Внаслідок війни Росії проти України найбільшу кількість території втратила Луганська область – приблизно 95%. Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення РФ журналісти Радіо Свобода (проєкт Донбас Реалії) поговорили з безпосередніми учасниками боїв на Луганщині в 2022-му, щоб відтворити картину подій в перші тижні, дні і навіть хвилини великої війни.
«Ми прийняли бій, коли ворожа техніка була десь в 20 метрах від нас»
Вже за перші три дні повномасштабної війни російські війська окупували населені пункти, що були на лінії розмежування: Станиця Луганська, Щастя, Трьохізбенка, Кримське.
«Це була десь п’ята година ранку. Я стояв у наряді, у нас було бойове чергування і почався потужний артилерійський обстріл. До того вони так не стріляли. Ми тоді в шоці були: б’ють і б’ють. Десь об 11-й годині ми вступили з ворогом безпосередньо в стрілецький бій. Він тривав пару годин, потім знов артилерія, але вже не так інтенсивно.
25 лютого ми виходили вже фактично з напівоточенняВіктор
Вночі ми вже тримали кругову оборону, ніхто з нас не розумів, що буде далі, як воно буде. Десь о 4-й ранку ми відійшли зі свого РОПу (ротний опорний пункт – ред.) і пішли на іншу точку відбивати втрачену позицію», – розповідає Костянтин з 57-ї ОМПБр, який на той час тримав позиції біля Кримського.
«25 лютого ми виходили вже фактично з напівоточення. Якби трішки затримались – потрапили б в мішок. Але ми на місці тоді цього не розуміли. Прийшла команда від комбата, а йому від вищого командування. Все робилось дуже швидко. На збори дали 15 хвилин. Прямо з позицій забігли в бліндаж, де ми жили, схопили найнеобхідніше. Виїжджали з піхотою на БМП-1. Головне – озброєння вивезли», – згадує мінометник 57-ї ОМПБр Віктор.
Ми навіть не розуміли, де чия технікаКостянтин
«Ми ніколи не могли подумати, що буде повноцінний наступ. Думали, що це просто сепаратистське угруповання на чолі з російськими командирами кошмарять нас. Зв’язок обрубали – не могли з рідними зв'язатися. Пам’ятаю, на другий день до мене приходять, кажуть: «там Херсон здали».
Я кажу: «Ну не розказуй, йди звідси, що ти мені чешеш». Ми навіть не розуміли, де чия техніка. Побачили танки, сказали що то нам допомога. Але, як виявилось, то був російський танк, який заїхав прямо в село і почав розбирати наші позиції», – каже Костянтин.
Коли почався наступ – у мене два взводи виявились обрізані. Зв’язку з ними не булоДмитро
«Я був упевнений, що полізуть. Вони напередодні ставили понтонні мости лівіше від нас. Я тоді командував ротою, яка тримала ділянку 8 км. Тобто між взводами в мене було по 4-5 км межа. І коли почався наступ – у мене два взводи виявились обрізані. Зв’язку з ними не було – заглушили.
І ось з одним взводом і управлінням роти, що в мене залишились на КСП (контрольно-спостережний пункт – ред.) роти, ми прийняли бій, коли ворожа техніка була десь в 20 метрах від нас», – ділиться спогадами офіцер 57-ї ОМПБр Дмитро.
«В перші дні росіяни наступали в нашій формі – в пікселі»
У перші години вони артилерією знищили телефонні вежіКостянтин
«У перші години вони артилерією знищили телефонні вежі, тобто зв’язок був лише дротовий. Добре, що ми прекрасно знали голоси один одного. Тоді у нас ще не було «Старлінків» чи портативних радіостанцій. Та воно й надійніше було – не прослухаєш розмови», – додає Костянтин.
«Десь за два тижні до повномасштабки нам почали видавати західні протитанкові ракетні комплекси: NLAW та Javelin, вчили, як з ними поводитись. В мене в кожному взводі по одному було. В перший день наступу ми ними спалили один танк і два БМП. Противник, коли наступав, певно загубився чи просто маршруту не знав.
Декілька десятків одиниць їхньої техніки скупчились в одному місці, й ми почали їх знищувати. Наші два танки тоді сміливо виїжджали на зустрічний бій – до 150 метрів до них під’їжджали, відстрілювались», – розповідає Дмитро.
Тоді всі воювали на куражіКостянтин
«Тоді всі воювали на куражі. Попри те, що ворога було набагато більше. Тоді було так – у нас забрали дві позиції – одну ми відбили відразу, потім ще одну. Пішли на штурм, бо знали вже, що частина наших людей в оточення потрапила.
