Днями в обіг увійшла купюра номіналом у тисячу гривень, на якій зображено академіка Володимира Вернадського. Коли навесні цього року Національний банк оприлюднив інформацію про те, що з’явиться така купюра, було багато критичних відгуків, що не ту людину зобразили на купюрі. Мовляв, треба знайти більш національно свідомого науковця для грошових знаків.
Про Володимира Вернадського, про його життєві шляхи і роздоріжжя Радіо Свобода поговорило з істориком Ігорем Гиричем.
– Хто такий Володимир Вернадський і наскільки добре він позиціонується в ряд історичних діячів, які зображені на українських гривнях?
– Проблема ідентифікації складна. Ми не можемо сказати, що українцем є тільки той, хто вважає себе щирим українцем.
Україна взагалі класичної незалежності не мала, тому питання ідентичності дуже складне
Фелікс Дзержинський вважав себе поляком, але готовий був очолити уряд у 1920 році, коли Червона армія наступала на Польщу. Таких українців було набагато більше, як поляків. Бо Польща до 1918 року не мала незалежності понад сто років, а Україна взагалі класичної незалежності не мала, тому питання ідентичності дуже складне.
Основна проблема України у тому, що її еліта, як правило, абсорбувалася імперськими елітами, передусім, сусідніми: росіянами та поляками.
Володимир Вернадський народився у російській столиці й був вихованим у російській культурі. Для нього українська культура була чужою, він її просто не знав. Тим більше, не було міської української культури в сучасному розумінні.
– Але він сам згадував, що його дід розмовляв, як він писав у щоденнику, малоросійською мовою.
Основна проблема України у тому, що її еліта, як правило, абсорбувалася імперськими елітами
– Він мав сентимент до української культури. Його дід закінчив Могилянську академію й був українцем у староукраїнському дусі, а не в сучасному модерному. І його батько мав такі сентименти і, здається, знав Тараса Шевченка. Але питання не в тому. Коли людина відірвана корінням від України, їй важко залишатися…
– Дозвольте заперечити. Вернадський народився у Санкт-Петербурзі. Ніби й далеко від України, але перший «Кобзар» вийшов у Санкт-Петербурзі, а до того «Енеїда» також вийшла у Санкт-Петербурзі. Все-таки якесь українське життя там відбувалося.
– Так. Але це були люди першого покоління українців. Це потрібно розуміти. Ті люди мали російську освіту. Як казав Чикаленко, «щастя наше, що Шевченко і Карпенко-Карий не вчилися в російській школі». Бо освіта дає людині цінності, світогляд.
Скажімо, Кістяківський, який очолював «Стару громаду». Його син, якого Антонович бачив своїм спадкоємцем на кафедрі української історії Львівського університету, потрапив не до Львова, а до російської столиці, став проросійською людиною.
– Але потім відзначився в Україні.
– Так, він був академіком. Але все одно мав дуалістичну свідомість, як і Вернадський.
– Вернадський зробив собі ім’я як вчений і як громадський діяч ще в Російській імперії. Він належав до російської політичної партії кадетів – конституційні демократи, правоцентристи. Кадети були більш-менш прихильні до українства.
– Вони були позитивно налаштовані радше до поляків, бо визнавали право польської нації на самовизначення. Українську самостійність вони не були готові визнати.
– У 1918 році до влади приходить гетьман Скоропадський, формує уряд. У тому уряді мало не більшість складали кадети.
– Бо кадети у порівнянні з тими ж октябристами або чорносотенцями, безумовно, були великі демократи, і це великий плюс. Бо українцям не було з чого обирати. Не було тих людей, які були налаштовані краще до України, ніж кадети.
З кадетами можна було домовитися, говорити. Це була партія інтелігентів, яку очолював історик Мілюков. Тому історик Мілюков міг домовитися з істориком Грушевським. Певний паритет був.
До речі, всі виступи Вернадського в українському питанні були пов’язані з тим, що лідер партії прохав Вернадського писати статті на користь українців.
– Все-таки в 1918 році кадети будували Українську державу. Хоча багатьом українським діячам це не подобалося, вони були в опозиції до уряду, де були міністри-кадети. Водночас, Володимир Вернадський надається до розбудови української науки – він один з батьків-засновників і перший президент Української академії наук. Цей його внесок заслуговує на те, щоб відзначити його?
