ЛЬВІВ ‒ Нещодавно у Львові започаткували загальноміську процесію поховання українських захисників. Спершу відбувається чин похорону у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла. А міська церемонія прощання ‒ на площі Ринок. Сурмач Ратуші виконує церемоніальну мелодію. Звісно, що місцева влада враховує побажання рідних щодо організації похорону. Поховання захисників у Львові відбуваються майже щодня.
Як пережити втрату близької людини? Як допомогти собі і комусь у цьому найважчому життєвому стресі втрати?
Похоронна процесія проходить через площу Ринок і перехожі зупиняються, хтось опускається на коліна, щоб віддати шану загиблому українському захисникові. Так є і протягом усього шляху, останнього, яким проносять Героя до місця поховання на Личаківському цвинтарі. Прапор, яким була обгорнута домовина, віддають рідним.
Вогники від свічок на могилах воїнів горять постійно. І біля могил щодня можна побачити схилені голови батьків, жінок, дітей.
Бувають дні, коли у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла прощаються з двома воїнами одночасно.
Пошанування бійця ‒ важливе для батьків, дружинТарас Михальчук
«Змінено церемонію прощання з ініціативи міської влади. У місті багато переселенців, гостей, хочеться щоб вони стали співучасниками того, що в Україні триває війна і старались співпереживати і віддали цю шану Герою. До того ж маємо різні ситуації, і переповнений храм під час прощання, і лише одні батьки та рідні. Бо ж є загиблі бійці з Харкова, Миколаєва. Сюди вони перевезли сім’ї і пішли добровольцями захищати країну. Їхній родичів і друзів тут немає. На площі Ринок більше людей і вони зупиняються під час похорону. Пошанування бійця ‒ важливе для батьків, дружин, щоб вони відчували, що їхній син віддав життя за всю країну, а не лише за особисті переконання», ‒ каже отець Гарнізонного храму святих Петра і Павла у Львові Тарас Михальчук.
Відправляти чин похорону емоційно складно і священникам. Серед тих, кого проводять в останню путь, є й їхні друзі-військовослужбовці, яких знали роками, відколи ті навчались у військовій академії, кому допомагали на передовій, були їхніми духовними опікунами.
За словами отця Гарнізонного храму святих Петра і Павла УГКЦ Тараса Михальчука, особливо великої уваги потребують батьки, які втратили сина чи доньку на війні, єдиного чи навіть обох.
Це героїчні батьки, які втратили свою дитинуТарас Михальчук
«Дуже важко цим людям, бо вони закриваються від світу через те, що горе важко переживається. А наше завдання, суспільства, не травмувати їх, не залишати поза увагою. Навіть телефонний дзвінок і прості слова: «Як ви?» багато вирішує. Можливо, варто поцікавитись, чим допомогти. Є різні ситуації, коли батьки потребують простої допомоги. Сусіди цих людей мають бути уважнішими до них. Це героїчні батьки, які втратили свою дитину, часто єдину.
Хочеться належного пошанування таких сімей, самотужки волонтери і церква не можуть собі дати раду. За ці роки ми помітили багато історій, де було відчутно, як діє Бог. Батьки втрачали єдиного сина, а через кілька років всиновлювали маленького хлопчика і дарують йому свою любов, мають достатньо сили допомагати іншим.
Найкраще для тих людей спільні зустрічі, спільні молитви. Раз у місяць збираємся біля могил захисників України. Там є нагода родинам бути разом. Найкраще допомагає пережити цю втрату рідної людини це спілкування з тими, хто пережив таку ж втрату», ‒ розповідає отець Тарас Михальчук.
Пошук людини у важку хвилину
10 липня 2020 року на війні загинув 31-річний лейтенант Тарас Матвіїв, волонтер, майданівець, громадський активіст, журналіст.
Військовослужбовець був поранений у районі Троїцького Луганської області. Бойовики відкрили вогонь по українській позиції. Командир взводу Тарас Матвіїв під час ворожого обстрілу побіг рятувати двох побратимів із бліндажа, і переніс їх у безпечне місце. Але за два метри від нього впала міна і осколки смертельно поранили Тараса.