Йшли, пробували, тоді з нами був начальник штабу – всі були разом. Хоча зараз я розумію, що то було дуже зухвало (сміється – ред.). Не було дорозвідки, ми не знали, хто де стоїть, яке озброєння у росіян. Але була мотивація.
До того ж, в перші дні росіяни наступали в нашій формі – в пікселі. Але з червоним скотчем на рукавах. У нас тоді не було розпізнавальних знаків, крім того, що ми в своїй формі були і з нашивками. Це значно ускладнювало бої, бо ми часто не розуміли, де свої, а де чужі», – зазначає Костянтин.
Дві доби без сну, практично без їжіВіктор
«У перші дні з Кримського ми вимушені були відступити в селище Муратове. Звідти відійшли на Борівське, де вже зайняли оборону. Окопувались. Дві доби без сну, практично без їжі. Один-два сухпаї і все. Палили багаття, щоб хоч якось зігрітись», – каже Віктор.
«Як командир скажу: коли фланг оборони десь падає, то ти або в оточенні залишаєшся, або доводиться рівняти лінію фронту і виходити на лінію з іншими підрозділами туди, де вони опинились. Оті два взводи, з якими не було зв'язку, я побачив аж через місяць. Люди пішки з оточення виходили», – відзначає Дмитро.
«Тоді вони вночі не воювали. Можна було перепочити»
«Ми тримали Борівське, скільки могли. Але сили були, м’яко кажучи, нерівні. Снаряди закінчувались. Більшість своїх мінометів – і калібру 82 міліметри і калібру 120 міліметрів довелося переправляти через Сіверський Донець на гумових човнах, підірвавши міст. Натягували канат і таким чином перевозили. Вантажили їх вручну. Але декілька штук я залишив собі і розрахункам для прикриття наших підрозділів.
Бо то наша основна зброя тоді була. Піхота наша раділа, коли ми працювали. Були такі штурми, коли я зі свого 82-го міг до обіду два рази вигнати росіян з позицій, якщо наші відступали. А це були штурми по 50-60 людей.
Тоді вони вночі не воювалиКостянтин
Половина з них там і залишалась назавжди. Бо я біглим вогнем стріляв – ті міни, як «Гради» лягали. Піхоту нашу поряд теж землею засипало. Але нічого, відкопувались. Краще відкопатись, ніж закопатись назавжди», – згадує Віктор.
«Тоді ворог ще великими колонами техніки наступав. Вона в них в такій кількості ще була, – посміхається Костянтин. – Але тоді вони вночі не воювали. Можна було перепочити, почистити зброю. Але це не довго тривало. Потім і вночі почали лізти».
У перші дні великої війни розгорнулися бої і у глибині Луганської області. 2 березня армія РФ окупувала Новоайдар та Старобільськ. 3 березня – Сватове. Основний рубіж оборони ЗСУ розгорнули по лінії міст: Кремінна-Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ.
Рубіжне. Сидиш від росіян в 300 метрах і бачиш, як вони, не поспішаючи, прогулюються містом. Ми це швидко присікли і одного дня витіснили їх з позиційКостянтин
«Розкажу про Рубіжне. У нас тоді на базі бригади зробили штурмову роту. І нам віддали наказ зачистити в місті дві вулиці, куди зайшли загарбники. Ми тоді в Вороновому стояли. Коли ми підійшли – побачили, що ворог поводив себе доволі зухвало. Ходили в повний зріст, типу нічого не боялись. Сидиш від росіян в 300 метрах і бачиш, як вони, не поспішаючи, прогулюються містом.
Ну ми це швидко присікли і одного дня витіснили їх з позицій. Агресивною обороною. Вони просто пішли. Пам’ятаю, була тиша якийсь час. Ми думаємо – треба тихенько зайти на ті позиції, подивитись, що там. Але командир нам заборонив. А через дві години їхня артилерія вдарила по тому місцю, де вони стояли. А вночі на нас обрушили шквал «Градів», мінометів, тієї ж артилерії.
О 5-й ранку ми почули танк. В нас були ПТРК (протитанкові ракетні комплекси – ред.), але ми його не бачили візуально, він стояв за «пожаркою» (пожежною частиною – ред.) і просто вів по нас вогонь. Рівняв з землею. Тоді увесь наш взвод отримав поранення. В мене був розрив стегнової артерії і дірку в кістці пробило», – згадує Костянтин.
«Сидиш і думаєш: за декілька годин Київ можуть взяти і що далі?»