– Насправді дуже мало кадетів брало участь у розбудові України. Можемо назвати міністра освіти Василенка, який знайшов Вернадського. Тут нема питань, це людина українського поля.
– Але чимало міністрів в уряді Федора Лизогуба були кадетами.
– Так, було багато кадетів, але це були проросійські кадети. Українських кадетів було мало, бо більшість тих людей, які мали національні інтенції, у 1917 році перейшли в партію соціалістів-федералістів.
– Ви згадали Миколу Василенка, він був кадетом, який став на виразні українські позиції.
– Він був на виразних позиціях, хоча його брат був соціал-демократом і стояв на російських позиціях. А Василенко навіть пропагував схему Грушевського з катедри університету Святого Володимира у Києві, що тоді було величезною рідкістю.
Все-таки я б не ставив знак рівності між цими двома людьми, хоча вони обидва були членами ЦК російської партії кадетів. Створена ніби незалежна Україна, а біля керма держави стоять люди, які були членами російської партії.
– Але це була для тих часів типова ситуація. Скажімо, біля керма грузинської держави стояли члени ЦК партії меншовиків, російської партії – Чхеїдзе, Жорданія. Але розпалася імперія – і вони стали грузинськими державниками.
– Тут треба дивитися на подальші кроки Вернадського. Бо він не залишився в Києві, а міг би, його просили. Він зробив вибір у бік Денікіна і згодом повернувся вже не в Україну, а в Росію. Мені здається, у цьому є його свідомий вибір.
– Але він поїхав до Денікіна, аби врятувати українську академію наук, щоб її не закрили. І він наражався на небезпеку при цьому. Бо у цей час між Києвом і Таганрогом діяли загони повстанців.
– А пригадайте, що він при цьому пише у щоденнику. Що українці своєю зайвою радикальною політикою самі винні у тому, що Денікін розігнав академію. Він підсвідомо був готовий прийняти вердикт Денікіна. Тому що він людина, для якої денікінське розуміння майбутнього Російської імперії було до певної міри прийнятне. Він не вітав відновлення царату і відхід від демократії, а відновлення великої держави його влаштовувало. Так, держава мала бути федеральною.
– Денікін був проти федералізації, він був за єдину неподільну Росію.
– Так. Він був за монархію, а Вернадський – радше за конституційну монархію. При цьому він боявся й не хотів самостійної України. Для нього українська академія наук – це радше географічний фактор, аніж національний.
Тому були такі тертя й нерозуміння між діячами, які будували академію, і Вернадським щодо того, якою ж має бути академія. Він казав, що українська академія має бути як грузинська, як сибірська. Якщо вже між «сибірська» та «українська» – знак рівності, то очевидно, що це не національний фактор, а географічний.
– Вернадський був одним з тих вчених, із яким рахувався Сталін. Цікаво було почитати його щоденники за 1930-і роки. Він там пише такі речі, за які інших людей знищували. А Вернадський дозволяв собі дуже багато. І, судячи з щоденника, він міг собі дозволити у 1937–1938 роках, коли був Великий терор, не підписати якусь петицію чи статтю в газету проти «ворогів народу». Чому його Сталін терпів?
Великий терор і масові репресії 1937-38 років у фотографіях та документах
У нього була ідея об’єднати гуманітарні й точні дисципліни. До цього наука приходить лише сьогодні
– Це була геніальна людина, і Сталін це розумів. Далеко не всі науковці були громадськими людьми, як Вернадський. Ви маєте рацію, Вернадський дуже цікавився реальним життям. У нього була ідея об’єднати гуманітарні й точні дисципліни. До цього наука приходить лише сьогодні, а Вернадський про це почав писати ще в ті часи.
Він дуже цікавився історією і читав всі праці свого сина, який був великим істориком.
– До речі, його син був в еміграції, а він з ним листувався – і йому теж за це нічого не було. Хоча багатьох, хто мав родичів за кордоном, за це переслідували.
