Три місяці евакуйовував поранених: інтерв'ю із лікарем-добровольцем Данилом Середою

ЛЬВІВ ‒ 29-річний Данило Середа, ортопед-травматолог зі Львова, протягом трьох місяців евакуював і рятував поранених цивільних і військових людей у Київській області та на Сході країни. Він працював лікарем у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Це була найдовша ротація у мобільній лікарні від початку повномасштабної війни Росії проти України.

Данило Середа показує свою світлину перед виїздом на початку березня у добровольчий мобільний шпиталь. Хоча не вельми охоче ділиться пережитим протягом трьох місяців, але сивина, яка за цей час з’явилась, свідчить про пережитий стрес, фізично і морально важку працю.

«Кажуть друзі, що посивів і постарів (сміється). Просто душею відчував, що я повинен щось робити, допомагати людям і вирішив поїхати до Києва, до Бучі, Ірпеня. В інтернеті натрапив на Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова, подзвонив до них. Вони дали добро. За допомогою волонтерів, які гнали для ЗСУ автомобіль, добрався до Києва. Доїхати можна було лише по одеській трасі. Так і потрапив на базу ПДМШ», ‒ каже Данило Середа.

Перші два-три дні психологічно йому було важко звикнути до обстрілів. Але колеги підбадьорювали, що це швидко мине. І, справді, звик до цих звуків. У шпиталі працювали добровольці-медики з різних областей України, а також із Канади, Англії, Німеччини. Основним завданням була евакуація поранених, як цивільних, так і військових.

«Страх був рівно до третього дня перебування у Києві. Страх був, коли волонтери подзвонили і сказали ми вже їдемо по тебе. Тоді десь подумав, а нащо воно мені було. Але потім, коли сів у машину, випили кави на заправці і поїхали, побачив, як горить під Києвом, страх минув на третій день.

Спочатку були дві точки ‒ одна на півночі Києва, інша ‒ безпосередньо біля зруйнованого моста в Ірпені. Стояли бригади швидкої допомоги і евакуйовували людей до київських лікарень.

Назвати кількість людей, яких перевезли, нереально, тому що кожного дня було по-різному. Звичайно, були ризики для життя і медиків, було небезпечно, зокрема, коли ми були на північній стороні з боку Лютіжа.

Лютіж, Іванкове вже були окуповані росіянами території і звідти працювала російська ворожа артилерія у бік Києва. Практично по Києву. Стріляли зі стрілецької зброї. Хлопці і дівчата, які працювали на напрямку Ірпеня, були під постійним обстрілом», ‒ розповідає лікар.

З Києва рушили на Схід

Медики евакуювали поранених з Київської області до початку квітня, до моменту виведення звідти російських військ. Пройшовши тренінги з тактичної медицини, реанімації, добровольці шпиталю вирушили на Схід, де велись жорстокі бої і було багато поранених, як серед військових, так і цивільного населення.

«Тобто, організатори ПДМШ мусіли, окрім того, що знайти роботу у правильному місці, безпечному, домовитись про місце нашої ночівлі, щоб було якесь бодай укриття. Це продумувалось для того, щоб ми були у безпеці, могли мати доставку їжі, медикаментів, щоб були абсолютно незалежні.

В основному, ми були у Бахмуті і Слов’янську. Але евакуацією займалися з-під Лисичанська, з Лиману, Ізюму, по тих напрямках, звідти. У Краматорськ возили пацієнтів, з Бахмату перевозили у Дніпро. Було поділені на кілька етапів. Є так зване коротке плече, коли бригада невідкладної допомоги на невеличких швидких забирає пацієнтів практично з передової, з тої зони де більш-менш безпечно і могли доставити військових чи цивільних поранених. Далі були стабілізаційні пункти, відповідно Слов’янськ і Бахмут, де ми працювали безпосередньо у їхніх лікарнях, допомагали цивільним і військовим медикам, які там лишилися і працюють. А дальше було плече довге. Тобто, це був реанімобіль, який перевозив важких пацієнтів зі стабілізаційного пункту у глибший тил», ‒ говорить лікар.

Серед пацієнтів ПДМШ були люди різного віку, з різними ступенями поранень, переважно, мінно-вибуховими і вогнепальними внаслідок артобстрілів і ракетних. А це травми кінцівок, грудної клітки, черевної порожнини. Багато поранених втратили руки, ноги. Були випадки, коли забирали військових чи цивільних осіб із місця неподалік передової.

«Під час авіаракетного обстрілу околиць Бахмута, зі сторони Лисичанська, ракета потрапила у житловий, панельний будинок, який склався, як картонний. З-під завалів витягнули хлопчика, зовсім маленького.

Так вийшло, що ми у цей момент поверталися зі своїх точок евакуація, просто за секунду до того і попали ракета у будинок. Ми одразу поїхали до того місця. Там уже були рятувальники, звичайна швидка допомога. Ми надавали допомогу дитині і її забрали. Це найбільше мені запам’яталося, бо це дитина, яка в принципі зовсім не усвідомлює, що відбувається. Просто хоче жити, бавитися, радіти тому життю. А тут в один момент і нічого», ‒ розповідає Данило Середа.

