Сюнікська область, Вірменія – Зруйновані будинки легко не помітити, якщо не шукати їх спеціально.
Вони розвалені й розібрані на будівельні матеріали, і від цієї тісної групки десь із десятка будинків між річкою й шосе, приблизно за 10 кілометрів на південь від міста Ґоріс на півдні Вірменії, мало що й лишилося.
Але це не Вірменія. Це село Ейвазли, в Азербайджані. І хоча його майже не існує, воно опинилося в осередді останньої з суперечок між двома історичними суперниками поміж непевності щодо процесу демаркації кордону в цьому регіоні.
Область (марз) Сюнік на півдні Вірменії, до якої належить Ґоріс, – це смуга вірменської території завширшки пару десятків кілометрів, яка простягається з центральної частини країни на південь до кордону з Іраном. І з обох боків із нею межує Азербайджан – на заході азербайджанський ексклав Нахічевань, зі сходу основна територія країни – Лачинський, Ґубадлинський і Занґіланський райони Азербайджану.
Протягом останніх 27 років цього кордону з, власне, Азербайджаном на практиці не існувало. 1993 року ці території країни захопили вірменські сили, і ще три місяці тому ними фактично керувала сепаратистська влада Нагірного Карабаху. Але внаслідок рішучого наступу і подальшої мирної домовленості Азербайджан швидко повернув собі ці свої території.
Азербайджан показав журналістам повернений під контроль регіон поблизу Нагірного Карабаху
Укладена за посередництва Росії мирна домовленість поклала край 44-денним напруженим боям у перебігу давньої війни навколо Нагірного Карабаху й сусідніх територій, які є частиною Азербайджану, але не були підконтрольні Баку. За нею Азербайджан відновив і контроль за кордоном із Вірменією на цій ділянці. І ось аж нині, майже через століття по тому, як цей кордон між тоді радянськими Азербайджаном і Вірменією провели на мапах, його вперше офіційно демаркують – позначають на місцевості.
Погляд на мапу свідчить, що з цим є проблеми.
Адже в радянські часи цей кордон не був міжнародним – це була майже беззмістовна адмінмежа між двома фактичними провінціями СРСР, офіційно соціалістичними республіками. І ця межа йде собі зигзагами, перетинаючи головні дороги й населені пункти туди й назад.
І головна дорога Сюнікської області, між її другим найбільшим містом Ґоріс і центром області, містом Капан, перетинає тепер уже знову офіційний кордон безліч разів. Одного разу – якраз біля Ейвазли, де вона заходить на азербайджанську територію найглибше.
Непевність щодо справжнього перебігу лінії кордону вже призвела до проблем, відколи угода про перемир’я затвердила контроль Азербайджану над більшою частиною території, яку він фактично втратив майже три десятки років тому.
13 грудня 2020 року з’явилися повідомлення про перестрілку між вірменськими й азербайджанськими силами неподалік Капану, що біля самого кордону.
Наступного дня після перестрілки мер міста заявив в інтерв’ю Радіо Свобода, що вірменські «захисники» просто стріляли в повітря, щоб віднадити кількадесят азербайджанських військових, які наближалися туди.
Як стверджував мер Ґеворґ Парсян, азербайджанці «не стали стріляти у відповідь».
Його місто теж зачеплене прикордонним питанням – адже його буквально видно з лінії відновленого кордону.
«Останній із кварталів Капану менш ніж за кілометр від кордону, – каже Парсян. – І ми вже відчуваємо загрозу через це».
Іще ближче до кордону маленький аеродром у Капані. Він не використовується ще з радянських часів, і вже не раз ходили чутки, що його ось-ось відкриють знову. Злітно-посадкову смугу, вочевидь, недавно відремонтували, і будинок для аеровокзалу теж збудований недавно.
Тут від смуги до прикордонної річки Вогджи (як називають її вірмени), чи Охчу (азербайджанці) – менш ніж сотня метрів.
«Азербайджанці вже тут, на тому березі річки, – каже Парсян. – Аеропорт приніс би значну користь Капанові, але тепер тут навряд чи безпечно».
