Понад 30 брендів українського одягу і національний одяг, який носять родина президента й урядовці, бістро в українському стилі і запит на борщ серед іноземців – і все це в центрі Праги. Масштаби українського бізнесу у Чехії зросли в рази. Ледь не кожний десятий підприємець в Чехії цьогоріч – українець. Серед 55 тисяч людей, які відкрили бізнес у цій країні, майже 5 тисяч мають громадянство України. Це випливає з аналізу, який надало Чеське кредитне бюро. Радіо Свобода завітало до кількох закладів у Празі, аби дізнатися – як українці, які рятувалися від війни, розбудовують бізнес у Чехії.
Світлана Коновалова, власниця українського бістро Soloha у Празі
– Світлано, як ви опинилися в Празі?
– Ми тікали в перші дні війни. Ми з початку…, коли це все почалося, ми поїхали на дачу. І так трапилося, що прямо біля нашої дачі проходили ешелони. І це було дуже лячно, коли ми бачили з вікон танки. І ми вирішили, що треба їхати кудись далі.
Ми вирішили, що потрібно їхати далі, й поїхали в Прагу. Їхали якимись об'їзними шляхами… без речей, без нічого. Як от ми виїхали з одною валізою на всіх, так і поїхали до Праги. Грошей теж не дуже було багато.
Для мене еміграція – це було найстрашніше, що може трапитися з людиною середнього віку
Я приїхала з двома дітьми та треба було щось робити. Я – фінансист, економіст. Я обіймала посаду фінансового директора, коли була в Києві, я 20 років цим займалася. І для мене еміграція – це було найстрашніше, що може трапитися з людиною середнього віку.
І коли ми приїхали, ми взагалі не знали, що робити, і я перше, чим займалася – я не хотіла ніякої допомоги, я хотіла влаштуватися на роботу. Але нічого не виходило. Не на керівну посаду, ні, просто на якогось звичайного спеціаліста. Мене навіть не брали на ті позиції, які пропонують студентам.
Немає чеської мови, англійська не така, яка дозволяє вільно спілкуватися на професійні теми, і не розглядали зовсім кандидатуру.
– Як ви дійшли до ідеї українського кафе?
– Я розуміла, що потрібно щось міняти, гроші закінчуються. І вирішила робити щось своє. А щось своє, це що? Я займалася в Україні, працювала в холдингах, в складі яких були ресторани і готельні комплекси. І я знала, як все влаштовано, які можуть бути проблеми. І вирішила, чому б не ресторан.
Я відразу зрозуміла, що українська кухня буде в тренді, що це буде класно, що це буде підйом української культури і кухні як такої. Деяким інвесторам було цікаво, але вони не довіряли. З деякими інвесторами ми починали, але ми впиралися в приміщення, впиралися там в якісь проблеми і вони не хотіли йти далі.
І я вирішила робити сама. От як є – буду сама.
– З якими труднощами зіштовхнулися?
– У мене було настільки обмаль грошей, що я взяла це приміщення і ми в цей же місяць почали працювати.
У нас не було нічого: у нас не було ні назви, ні меню. В той же день ми надрукували якісь брошури. Я ходила тут по магазинах роздавала брошури в перший день, що «Приходьте до нас».
В перший день, я пам’ятаю, у нас було чи 7, чи 8 людей… – то була катастрофа
В перший день, я пам’ятаю, у нас було чи 7, чи 8 людей… – ну то була катастрофа. Уявляєте? Заклад працює і на обіди приходять 7-8 людей. Це для швидкої їжі, для швидкого харчування – це смерть. То дуже мало. Для того, щоб працював фаст-фуд, то треба, щоб було там 80-100 людей.
Ми в мінусі були, думаю, пів року точно. Це стабільний був мінус. І я вже думаю, ну що це за праця – я працюю, дівчата працюють, а я кожен місяць думаю, де взяти гроші на зарплати, де взяти на оренду…
Потім потроху ця ситуація вирівнялася. Зараз вже краще. Хочеться, звичайно, щоб до нас ходило більше чехів…, не так багато чеських гостей. Більше ходить українців. Іноді росіяни, казахи, там хтось з пострадянського простору, якщо можна так сказати.
– Чи плануєте ви повернутися до України?
– У мене багато хто залишився в Україні – і друзі, і родичі. У мене батько зараз на окупованій території.