Попри психологічну і фізичну втому, медики-добровольці намагались не лише надати медичну допомогу пораненій людині, але спілкувались з нею, підбадьорюючи, жартуючи, щоб відволікти від болю. Тому запитували про буденні речі, рідних, про мирне життя.

«Тоді людина відволікається, але однозначно, без крутих анестезіологів на Сході не можна було обійтись. Вони дуже швидко і професійно знеболювали пацієнтів, давали можливість нам із ними спілкуватися, продовжуючи надавати допомогу. Без цього нічого б не було. Треба тримати контакт і старатися відволікти від болю».

Команда ПДМШ, а це анестезіологи, хірурги, терапевти, травматологи обмінювалися думками щодо стану пацієнтів, радились, як діяти в тій чи іншій ситуації. Здобутий протягом трьох місяців досвід і знання, величезні, наголошує Данило Середа. Перебуваючи неподалік українських військових, медики вчили їх тактичній медицині. Бо від надання першої медичної допомоги просто на полі болю залежить, які наслідки від поранення матиме пацієнт. Бійці консультувалися з лікарями-добровольцями щодо індивідуальних аптечок.

«Ми передивлялися, чи все, що треба є, чи воно тієї якості. Тому що дуже багато неякісних аптечок потрапило на Схід до військових, це була проблема насправді велика. У нас були хлопці, які є інструкторами з тактичної медицини, які спеціально їхали під Київ до тероборони і викладали їм експрес-курс з тактичної медицини. Важливо не припиняти постачання медикаментів, зокрема, турнікетів, бандажів, знеболюючих. Це основні речі, які потрібні, щоб доставити пацієнта до стабілізаційного пункту», ‒ каже Данило Середа.

Ризиків під час надання медичної допомоги було чимало. Про один із них лікар розповів. Протягом двох-трьох днів ПДМШ перебував на одній точці евакуації. Туди привозили поранених, яких медики везли до опорного пункту. Одного дня водій сказав, що від’їде подалі, бо, мовляв, уже тут стояли.

«Переїхали на 300 метрів далі від постійного місця. Пішли до бригади і рівно по тому місцю, де ми стояли раніше, прилетіла ракета. Ми побачили, як вона зірвалась, лежачи на землі. Ми зрозуміли, що нас Бог береже і нам пощастило, що у нас крутий водій, який має круте відчуття», ‒ розповідає Данило Середа.

У свідомості лікаря ніяк не вкладається поведінка російських солдат і офіцерів у Бучі, ті мародерства, нелюдська поведінка щодо дітей, жінок, літніх людей, до мирного населення загалом.

«На Сході можна говорити про війну. Але Буча, Гостомель…Росіяни свідомо чинили там усі ці вбивства, звірства, мародерства. Коли ми поїхали в Гостомель із нашими хлопцями, які охороняли, то їх попросили розмінувати квартиру. Ми пройшлись по під’їзду новобудови і кожна квартира була пограбована. Де не могли вибити броньовані двері, то просто виносили їх з рамою. Це все робилося росіянами свідомо», ‒ говорить Данило Середа.

Війна навчила молодого лікаря не зважати на якісь дрібні буденні непорозуміння, не дратуватись через речі, які не вартують уваги, жити кожним днем, кожною хвилиною.

«Війна триває не вісім років, а насправді набагато більше, триває століттями. На жаль, окупанти не можуть визнати того, що ми їм не є братами, так як вони говорять, що ми зовсім іншої крові, що ми виховані у волі, любимо бути незалежними, а вони вирощені у вакуумі, зомбовані і для них неприйнятно, як такий народ, український, може взагалі існувати. Росію просто цікавить одне ‒ знищити українців і це триває дуже багато років».

На запитання, чи знову б поїхав у складі ПДМШ, відповів ‒ обов’язково.

«Мабуть, у такий важливий момент, я собі поставив питання: у мене двоє прекрасних донечок, а що коли вони виростуть і це все закінчиться, вони в мене запитають, що я робив, коли була війна? Це був важливий аргумент для мене поїхати і рятувати людей», ‒ каже лікар зі Львова Данило Середа.

Історія ПДМШ:

30 листопада 2013 року створено добровольчі мобільні медичні бригади, які надавали першу медичну допомогу пораненим учасникам Революції Гідності.

У січні-лютому 2014 року створено громадські підпільні шпиталі, які надали допомогу більш як 150 учасникам Революції Гідності, включно з пораненими з вогнепальної зброї.

1 грудня 2014 року підписано наказ Міністерства охорони здоров’я «Про формування спеціалізованих медичних бригад другої черги медицини катастроф центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф».

15 грудня 2014 команда медиків-добровольців ПДМШ (29 лікарів, парамедиків та допоміжний персонал) вирушила на першу ротацію в зоні АТО, яка тривала до 30 грудня.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Війна Росії проти України. Відсіч. Усі новини на цей час