Вернадський казав, що держава повинна схилятися до розуму, а не навпаки
– Так. Справа в тому, що Вернадський був незалежним, людина старої школи, яка не звикла корити голову перед владою. І він казав, що держава повинна схилятися до розуму, а не навпаки. Так він ставився до царату, але коли царат впав, то Вернадський сказав, що, мабуть, даремно ми завалили ту державу. Вона все ж таки давала певну користь навіть таким, як Вернадський. Він отримав від тієї влади дуже багато користі, грошей, почестей і можливість працювати в науці.
І така сама ситуація була при Сталіні. Він давав таку можливість, але не у гуманітарних дисциплінах, а у дисциплінах, з яких потім можна робити зброю. У цьому зв’язку академік Вавілов, творець генетики, міг становити небезпеку для Сталіна, а Вернадський – радше ні, бо це така галузь, що давала можливість створити нову зброю.
– Вернадського можна вважати прабатьком атомної бомби?
– До певної міри, так. Він був людиною широких наукових поглядів. Він займався мінералогією, він засновник біохімії, але він ще й філософ науки. Атомна частина радянської науки пов’язана з Вернадським напряму.
– Швейцарський історик Андреас Каппелер, який досліджує національне питання в Російській імперії, у книжці «Нерівні брати: українці та росіяни від середньовіччя до сучасності» дає таку характеристику Володимирові Вернадському: «Вернадський протягом свого довгого життя розривався між українською, російською, «русскою» і радянською ідентичностями. Загалом він був типовим представником транснаціональної інтелігенції імперії. Його спадок високо цінують в Росії та в Україні. Його ім’я мають, з-поміж інших, Національна бібліотека України в Києві, університет у Сімферополі, музей і ліцей у Москві, багато вулиць, дві гори у Західному Сибіру, півострів в Антарктиці і кратер на Місяці».
– Повертаюся до початку нашої розмови: якщо брати наші купюри, то на них люди, які боролися за українську державу. Але українська держава ніколи не була інтересом Вернадського. Можливо, Сковорода до певної міри нагадує Вернадського, якщо брати політично. Але це людина XVIII століття, дуже важко провести знак рівності.
Це ситуація не лише українська, а всіх малодержавних або бездержавних народів
Був такий Ватрослав Ягич, найвидатніший хорватський вчений, але він став австрійським і залишився у Відні.
Приблизно така ситуація з Вернадським. І мені здається, це нормальна річ, бо це ситуація не лише українська, а всіх малодержавних або бездержавних народів, які не мали класичної державності.
Як нам ставитися до Вернадського? Вважаю, що відмовлятися від Вернадського – це дурне діло. Але ми повинні підкреслювати, що Вернадський відірвався від російського берега, але не доплив до українського.
– У нас видатних діячів такого плану чимало. Наприклад, Микола Гоголь – це українська культура, але російська література.
– Вже сьогодні ми кажемо, що це українська література російською мовою. Бо якщо брати ментально, то це література, написана українцем.
– Що робити з такими діячами, як їх правильно позиціонувати?
– Ми повинні говорити про пласт української культури, який опинився в інших державних межах, але цей пласт є цінним, його треба використовувати, це наше надбання.
Це так само українське, як і російське. Тому й пишуть, що Вернадський російський та український вчений.
– Ви кажете, що Вернадський був між берегами. А кого з вчених, на вашу думку, можна було б зобразити на купюрі високого номіналу?
– Я взяв би Дмитра Чижевського – вченого світового рівня, філософа. Він був на українському березі. Він дуже відомий на Заході, але ми його мало знаємо, на жаль.
Можна не вченого, а політика взяти. Я би зробив на тисячі Петлюру. Це було б заслужено. До речі, коли Петлюра прийшов до Києва, він не закрив академію, хоча були такі прохання, бо вона, мовляв, кадетська, проросійська. Але він був широких поглядів і зберіг це дітище Вернадського. Тому ця людина заслуговує на купюру в тисячу гривень, або Коновалець.
Читайте ще:
Не возз’єднання, а приєднання – як Сталін легітимізував анексії 1939 року
Нестор Махно намагався поєднати два ідеали: анархії та Запорозької Січі – дослідник
Вторгнення до Чехословаччини і Україна. КДБ УРСР нарахував 1182 антирадянські випадки – історик