На початку березня з боку угруповання «ЛНР» війська РФ розгорнули наступ на Золоте і Попасну, бої за яку тривали близько трьох місяців. За цей час окупанти фактично знищили місто.
Коли все почалось – ми вже знали про Суми, Харків, Київ, Херсон – а в нас тиша... А десь з 6-8 березня почалася битва за ПопаснуСергій
«Десь з 15 лютого на нашій ділянці фронту – південніше Попасної – була просто мертва тиша. Напевно, там російські РЕБи працювали, зв’язок був дуже поганий, до нас мало інформації доходило. Тривожна була атмосфера. Коли все почалось – ми вже знали про Суми, Харків, Київ, Херсон – а в нас тиша...Важко було. Сидиш і думаєш: за декілька годин Київ можуть взяти і що далі?
А десь з 6-8 березня почалася битва за Попасну. Вони обрушили на нас все, що могли. Вночі йшов турбуючий вогонь по чергових цілях, але він був постійний. Починаючи десь з 6-7-ї ранку до 9-ї, бо з 9-ї до 11-ї в них переважно авіація працювала, а потім знову – «Гради», міномети, артилерія, танки.
Ми тоді не могли їм гідно відповісти. Вони виїжджали на пряме наведення і просто розносили все, що їм треба. Не боялися, як зараз», – згадує Сергій, на той момент – командир БМП 24-ї ОМБр.
«На початку березня нам надійшов наказ зібрати групу піхоти з усього батальйону – 30-40 людей – тоді ще казали добровольці, і на Попасну, бо там ситуація ускладнювалась. Ну і я пішов. Ми виїхали на Попасну, одразу нас виставили на рубіж – це був такий будинок ОБСЄ. Буквально пів години як влаштувались – команда: на нас йде танкова колона.
Нам привезли саперні приналежності і танкові міни. Ну і ми бігом-бігом довбати дірки в асфальті, міни встановлювати, маскували, як могли. Тільки-но встановили і відійшли на позиції – танки почали по нас працювати.
Того дня ми три танки знищили, колона була зупинена, відійшла. Солдати самі не вірили, що так вийде. Деякі мали перший бій, деякі взагалі не розуміли, що робити», – дивується Андрій, який тоді був головним сержантом взводу в 24-й ОМБр.
Фронт був гнучкий, такий деколи вінегрет виходивСергій
«Фронт був гнучкий, такий деколи вінегрет виходив. Ти ніби вчора тут пройшов, ще були наші позиції, а позаду – вже ворог. Та й комунікація на початках була трошки важкувата. Але люди постійно під’їжджали: резерв 24-ї бригади, які служили колись на контракті, ті, які воювали в 2014-2015 роках по мобілізації, добровольці. Все трималось на мотивації, вони розуміли, чому вони сюди прийшли.
Я багато друзів зустрів, з якими ще в 2015 році воював. Багато з них загинуло… Але психологічна стійкість була і відвага неймовірна. Ми якось на характері під час чергового штурму дві БМП з піхотою рознесли з ДШК (радянський великокаліберний кулемет – ред.)», – згадує Сергій.
«До одинадцятої дня нарахували до шести тисяч вибухів. Це з шостої ранку»
«Піхота навчилась воювати буквально за день. Як і де сховатись, зрозуміли, що коли по тобі починають інтенсивно стріляти, значить, вони підходять. Відповідно, хтось мав інтенсивним вогнем зупинити їх, а інші, щоб прикривали, при тому, що на нас летіло все, що можна.
Їхні літаки спокійно літали над Попасною. Ми тоді благали Бога, щоб нам хтось дав ці «Стінгери»
Їхні літаки спокійно літали над Попасною. Ми тоді благали Бога, щоб нам хтось дав ці «Стінгери» (американські переносні зенітно-ракетні комплекси – ред.), бо їх не було.
Були «Ігли» (радянські переносні зенітно-ракетні комплекси – ред.), але прострочені. Вони літали так низько, що я голову пілота в кабіні бачив, коли він над нами пролітав. Я той звук ніколи не забуду. Тебе прямо вивертає назовні.
Пролетів, дві бомби скинув. Бах – і будинку немає. Але ми намагалися по ньому стріляти, збивати ці літаки з кулеметів. Звичайно, це було божевілля, але дуже хотілось його збити», – каже Андрій.
В нас не було досвіду війни в містахСергій
«В нас не було досвіду війни в містах, – зазначає Сергій. – Ми, піхота, переважно воювали в полі – окопи, посадки. Але вчилися швидко. Піхотинцю що? Піхотинцю, щоб вижити, треба закопатися. Ми пробивали дірки між кімнатами, поверхами, щоб було сполучення.
