(Рубрика «Точка зору»)
Тільки тихо: найкращі дні у відносинах між Україною і ЄС можуть бути вже позаду. Період із 2013–2014 років до сьогодні можна змалювати як золоту добу двосторонніх відносин. Добрі робочі відносини між керівниками і парламентами обох сторін і взаємний інтерес завершилися двома важливими законодавчими віхами, які наблизили Київ до Брюсселя.
Є привід думати, що наступні п’ять років можуть радше розчарувати з усіх оглядів.
Кожен політик у Брюсселі, який мав справу з Україною, цими днями повторює одну й ту саму мантру: «Київ досяг більше за останні п’ять років, ніж за всі попередні 20 років після здобуття незалежності у 1991 році». Потім вони відтараторюють про різні досягнення, такі, як земельна реформа, пенсійні реформи, енергетична реформа, приватизація, і закінчують наголосом на двох великих досягненнях ЄС – Україна – набуття чинності Угодою про асоціацію і супровідного пакту про вільну торгівлю, який наблизив українське законодавство та економіку до ЄС, а також гучний успіх лібералізації візового режиму 2017 року.
Варто згадати і про тісні особисті відносини. Президент України Петро Порошенко дійсно добре ладнає з головою Єврокомісії Жаном-Клодом Юнкером і головою Європейської ради Дональдом Туском. Міні-саміт між українським лідером і керівниками ЄС на початку тижня показав, наскільки вони є близькими.
Правда полягає в тому, що Порошенко зустрічали із червоним килимом у Брюсселі перед важливими самітами ЄС практично щоразу, коли він цього хотів. Так само і український міністр закордонних справ Павло Клімкін – він мав більше ділових сніданків із колегами з ЄС перед засіданнями ради міністрів закордонних справ ЄС, ніж чільний дипломат будь-якої іншої країни. У Європейській комісії існує навіть група підтримки України, що має на меті оптимізації різноманітної підтримки ЄС для країни.
Жодна інша країна, яка не є членом ЄС, не має цього.
Звичайно, було б смішно стверджувати, що все це зникне, якщо Порошенко програє свою спробу переобрання. Жоден із лідерів ЄС не підтримав його відкрито, але я все ще відчуваю, що вони радше хочуть диявола, якого вони знають, ніж диявола, якого вони не знають в особі Володимира Зеленського. Або навіть диявола, якого вони знали в особі Юлії Тимошенко. Один дипломат із ЄС сказав мені, що вони просто не мають жодної гадки про те, чого хоче Зеленський або за що він виступає. Що ж до Тимошенко, то багато хто все ще здригається, згадуючи, наскільки важкими були відносини, коли вона була востаннє при владі.
Але цього року йдеться і про зміни, які, безсумнівно, залишать відбиток на самому ЄС. Майже напевно, що новий Європейський парламент після травневих виборів буде менш симпатизувати Україні, коли місця в ньому отримає більша кількість лівих і правих популістів. Єврокомісія і Рада ЄС можуть також відобразити настрої, які спостерігаються в багатьох державах-членах ЄС, що виступають за посилення кордонів і наголошують на поглибленні Євросоюзу, а не на його розширенні.
Існують навіть чутки, що в наступній Єврокомісії, склад якої оголосять ближче до кінця року, вже не буде комісара, відповідального за розширення і політику сусідства. Також мало ймовірно, що на заміну Юнкерові і Туску прийдуть вихідці з лав «друзів України» у східних і північних державах-членах ЄС.
Найголовніше, що наступні п’ять років навряд чи принесуть якісь подальші історичні угоди між ЄС та Україною такого рівня, як угода про лібералізацію візового режиму або пакт про вільну торгівлю. ЄС продовжуватиме наполягати на тому, щоб Україна ухвалювала реформи і боролася з корупцією, без інших «пряників», окрім більшої кількості кредитів.
Водночас Київ захоче побачити світло в кінці тунелю – тобто реальну перспективу приєднання до клубу, – але його, найімовірніше, чекатиме велика кам’яна стіна. І це буде незалежно від того, що роблять у Києві чи хто сидить у Маріїнському палаці або ж у Верховній Раді.
Рікард Юзвяк – кореспондент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода в Брюсселі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
