СЕН-СИМФОРІЄН, Бельгія (AP) – Уражені втратою десятків мільйонів життів на своїй землі в двох світових війнах, багато країн Євросоюзу відтоді насторожено ставляться до військових витрат.
Тепер, коли російський тиск посилюється на українському кордоні, вони стикаються з болісною реальністю: Європа залишається дуже залежною від міці США, аби стримати черговий потенційно великий конфлікт на старому континенті.
Або ми серйозно інвестуємо в нашу колективну здатність діяти, або ми стаємо об'єктом, а не суб'єктом у зовнішній політиціЖозеп Боррель
Через несерйозне ставлення до оборони та безпеки протягом десятиліть «ЄС майже нічого не може подати до столу, – каже Пьотр Бурас, співробітник аналітичного центру Європейської ради з міжнародних відносин. – Отже, Росія може просто проігнорувати ЄС».
Оскільки президент США Джо Байден є найавторитетнішим голосом, який кидає виклик президенту Росії Володимиру Путіну на європейському континенті, деякі провідні політики ЄС знають, з чим вони стикаються.
«У нас є вибір. Або ми серйозно інвестуємо в нашу колективну здатність діяти, або ми стаємо об'єктом, а не суб'єктом у зовнішній політиці», – заявив минулого тижня верховний представник ЄС із зовнішньої політики Жозеп Боррель.
Як до цього прийшли?
«Війна, ніколи більше», – ідеться у книзі відвідувачів військового кладовища Сен-Симфорієн на південь від Брюсселя, де поховані одні з перших і останніх жертв Першої світової війни, німецькі солдати разом із колишніми ворогами. Тіла під час війни 1914–1918 років викопуються донині на полях Фландрії. Меморіальні місця та пам’ятники загиблим на тій війні розкидані по всьому континенту.
Після того, як у Другій світовій війні загинуло понад 36 мільйонів європейців, стало очевидним, що ситуація повинна кардинально змінитися.
Німеччину, яка поклала початок двом глобальним конфліктам, і сусідню Францію потрібно було об’єднати в тісні економічні обійми, що зробило би війну практично неможливою.
Альянс, який згодом перетворився на ЄС, почався з торгового співтовариства, зосередженого на сталі, вугіллі та сільському господарстві, а не на солдатах і бомбах. Спроба створення Європейського оборонного співтовариства та потенційної армії була політично мертвою і так і не була ратифікована Францією в 1954 році.
Коли США відіграли вирішальну роль у перемозі в обох світових війнах, а потім розробили ядерний арсенал для протистояння Радянському Союзу, покладатися суто на Вашингтон було політичним безглуздям для Європи.
Чому це проблема?
В рамках Організації Північноатлантичного договору (НАТО), створеної в 1949 році, європейці могли комфортно ховатися за військовою силою США, яка значно зросла за десятиліття, тоді як фінансовий стан багатьох західних союзників був гіршим.
Кладовище Сен-Симфорієн розташоване неподалік від військового штабу НАТО, який називається Верховним штабом союзних держав у Європі. Його незмінно очолює американець, відтоді, як у 1952 році цей пост обійняв генерал Дуайт Д. Ейзенхауер. Неподалік від штаб-квартири є ресторан під назвою «У Дядька Сема» – добре відомий своїми гамбургерами та техасько-мексиканською гострою їжею – таку ж гостроту НАТО відчуває донині.
Люди часто описують ЄС як економічного гіганта, але також як політичного карлика та військового хробакаЖозеп Боррель
ЄС виріс у глобальне економічне об'єднання, але так і не розвинув відповідного рівня безпеки та оборони.
«Люди часто описують ЄС як економічного гіганта, але також як політичного карлика та військового хробака. Я знаю, що це кліше. Але, як у багатьох кліше, у ньому є елемент правди», – сказав Боррель.
Це було болісно очевидно під час балканських воєн 1990-х років. Міністр закордонних справ Люксембургу Жак Пус заявив тоді, що настала «година Європи», але для того, щоб змінити ситуацію, знадобилися війська НАТО під проводом США.
Що ще гірше, ухвалення рішень в ЄС ставало все більш громіздким з розширенням блоку, і кожна окрема країна могла погрожувати правом вето щодо питань зовнішньої політики та оборони.
Цього тижня багато хто в європейських столицях здригнувся, коли прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан відправився відвідати Путіна. Він прагне більш тісних відносин через збільшення імпорту природного газу в той час, коли решта ЄС хоче дистанціюватися від Москви.
Зусилля, спрямовані на збільшення європейських витрат на оборону або інтеграцію системи озброєння, в основному провалилися.
Ось як підсумовує ситуацію НАТО на своєму вебсайті: «Спільне багатство неамериканських союзників, виміряне у ВВП, перевищує багатство Сполучених Штатів. Проте, неамериканські союзники разом витрачають менше ніж половину того, що витрачають Сполучені Штати на оборону».
Американські президенти пів століття в минулому висловлювали роздратування залежністю Європи від їхніх військових.
Добробут проти зброї
Існують політичні та історичні причини цього розриву.
США мали намір зробити 20-е століття своїм, і з цим прийшли великі витрати на оборону. На противагу цьому, післявоєнні західноєвропейські демократії побудували свої держави добробуту. Витрати на лікарні та шкільні парти завжди перевершували танки, і будь-який натяк на військові витрати для підтримки агресивної позиції міг спонукати європейців до антивоєнних демонстрацій.
Навіть сьогодні, через 15 років після того, як вони взяли на себе зобов’язання витрачати 2% валового внутрішнього продукту на оборону, 13 європейських членів НАТО все ще не досягають цілі. Минулого року основні країни все ще не дотягнули до цього показника: Іспанія витратила 1,02%, Італія – 1,41%, Німеччина – 1,53%.
Прихильники ЄС відзначають, що Євросоюз отримав Нобелівську премію миру в 2012 році за збереження миру на континенті. Замість жорсткої сили, він хоче бути гігантом м’якої сили зі своєю провідною роллю у світі через допомогу в розвитку, економічному та культурному співробітництві.
Тільки з позиції відносної сили можна досягти прогресу за столом переговорів з МосквоюАлександр Маттелаер
Але на тлі російсько-української кризи м’яка сила не забезпечує необхідного стримування. Президент Франції Емманюель Макрон і прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, які представляють дві ядерні держави Європи, мають пряму лінію зв’язку з Путіним, тоді як ЄС, схоже, знову в значній мірі заблокований, відрізаний під час дипломатичних зусиль.
«У довгостроковій перспективі ця ситуація може змінитися, лише якщо європейці самі випрямлять спину, – пише Александр Маттелаер з Королівського інституту міжнародних відносин Егмонта. – Тільки з позиції відносної сили можна досягти прогресу за столом переговорів з Москвою».