В приватних секторах під фундаментами проривали траншеї, з'єднувалися окопами між хатами. То нас сильно рятувало. Тримали позицію, поки могли тримати. Поки не давали наказ відійти на наступну вулицю, бо там вже руїни були. Ти ж не зариєшся в бетон, в будівельне сміття. І так потроху, потроху стримували, чотири місяці фактично».
«Вони ешелоновано йшли на штурми. Попереду «ДНРівців» пускали, потім йшла їхня піхота, потім десантники, а в кінці – «Вагнери». Тобто безперервний вогонь. А у наших солдатів було по чотири магазини на автомат, ми ж спочатку воювали по системі АТО. Потім вже почали більше магазинів набирати собі, у вбитих росіян брали – а вони там горами лежали».
Коли ми їм почали знищувати техніку, вони відступили і почали стріляти тупо з самого міста. Виїжджають на гірку – наприклад, танк – випустив повний БК, за ним інший – і так цілий день. Не знаю, як у них там стволи не зігнулись», – жартує Андрій.
«Ми їх постійно слухали. Їхні перемовини по рації. Запам’ятовували канали, позивні, вже в якийсь момент голоси впізнавали. І чули, наприклад, таке, мінометний розрахунок кричить: «Підвозьте боєприпаси, бо вже немає!» Старший відповідає: «Скільки в тебе залишилось?»
«Скільки? Всього 500!» Або там, наприклад: «Не можу більше вести вогонь, най готується інший розрахунок, бо вже порох горить у стволах». Розумієте, яка тоді була насиченість вогню?» – пояснює Сергій.
У нас зі снарядами були серйозні проблемиАндрій
«У нас зі снарядами були серйозні проблеми, я був шокований. Не знаю, як ми там стільки часу простояли, в тій Попасній. Доходило до того, що комбат казав: «Ти знаєш, у нас на день п’ять снарядів є». Навіть таке було. А з боку противника…
Ми з хлопцями сиділи якось у підвалі на позиціях і вирішили порахувати кількість розривів, що чули. До одинадцятої дня нарахували до шести тисяч вибухів. Це з шостої ранку», – зазначає Андрій.
«Їм було страшно. Але вони за день ставали солдатами»
Працювали за графікомСергій
За спогадами Сергія: «Тоді вони працювали за графіком. Зранку – артобстріл. Із 8 до 10 ранку з Первомайська йшли вертольоти КА-52, а після них два літаки Су-25. Іноді їх вдавалось збивати. Був такий випадок – ми стояли на позиціях і над нами постійно пролітав СУ-25, який повертався після бомбардування. Ніби роздивлявся, щось шукав і залишки некерованих авіаційних ракет в наш бік скидав.
Що ми зробили? Поставили поряд чотири кулемети, зарядили трасерами. І почали по ньому запускати. Три дні то все тривало і в якийсь момент він задимівся і впав. Не знаю, чи то ми, чи хтось інший. Я до чого – всі намагалися щось робити, не було приреченості».
«Щоб зрозуміти співвідношення по піхоті – дивіться. На опорнику, умовно, п'ятеро наших бійців сидить, а за день на них йде 5-6 накатів по 20-30 людей в кожному. Когось з них вбили, когось поранили, вони відкотилися. Минає там хвилин 15-20, вони знову починають.
І перекури в них були за графікомСергій
І перекури в них були за графіком. Ми знали, коли можна було трохи видихнути і автомати, кулемети почистити. Я казав солдатам: «Усі автомати, навіть трофейні – біля себе ставите. Закипає автомат, не стріляє, наступний узяв – стріляєш.
Теслярі, сантехніки, художники, вчителі приїжджали. Їм було страшно. Але вони за день ставали солдатами. Не було БЗВП, полігонів. За день бойового контакту з ворогом солдат розумів, що треба робити.
Як міна летить, як снаряд падає, як ВОГ, де сховатись. Що їм треба магазини забрати у противника, як швидко вставити патрони в магазин. Потім навчилися не стріляти всі одночасно, тому що у всіх одночасно закінчуються набої, і ми маємо біду. Один заряджає, другий стріляє», – розповідає Андрій.
«Мій підрозділ постійно потрапляв на стик з іншою бригадою. І от з ними було важкувато. Взагалі, можна сказати, неможлива була комунікація. Бо ти фізично не віддаси їм свою рацію зі своїми частотами. Єдине, що ти міг – спостерігати. Треба було дуже уважно дивитись за сусідами.