Майже два роки батьки переживають, загибель єдиного сина, якого поховали у рідному місті Жидачів. А радше намагаються навчитись жити без сина. Перед тим, як їхати по тіло сина, на прощання у Київ, батьки ‒ Валентина і Тарас Матвіїви ‒ поїхали у монастир на розмову з духовною особою. Адже старались знайти бодай якесь опертя, щоб змогти витримати поховання сина.
Це спілкування з духовною особою те, що нам було потрібно у цей моментВалентина Матвіїв
«Я розмовляла з отцем Леонідом по телефону, ніколи не бачила його, але він знайшов потрібні слова. Я взяла себе в руки і могла зустріти чоловіка, який мав повернутись, а на другий день їхати у Київ, на Майдан, щоб там взяти участь у прощанні. Я йшла за тілом Тараса, не хотіла приймати ніякі ліки, хотіла свідомо провести дитину в останню путь, не хотіла бути овочем. На похороні було багато священників, але пам’ятаю очі отця Леоніда. Цей погляд мені говорив ‒ тримайся, я відчула, немов на мене подивились небеса. Це спілкування з духовною особою те, що нам було потрібно у цей момент. Ми щонеділі, щосвята приїжджаємо у монастир, щоб відчути силу, поспілкуватися з отцем. Це наш духовний наставник», ‒ розповідає Валентина Матвіїв.
«Що нам залишається? Молитися за наших дітей ‒ синів і дочок, які віддали життя за Україну. Спільними молитвами можемо їм допомогти на небесах, а вони нам звідти», ‒ ділиться пережитим горем Тарас Матвіїв, тато Героя.
Батьки Тараса Матвіїва дали згоду, щоб у пам’ять сина у Львівській області започаткували конкурс журналістських робіт. Мама працює над виданням книги синових творів, які він залишив невиданими. Бо його мрією було видати книгу, збірку, спогади. Валентина Матвіїв поезію присвячує Тарасові. Батьки хочуть, щоб про їхнього сина пам’ятали у майбутньому, тому що розуміють жертовність і героїзм сина. Валентина і Тарас Матвіїви не зачинились у своєму горі.
Мені важко, але я беру себе в руки і допомагаю людямВалентина Матвіїв
«Є багато родин, які втратили дітей. Мені самій важко, але я беру себе в руки і допомагаю людям, щоб не здавалися, допомагаю, особливо, тим, які недавно тратили сина чи чоловіка. Бо коли дізнаються про загибель сина, у батьків виникає думка, що вони не хочуть жити, немає сенсу. Переписуюсь із такими людьми, хочеться, щоб вони віднайшли віру і повернулися обличчям до Господа», ‒ каже Валентина Матвіїв.
Отець Леонід Григоренко, до якого одразу звернулись батьки Тараса Матвіїва по підтримку, збирає у монастирі тих, хто втратив рідних людей на війні, спілкується з ними, організовує поїздки.
Сьогодні наша спільна місія, як бути любов’юЛеонід Григоренко
«Підтримати, поспівчувати, надати допомогу гуманітарну чи фінансування. Справжнє милосердя починається тоді, коли тебе болить те, що й іншу людину. А щоб щось заболіло, як не дивно звучить, маєш щось подібне пережити. Батьки і матері, які втратили сина чи доньку на війні, розуміють один одного, бо переживають одне гору. Вони можуть поділитись один із одним своїм досвідом пережиття. Сьогодні наша спільна місія, як бути любов’ю, дати себе повністю переродити», ‒ говорить отець Леонід Григоренко.
Днями страшна вістка прийшла у дім отця Михайла Димида, першого ректора Львівської богословської академії (УКУ) та іконописиці Іванки Димид-Крип’якевич. Загинув їхній син Артем, якому 4 липня мало виповнитись 27 років. У день початку повномасштабної війни Росії проти України Артем був у США. Він купив собі бронежилет і шолом, одягнув на себе і так сидів у літаку.
Батьки започаткували іменний стипендійний фонд у пам’ять загиблого сина, пластуна. Її отримуватимуть пластуни, які вступатимуть на бакалаврські і магістерські програми УКУ.
