Кореспондент Радіо Свобода побував у прифронтовому селі Прибузьке, що неподалік Миколаєва. Поговорив із тими, хто ще залишився. Зробив фотографії руїн того, що ще нещодавно було мирним життям.
«Раз, два три… там дві людини одразу», – староста Сергій Алдобаєв рахує загиблих жителів села Прибузьке. Війна прийшла сюди в середині березня та перетворила здебільшого фермерське село на передову. Населений пункт розташований за двадцять кілометрів від центру Миколаєва, це південний напрямок, Херсонський фронт. До фронту кілометрів п’ять-шість.
За годину до цієї розмови, ми їдемо з Миколаєва трасою на Олександрівку, де нещодавно велись запеклі бої, де нещодавно підбили декілька російських танків і БМП, та звідки під артилерійським вогнем відводили підрозділи української армії.
Це мальовниче село більше ніким не контролюється, говорить Радіо Свобода один з учасників операції, воно у низині, домівки там зруйновані, людей майже не залишилось, село прострілюється з двох сторін.
Не доїжджаючи до Олександрівки, ми повертаємо наліво і замість ґрунтової дороги, що там була раніше, виїжджаємо на справжню швидкісну, хоча і незакінчену, трасу. Перед самим поворотом можна побачити залишки плакату «Велике будівництво» – лише через повномасштабне вторгнення дорогу не встигли офіційно здати в експлуатацію. Втім непрокладена розмітка не заважає їхати зі швидкістю понад 100 кілометрів на годину. Неподалік від самого села Прибузьке можна побачити декілька вітряних електростанцій.
О огляду на поруйновані будинку та розмір дірок на дорогах, по селу гатять і з артилерії, і з «Градів» і навіть ракетами. Саме на результат ракетного обстрілу схоже те, що сталося із місцевою школою.
Три поверхи однієї із секцій знищені – над проваллям зависла шухлядка із картою України.
Нещодавно під удар потрапила місцева православна церква святих Петра й Павла.
Судячи з обсягів уражень та наслідків, це була авіаційна бомба – від церкви залишилась лише дзвіниця.
Під уламками можна побачити ікони та залишки церковного начиння.
«У нас було заможне село, всі дороги асфальтовані, а тепер мало цілих хат залишилось», – каже Радіо Свобода жінка, яку ми зустріли при в'їзді до Прибузького. Ольга чекає на автівку, щоб доїхати до іншого села – Галицинового.
Це лише за 10 кілометрів, але різниця вражаюча, говорить Ольга. Вона виїхала з рідного села, де ми її застали, заради безпеки. Якщо по Прибузькому «прилітає» кожного дня, пояснює вона, то по Галициновому дуже рідко.
«Чоловік в мене тут, вдома залишився і доглядає за будинком та господарством. І сусід наш залишився. Я приїжджаю сюди до чоловіка, провідати його, привезти щось поїсти. Хоча привозять їжу, привозять пайки та інше», – розповідає жінка, чекаючи на автівку.
Для чоловіка, каже Ольга, важлива не стільки їжа, скільки підтримка, бо залишатися тут наодинці важко.
Разом із Ольгою ми зустрічаємо старосту села – Сергія.
В селі небезпечно – каже він, обстріли постійно, фронт дуже близько.
Староста Сергій нарахував, що у Прибузькому загинуло від обстрілів 8 людей, двоє отримали поранено. «Хоча деякі могли просто не звертатись та не повідомляти», – додає староста.
«Обстріли села почались 12-го березня, і вже 13-го почали масово виїжджати люди, громада допомогла евакуювати людей. Після 13-го березня в селі залишилось близько сотні людей, потім їх було вже шістдесят. Чим більше інтенсивність обстрілів, тим менше людей», – говорить Сергій.
До повномасштабного вторгнення тут жили 1350 людей, а тепер залишилось лише 29. Влада намагається вмовити тих, хто ще залишився, наважитись на евакуацію і покинути село, Здебільшого це літні люди, такі самі, що неохоче залишали села «сірої зони» на Донбасі, навіть під загрозою обстрілів.
Староста привіз до села хліб, інші продукти та допомогу. Він їде вулицями та зупиняється біля однієї з домівок – тут мешкає 79-річна Галина із сином, що має інвалідність та діабет. Йому потрібний постійний догляд.
