ЛЬВІВ ‒ Тетяна з Маріуполя повернулась із дітьми в Україну з Італії, щоб повінчатися і бути з чоловіком-військовослужбовцем Романом на батьківщині. За кордон Тетяна з синами виїхала через початок повномасштабної війни Росії в Україні. Війна розділила родину на майже три місяці.
Тетяна ‒ у звичайній сукні. Роман ‒ у військовій формі. Вони вперше прийшли з двома синами і друзями-львів’янами до церкви з понад 250-літньою історією, що є окрасою музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького у Львові.
Про вінчання у Києві чи Львові 43-річні Тетяна і Роман мріяли давно. Вони зустрілися у Маріуполі вісім років тому і покохали один одного. Таку важливу подію, як вінчання, все відкладали і знову планували.
«Від першого шлюбу у мене син Павло, якому 14 років. Данило народився шість років тому. Нам видали свідоцтво про народження сина і ми тоді просто розписались. Роман поїхав на службу. І коли вже почалася війна сказав, а, може б, я таки подумала про шлюб», ‒ каже Тетяна.
І вона подумала ‒ повернулась з Італії в Україну на вінчання і щоб бути поруч із чоловіком. Адже 25 лютого, на другий день війни, Тетяна з синами, на прохання Романа, виїхала з Маріуполя, де залишатись із кожною годиною ставало небезпечніше. Спершу вони приїхали у Дніпро, а 4 березня вже були у Львові. Перетнули кордон із Польщею і поїхали далі.
Тиждень ми жили в італійцівПавло
«Польща, Німеччина, потім проїздом Австрія і ми опинились в Італії. Тиждень ми жили в італійців, а тоді місцева влада видала нам квартиру. Це була однокімнатна квартира – кухня, коридор, спальня. Так, я дуже хвилююсь зараз, перед вінчанням батьків», ‒ розповідає Павло.
За майже три місяці життя в Італії хлопець вивчив чимало слів італійською мовою. Тепер у Львові обіцяє попрацювати над українською.
Українській родині з Маріуполя допомагали італійці, підтримувала дітей і їхню маму українська громада в Італії. Та все ж Тетяна вирішила повернутись в Україну.
Тут моя сім’я і батьківщинаТетяна
«Я ні на хвилю не шкодую, що повернулась. Бо тут моя сім’я і батьківщина. Мій чоловік хвилюється, що ми приїхали, бо тут, у Львові, теж вибухали ракети. Я приїхала, бо ми вже втомились бігати, приїхала, щоб бути всім разом, щоб іти до кінця. Мій молодший син сказав, ну і що стріляють, що тривоги, лиш би з татом бути», ‒ говорить Тетяна.
Тетяна не могла спокійно почуватись в Італії ще й тому, що її батьки, як і батьки Романа, залишились у Маріуполі. Літні люди категорично відмовились покинути рідні домівки. Тетяна знала, що тато і мама перебувають під постійними ворожими обстрілами у власному будинку. У ньому жила і Тетяна з родиною до війни. Але дім згорів від ворожих ракет, залишились лише деякі стіни. Батьки перейшли жити у квартиру до родички, але і це помешкання ворог зруйнував.
Вони повернулись у свій будинок і живуть нині під відкритим небом. Тетяна майже нічого напевне не знає про рідних. Не знає, чим харчуються і як почуваються її батьки.
Я сумую за МаріуполемТетяна
«Спілкувалась через волонтерів. Але дуже поганий зв'язок. Я навіть по голосу маму не впізнаю. Хоча їй 70 років. Вона дуже чекає, що я її заберу. Я взагалі нічого не знаю, в листі мені написала, що все є і пенсії отримують. Але як отримує, якщо міста немає? Сусідка забирала батьків і сказала, що вони погано виглядають, налякані, їсти практично нічого немає. Я сумую за Маріуполем. У нас був старенький будинок, але тато і чоловік самі, своїми руками добудували. Ми планували там жити в одній половині, а батьки ‒ в іншій. У мене все було: робота, дім, а зараз нічого, окрім батьків і своєї сім’ї», ‒ каже Тетяна.
Тетяна і Роман заприсяглись один одному у вірності та любові.
Для мене найголовніше ‒ це перемогаРоман
«Сьогодні ми це зробили! Такі ж почуття, які і коли зустрів свою жінку. Ми не бачились майже три місяці. Коли прийшла велика війна в Україну, я розумів, що краще, щоб сім’я виїхала з Маріуполя. Ми спільно ухвалили рішення, що Тетяна з дітьми повернеться і тут працюватимемо. Для мене найголовніше ‒ це перемога. Все інше вирішуватимемо після перемоги. Я в армії з 1997 року. Але у 2014 році чітко зрозумів, що я маю захищати країну. Був тоді на Сході країни, зокрема у Маріуполі. Умене були передчуття, що загроза буде більша, ніж у 2014 році, що буде більш щось потужніше. Дуже болить мені за Маріуполь. Це дуже болить. Це важко уявити, що таке взагалі може бути», ‒ говорить Роман.
У Львові сім’я винайняла невелике помешкання. Тетяна з дітьми залишатиметься тут. Роман продовжить службу. Вони постараються якомога швидше евакуювати батьків із Маріуполя. І вірять, що невдовзі вся сім’я з’єднається, а єдиною мрією залишається ‒ перемога.