Новий кордон особливо непокоїть місцевих жителів, враховуючи історію Капану. На початку 1990-х, протягом перших років війни за Нагірний Карабах, місто часто обстрілювали азербайджанські війська з того боку кордону.
Наслідки прикордонних проблем і незручне перемир’я, яким завершилися бої, перетворили Сюнікську область – чи принаймні мерів її міст – на рішучих критиків прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна.
Мери п’яти найбільших міст і містечок області – Капану, Ґорісу, Сісіану, Мегрі і Каджарану – закликають до відставки Пашиняна. Коли планувався його візит до області 21 грудня, місцеві жителі блокували дороги в регіоні, змусивши його повернутися до Єревану.
Парсян, який є одним із найпалкіших критиків Пашиняна, покладає провину за недавню поразку в війні саме на прем’єра, який прийшов до влади 2018 року, очоливши вуличні протести, які розпалили вірменську «оксамитову революцію» того року.
«Війна пов’язана з його проваленою політикою – конкретно зовнішньою політикою, – каже Парсян про Пашиняна. – Підтримка від уряду, яку ми маємо (в прикордонному питанні – ред.), теж недостатня».
Розчарування людей змушує Капан та інші міста й села регіону шукати допомоги в іншого захисника – Росії.
Наприкінці листопада 2020 року Москва оголосила, що, крім приблизно двох тисяч військовослужбовців, які як «миротворці» наглядають за дотриманням перемир’я, вона направляє до Вірменії ще 188 прикордонників, які мають допомогти з безпекою південно-східного кордону країни. Дехто з них уже на місці – в районі шосе Капан – Ґоріс.
«Ми в контакті з росіянами, – каже Парсян. – Вони пообіцяли нам втримати безпеку».
Тим часом іще в одному з сіл Сюнікської області прикордонна ситуація не менш напружена, і прямі наслідки недавніх боїв відчуваються досі.
73-річний Завен, який просить не називати його прізвища, показує на зруйновану повітку біля його дому в Давіт-Беці.
Звідси до азербайджанського райцентру Ґубадли (вірмени називали його то Кашунік, то Санасар, то Воротан, то Кубатлу) п’ять кілометрів по прямій через кордон.
«Вони вистрелили снаряд, і він упав ось тут, – розповідає він про обстріл. – І ще в багато будинків у селі влучили».
Нині в селі стоїть підрозділ вірменської армії – він займає будинок у центрі. Військові прибули сюди на початку грудня. Раніше цей підрозділ брав участь у боях за азербайджанське місто Джабраїл, яке вірмени називали Джракан або Мехакаван.
«Ворог звідси – десь за півтора кілометра», – каже один із вірменських військових, показуючи вдалину на кілька наметів на полі – там кордон із Азербайджаном. Він просить не називати його імені.
На відміну від мерів міст області, вони зовсім інакше оцінюють дії прем’єр-міністра.
«Ця угода врятувала наші життя, – сказав командир підрозділу у відповідь на запитання про перемир’я. – Ми воювали, щоб наші люди лишилися жити. Слава Богу, більшість живе далі».
І хоча великі бої припинилися, принаймні тим часом, демаркація кордону вже призвела до нових втрат і нової непевності.
4 січня Вірменія передала Азербайджанові понад десяток будинків у селі Шурнух, що за десяток кілометрів на північний захід від Давіт-Беку. З’ясувалося, що вони розташовані уже на азербайджанському боці відновленого кордону.
Але спершу колишні мешканці спалили їх. Так само було в багатьох місцевостях, раніше контрольованих фактичною владою Нагірного Карабаху, що їх повертали під контроль Баку понад місяць тому.
Для Парсяна поява азербайджанців на відновленому кордоні – лиховісний знак, хоча з вірменського боку туди й прибудуть російські прикордонники.
«Війна в 1990-х роках почалася через те, що ми жили надто близько одне до одного, – каже він про два народи. – Були напади, викрадення людей – із цього все почалося. Якщо вони знову будуть поруч із нами, боюся, ситуація повториться».