Сергій передає жінці кілька десятків буханок хлібу, просить роздати іншим мешканцям та вкотре пропонує вивезти її до Миколаєва. Хата Галина потерпає від обстрілів – стіни побило осколками, декілька господарських приміщень розбиті.
У хаті немає світла. В деяких кімнатах попадали стелі, вибило вікна, а двері зірвало вибуховими хвилями. «Куди я поїду, – говорить жінка, – я не можу хати зачинити». «Навіщо вам закривати двері в хату? В нашому селі вже всі хати без вікон, без дверей», – відповідає староста.
Галина слухає, мовчить, оглядає хату й подвір’я, дивиться на сина, який уважно слухає її розмову зі старостою. А потім забирає хліб, несе його до хати...і знову відмовляється залишати свій дім.
«Я не хочу їхати, я вже хочу вмирати. Хай стріляють, я не хочу їхати. Я лежу під бомбами і чекаю смерті. Тільки кладу сина біля себе, щоб нас вдвох одразу», – каже жінка.
За словами Сергія, у селі є ще такі як Галина – люди, які відмовляються вижджати навідріз.
Староста їде далі. Він розповідає, що приїжджають до Прибузького кілька разів на тиждень – привезти продукти та «гуманітарку». Продуктів для тих, хто залишився, намагаються залишити стільки, щоб вистачало на тиждень. І деяких людей таки вдається вмовити поїхати.
Евакуацією з прифронтових селищ займається і Червоний хрест з місцевими волонтерами. Зокрема вони евакуювали жителів селищ Посад-Покровське, Луч, Засілля, Квітневе та інших.
Ситуація в цих та інших селах поблизу фронту – дуже важка, говорить Радіо Свобода голова Миколаївської обласної організації «Товариство Червоного хреста в Україні» Андрій Скороход.
«Наші хлопці їздять по багатьох селах, які знаходяться поблизу бойових дій. Ситуація важка, тому що привозити туди вантажі дуже небезпечно. Важко це організувати, але ми все одно доставляємо те, що вдається. Люди не хочуть виїжджати з цих населених пунктів, це також проблема. Вони залишаються, але в них проблеми із їжею та тим, щоб її приготувати, а також із медикаментами», – говорить він.
Тих, хто погоджується, привозять до Миколаєва, а потім, за можливості та бажання, везуть далі. Евакуація до Одеси також продовжується, автобуси відходять кожного дня. До виїзду з Миколаєва підштовхує і відсутність централізованої подачі води – її немає з 12 квітня.
3 травня кабінет Міністрів виділив з резервного фонду держбюджету 56 мільйонів гривень на відновлення водопостачання у місті Миколаїв. Ці гроші, за словами голови воєнної адміністрації Миколаївщини Віталія Кіма, вже поступили і впродовж двох тижнів проблему водопостачання мають вирішити, принаймні частково.
Скороход пояснює, що вода до Миколаєва йшла аж з Дніпра, і було достатньо перебити водогін біля Херсону, щоб вона зникла. З річки Інгул, говорить представник Червоного хреста, брати воду не можна через сильне замулювання, а в Південному Бузі багато холерних вібріонів.
«Плануються інші джерела водопостачання, ми чекаємо. З питною водою проблем особливих немає, за нею тільки потрібно ходити. Тільки ми щоденно роздаємо 70-80 тисяч літрів питної води. Технічну воду забезпечує місцева влада – розвозить по вулицях», – говорить Скороход.
В Прибузькому води також немає, як і електропостачання. Вулицями села вештаються корови, кури, свині й собаки. Це все місцевих мешканців, розповідає Ольга. Майже в усіх мешканців була якась худоба, і лише деяким вдалось її продати чи віддати. Решту господарі просто випустили на вулицю.
«В погребах дві людини завалило, ми їх поховали, комусь ноги відбило осколками, його також поховали. Ось така війна нас застала. Це дуже печально. Далі не хочу ніде їхати, сподіваємось війна закінчиться, і ми тут залишимось. Додому тягне, до рідного двору», – говорить Ольга, перед тим як знову поїхати з рідного села та від чоловіка.
Бердянськ, Маріуполь, Енергодар, Василівка: евакуація з окупованих територій триває (фотогалерея)