Мама воїна розчулила тисячі сердець, коли на похороні сина заспівала йому останню колискову. А тато загиблого воїна, біля його домовини промовив такі слова:
«Той, хто боїться смерті, не може бути Воїном, не може бути добрим патріотом. Маємо роздумувати про смерть, бо вона є частиною нашого життя. Нам треба бути відважними. Треба вміти жертвувати собою. Герої вмирають. Але Герої дають нам насіння, як дають його святі мученики Церкві. На основі цього насіння народжується відвага, нові перспективи.
У цьому і є сенс останніх слів Артема, які він мені сказав за кілька днів до смерті: «Я вижив». Запрошую кожного з вас жити — робити все для свого вдосконалення, аби допомагати ближньому. І водночас жити перспективою вічності: мати крила, аби одного дня, коли Бог покличе нас до життя вічного, ми могли злетіти високо».
Втрата близької, коханої людини це найбільший і найважчий стрес у житті. Бо разом із дорогою особою відходять у вічність усі ті надії та мрії, які з нею пов’язані.
Не дати людині ізолюватись
Немає універсального рецепту, як пережити родині втрату близької людини, наголошує український психотерапевт, професор Олександр Фільц. Адже кожна сім’я ‒ індивідуальна, є різні стосунки поміж членами родини. Кожна людина переживає трагедію втрати, виходячи зі свого життєвого досвіду та обставин.
Спільне переживання втрати дуже кориснеОлександр Фільц
«Треба знайти собі таку людину, яка допоможе пережити цю трагедію якомога глибше і правильніше для подальшого життя. Взагалі з огляду практики відомо, що для батьків втрата дитини ‒ найбільша втрата у житті. Бо діти це є надія на продовження нашого життя.
Діти, які гинуть, забирають нашу надію, яку ми плекали щодо них упродовж свого життя. Так формується ідея батьків. Загибель сина чи доньки у війні ‒ це непоправна втрата, але батькам потрібно радити, щоб вони входили у групи взаємодомоги. Спільне переживання втрати дуже корисне, бо люди об’єднуються довкола неї та ідеї подальшого життя», ‒ говорить психотерапевт Олександр Фільц.
До того ж кожна людина має власний ресурс, рівень віри, виховання, цінностей, прив’язаність із тим, кого втратила. Шок, агресія, депресія, прийняття втрати, намагання знайти щось, щоб допомагало жити далі це той шлях, які долають люди у час горя втрати.
Ізоляція ‒ це хворобаОлег Березюк
«У стресі людина ізолюється, ніби ховається. Сьогодні українське суспільство переживає дуже гостру фазу втрат. Родичі, які втратили близьких людей, не звертаються до психотерапевтів і психологів, вони інстинктивно ізолюються. Але це дуже шкідливо і не можна цього допускати. Ізоляція ‒ це хвороба. Треба йти до тих людей. І людство виробило інструменти, як захищати людей від стресу втрати. Якісним прикладом цього є традиції і ритуали. Це різні релігійні обряди та ритуали, ритуали соціальності, коли раптом дізнаємось, що хтось втратив рідну людину, а стосунки з родиною близькі, то йдемо до цієї сім’ї, дзвонимо, говоримо, пишемо. Ми соціалізуємо цю людину і не даємо їй закритись від суспільства. Потім є 9-й день, 40-й, рік після смерті. Це ж людство виробило ці ритуали, як захисні інструменти.
Тому, з одного боку, люди в глибокому стресі ізолюються і треба до них йти, не нав’язуватися, бо можуть бути різні реакції. А краще користуватися віковічними ритуалами, які допомагають людям перебороти втрату найближчої людини. Можна бути віруючою людиною чи ні, але віковічний ритуал прощання з важливою особою, дуже корисний в адаптації людей, щоб жити далі», ‒ каже український психотерапевт Олег Березюк.
Як жити далі? Це запитання досить часто чують від рідних загиблих воїнів духовні особи і психотерапевти. І шукають для людини потрібні слова у таку важку хвилину.
Прощання з Романом Ратушним у Києві (фотогалерея)