Крім того, що ти маєш свій рубіж оборони. Бувало, бачиш, доповідаєш: «там вже ворог, білі пов'язки», а вони командуванню кажуть, що все нормально. Ну, і ми таке передбачали, прокопували далі лінію оборони: лівий фланг, правий фланг. Вживали заходів», – зауважує Сергій.
«Ми якось танк спалили на вулиці просто «коктейлем Молотова». Самі виготовили. І ми лежали на вулиці, сховалися під шифером, їде танк, за ним піхота. У нас троє людей кидають гранати – піхоту б'ють. А ми закидаємо танк. Один раз вдалося. Вдруге вже вирішили не експериментувати. Бо якби не вдалося – танк повертає ствол і нас разом з укриттям немає.
«В мене загалом 12 офіційних поранень»
Коли з'явилися М 777 – ці чудові гармати, ось ми тоді раділи! Як дізнались, що нас прикриватимуть дві американські гаубиці, відразу рвались в атаку! Все! Порвемо зараз усіх! Але одну з них швидко підбили на перехресті.
Бо ще не розуміли тоді, що треба не сім днів з нею стояти на одному місці, а два дні відстрілятись або навіть один день і переміщатись. Ну, ми засмутились. Бо з однією гарматою в атаку, звичайно, можна. Але вже страшнувато», – сміється Андрій.
«Під час переміщення на позиції на нас прямим наведенням виїхав танк. Нас троє було. Снаряд влучив в дерево, але осколками всіх посікло. Один загинув, а нас двох поранило. Хлопчина такий, він у нас був на контракті, такий веселий хлопець, молодий, він з 18 років воював.
З початку рік він воював в «Правому секторі», потім підписав контракт з 24-ю, відслужив, поїхав в Польщу на заробітки, почалася війна, він повернувся, місяць-два повоював і загинув… Я першим йшов, той, що замикав – йому в ногу влучило, а Андрій, виходить, захистив мене… Мені тільки в руку прилетіло, а йому осколок ззаду вище броніка влучив у спину…», – згадує Сергій.
2022 рік – це була школаАндрій
«2022 рік – це була, напевно, така школа, коли вчилися планувати, мудро чинити, не розкидатися людьми. Це було навчання. Взаємодія між підрозділами, що вона має бути. Що підрозділ може опинитись в ситуації, коли противник позаду. Коли залишки мого бату вивозили на Лоскутівку – ми не знали, що там вже ворог. Переїжджаємо через переїзд – а по нас з кулемета гатять.
З Гірського коли виходили мої. Але я в цей момент знову був у шпиталі вже. Знову по мені прилетіло. В мене загалом 12 офіційних поранень. Але я половину не рахую. Мені коли зараз бійці кажуть, що в них контузія – я кажу: «Ні, брате, у тебе не контузія.
Контузія, це коли ти слова не можеш сказати, щелепи зводить, з вух юшка тече і очі не розуміють, що відбувається. А те, що міна поряд розірвалася – це легка тимчасова втрата орієнтації в просторі», – доводить Андрій.
«В перші дні війни були люди, які нас кинули і збігли, залишились найсміливіші та найвмотивованіші. Багато хто з них, на жаль, не вижив… Я взагалі вперше почув про СЗЧ, коли повернувся в стрій після поранення. Навіть подумати ніколи не міг, що людина може таке зробити.
Я коли підписував контракт – розумів, за що я маю боротися і чому. Тоді взагалі не задумувався ні про що. Треба було йти і воювати. Бо ворог теж зроблений зі шкіри і плоті. Або вони нас, або ми їх. Це вони до нас прийшли, а не ми до них», – зазначає Костянтин.
«Люди тоді прекрасно розуміли, що єдина можлива ротація з позицій – це поранення. Про бойові завдання говорили завжди відверто. Як воно є. Бо бійці все прекрасно розуміли. Тим більше ми один одного знали дуже добре.
З нами в окопах були командири рот, взводів, сержанти. Вони своїм прикладом показували, що ми маємо триматись. Всі усвідомлювали, для чого вони тут і чим все може закінчитись», – резюмує Сергій.
25 червня 2022 року країна-агресор захопила Сєвєродонецьк. 3 липня – Лисичанськ. Чимало міст і сіл Луганської області – той самий Сєвєродонецьк, Попасна, Новотошківка були повністю зруйновані російськими окупантами. За чотири місяці важких боїв, ЗСУ, маючи серйозну нестачу в снарядах, артилерії та танках, не дали прорватись вглиб країни супротивнику, сили якого у багато разів переважали українську армію за кількістю солдатів та озброєння.
Форум