецях (попри те, що у Брестькій фортеці та у Березі Картузькій сиділо сила українських діячів, у внутрішньопольському контексті основною проблемою були ендеки, які на практиці ніяк не могли вилізти з парадигми боротьби за ідеальну Польщу). У крайніх випадках – 1937 рік у Радянському Союзі – за висловом Віктора Суворова, «рік, коли терор, слідуючи своїй логіці, добрався і до комуністів, тому вони цей рік і пам’ятають».
Проблема не в патріотизмі, проблема в тому, що, необтяжені стратегічним мисленням та умінням вчасно зупинитися, прямолінійні та з чорно-білим мисленням – вони можуть «рознести» державу
Якими б патріотами «буйні» не були – проблема не в патріотизмі як такому, проблема в тому, що, необтяжені стратегічним мисленням (не тому, що дурні, а тому, що такі є) та умінням вчасно зупинитися, прямолінійні та з чорно-білим мисленням – вони запросто можуть «рознести» державу. При тому, що на війні такі люди є справді «золотими» солдатами: ініціативні, зі швидкою реакцією, добре розвинутим «почуттям ліктя» і етикою взаємодопомоги. У повсякденні ж їм тісно і, як наслідок, вони починають шукати собі заняття.
Звичний «синдром вахтера» пострадянського чиновництва чи постійні претензії виключно на пильнування-контролювання-розподіляння у монопольному режимі з боку державної машини здатний перетворити тривіальну побутову ситуацію у спусковий гачок чергової «махновщини»
Поліція аж ніяк не єдина у несвідомій реплікації схеми виживання. Протилежна сторона теж має на сумлінні чимало знаків неволі
От тільки що робити, коли конкретні люди у державному апараті – переважно, висловлюючись терміном Миколи Рябчука, креоли, до того ж обтяжені сервільністю перед сильнішим (у наших умовах сильніший історично – колишня метрополія), інерцією асоціювання себе з цим сильнішим, провінційні, та й просто не обтяжені компетентністю, дипломатичністю та іншими рисами, які необхідні у такій ситуації? По суті справи, численні копії різної концентрації вище описаних типів просто захопили державу. А в той же час активісти, у тому числі радикали, у тому числі з кримінальним бекграундом – об’єктивно є страхівкою від, можливо, втрати державності? Ясно одне: ті, хто за поступові зміни, але еволюційним шляхом – у такому розкладі опиняються дослівно «між землею і небом», непочуті й незрозумілі майже ніким.
Заради справедливості, поліція аж ніяк не єдина у несвідомій реплікації схеми виживання. Протилежна сторона теж має на сумлінні чимало знаків неволі – це і недовіра до держави, включно зі сприйняттям державної влади і інституцій як ворога, це і паттерн «героїчної боротьби», і неувага до будівництва інституцій, і вимога діяти у «білих рукавичках», і ще багато чого.
Багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні
Скажу більше – усі наші політичні партії та рухи, за дуже невеликими винятками, пропонують не що інше, як різні варіації тактик виживання – починаючи від відвертої мімікрії під колонізатора, як ОПЗЖ, і закінчуючи впертим протистоянням у режимі наглухо обложеної фортеці, як «Свобода». Багато хто і досі не зрозумів, що існування України є єдиним і її модернізація має відбутися, вирісши на подоланні та рефлексії травм. Багато хто, таке враження, так і не здолав комплексів, набутих у атмосфері хронічного приниження за зразком СРСР і любить не Україну в собі, а себе в Україні. Дехто взагалі нагадує ілюстрацію до слів Бориса Мартоса: «Як не має бути Україна соціалістичною, то хай не буде ніякої». Втім, це тема окремої широкої розмови.
Усе це пишеться не для того, щоб когось очорнити чи обілити. І все описане ніяк не скасовує причин більш очевидних і приземлених – меркантильних інтересів, корупції, політичних інтриг і так далі. Просто важливо розуміти – у нашому українському виконанні ці процеси і протистояння детермінуються прошитими «ззаду голів» цінностями виживання. Як справедливо зауважила Оксана Забужко, «ми всі – survivors», тобто ті, хто вижив. А ще, не менш справедливо – «неволя розбещує». Не гірше, ніж багатство, влада і всесильність.
Ця посттоталітарно-виживальницька підсвідома детермінанта у наших головах, хоч і малопомітна, потужна настільки, що її невраховування здатне звести нанівець будь-які реформи, навіть найбільш фахові й продумані. Тому то будь-які зміни вимагають такого роду «поправки на вітер» – аби не перетворюватися самі по собі у черговий виток проблем.
Олеся Ісаюк – історик
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