– Де саме?
– Енергодар, Запорізька область.
– І як він там?
– Погано. Дуже погано. Вже в нього була операція на серці. І там стан здоров’я такий, що… Але він не хоче виїжджати. Це літні люди і там… складно вмовити. Маму я вмовила, вона зараз живе в Києві. А тато не хоче.
У мене поки що немає рішення. Я б хотіла повернутися в Україну, звісно. Але коли це буде – я не знаю. Тому що у мене діти. І поки що я не бачу сприятливих умов для повернення, на жаль.
Все одно ми тут чужі, все одно до нас ставляться не так, як до своїх людей
Все одно ми тут чужі, все одно до нас ставляться не так, як до своїх людей. І скільки б ми не створювали якісь спільноти, все одно це не вдома.
Я планую відкрити ресторан для того, щоб показати трохи більше української культури. Тому що мені болить, як подають і українську кухню, й українську культуру. Бо зараз багато вже ресторацій українських, але я жодної не знаю, може, скоро буде, куди ти заходиш і розумієш, що то наше.
Галина Данч, CEO магазину українських брендів ODYAH у Празі
– Галино, як ви відкрили свій магазин після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Напад Росії наштовхнув вас на цю ідею?
– Варто почати з того, що я переїхала до Чехії трішки раніше, ніж почалась повномасштабна війна. Але створення «концепт-стору» взагалі напряму, мені здається, повʼязано з цим.
Я працювала на іншій роботі взагалі, в ІТ сфері, й зовсім не перетиналася з фешн-індустрією. Але пізніше мені захотілось робити щось корисне.
Українські бренди дуже класні, але їх тут немає. І взагалі в Європі про це дуже мало хто знає
Українські бренди дуже класні, але їх тут немає. І взагалі в Європі про це дуже мало хто знає. І таким чином ми загорілись ідеєю, щоб взагалі створити такий концептуальний магазин.
– У вас лише сучасний український одяг чи національний також?
– У нас тут представлено близько 30, навіть вже більше, українських брендів. Ми працюємо тільки в середньому сегменті, тому що ми б хотіли закохати європейців всіх в українські бренди, але через креативність і якість.
На початку роботи магазину національного одягу взагалі не було. Ми привезли його за запитом. Бо приходили українці і казали: «Ну, будь ласка, дайте нам вишиванку, ми дуже хочемо».
Тому ми привезли вишиванки бренду, який часто вдягають Олена Зеленська і Володимир Зеленський. Часто їх носять саме урядовці або люди, які представляють Україну.
– Чи були проблеми із виробництвом у брендів під час повномасштабної війни?
– Так. Особливо, коли було вимкнення світла. Це взагалі була проблема для них. Адже це велике виробництво, це машина, яка має постійно працювати.
Я знаю, до прикладу, один бренд з Харкова за кілька днів перевіз все своє виробництво в Хмельницький і таких було купа. В яких навіть там розбомбили склади на сході Україні. В Одесі, мені здається, також на склад бренду впала ракета.
Зараз вже плюс-мінус налагодилося, хоча їм все одно важко, і ми це пояснюємо клієнтам. Що ми можемо замовити якісь позиції, але нам потрібно тиждень, можливо, і два тижні, аби привезти їх до Праги. Тому що виробництво і війна в Україні – це не дуже просто.
– Як реагують на продукцію чехи, європейські туристи?
Чешки приходять і кажуть: «Боже? які гарні речі, це точно українське?
– Чешки приходять і кажуть: «Боже, які гарні речі, це точно українське? Це не італійське?». Дивилися на бирки: «Точно made in Ukraine?».
А європейські туристи, це взагалі просто неймовірна емоція: «Боже, українське, класно, ми вас так підтримуємо».
– Чи запитують європейці про війну, коли приходять за одягом?
– Так, звичайно. Були ситуації у Маріуполі, Київській області та в інших. Це треба розповідати. Інколи вони запитують, інколи ми самі розповідаємо, що ось у нас війна, але ми підтримуємо українські бренди, тому що їм там важко.
І про це варто говорити. Я не вважаю, що це треба замовчувати чи не розмовляти про це. Люди мають розуміти, що відбувається. Інакше буде довше тривати війна, якщо люди навкруги не будуть про це знати.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум