Тижні напередодні 30-ої річниці відновлення Незалежності (державного суверенітету України) перетворилися на парад несподіваних камінгаутів. Простіше кажучи – політичного стриптизу. Шкода повторювати, але у багатьох відняло мову коли активний радник президентури заговорив про можливість повороту українського зовнішньополітичного вектора на Схід. Причому випорснула така заява невдовзі після улесливих інтерв’ю чільних діячів керівної політичної сили про надзвичайно корисний досвід комуністичної партії Китаю, який слід Україні переймати. Знадобилося спеціальне роз’яснення Міністерства закордонних справ про незмінність стратегічного курсу.
Глибина невігластва просто збила з ніг зовнішніх симпатиків України та вітчизняне експертне товариство
Не встиг дим розвіятися, як з’явилася заява високого парламентарія про вигоду шантажування ядерною зброєю. Автор бідкався, що Україна втратила свій шанс на початку 1990-их стати такою собі Північною Кореєю в центрів Європи. Глибина невігластва просто збила з ніг зовнішніх симпатиків України та вітчизняне експертне товариство. Але додало авторові та його фракції авторитету у прихильників простих рішень.
Здавалося б, міжнародна й внутрішня реакція – а її було вдосталь – допоможуть політикам-аматорам прийти до тями, підштовхнуть до вивчення документів та історичного контексту – та де!
В інтерв’ю та в телевізійних шоу раз за разом бачимо спроби створити нову реальність, а по суті переписати історію: мовляв, могли заволодіти ядерною довбнею і сьогодні тримали б у страху усю Європу і світ та солодко жили б за рахунок їхніх відступних.
Фахові експерти-розвідники з генеральськими погонами не можуть не знати, що «українська ядерна зброя» з арсеналів СРСР не могла з’явитися ні технічно, ні політично, ні організаційно
Біда, коли нісенітниці проголошують високі політики. Щоправда, можна списати їхні одкровення на необізнаність чи на внутрішню кон’юнктуру. Вдвічі біда, коли це тиражують фахові експерти-розвідники з генеральськими погонами. Оці не можуть не знати, що «українська ядерна зброя» з арсеналів СРСР не могла з’явитися ні технічно, ні політично, ні організаційно. Але сплеск інтересу до теми серед виборців, підігрітий повідомленням про близьку зустріч президентів США і України, виявився принаднішим за професійну честь.
Перед нами – повторення казки про «золото Полуботка», вже призабутого міфу перших років Незалежності, яким годували громадськість тридцять років тому. Нібито славний гетьман передав в 1723 році Банкові Англії свої скарби із заповітом повернути їх відродженій Україні, а з тих скарбів, із відсотками, назбиралося по 35 кілограм золота на кожного громадянина нашої держави.
Різниця в одному: дізнаючись про загальнонаціональне захоплення українців ідеєю «повернути» міфічні скарби, у світі сміялися. Бо ж не давніми скарбами, а щоденною працею, винахідливістю, наполегливістю багатіє нація. Сьогодні світ спантеличений українськими новинами. І все намагається зрозуміти наскільки відвернули українців від праці, винахідливості і наполегливості байки про втрачену від ядерної бомби вигоду чи, понад те, наміри її зараз створити.
Хочеться вірити, що у Вашингтоні, куди за пару тижнів прибуде президент України, сприймають східно-ядерні відвертості помітних політичних постатей саме як балачки для невибагливої публіки. Гірше, якщо там вирішать, що ці арії і є справжнім національним мейнстрімом, а конституційні положення про ЄС і НАТО – лише словесний камуфляж для отримання безвізів і джавелінів, а не хліб і сіль українського вибору.
Оптимісти завжди шукають світлу сторону навіть у нещасті. Так і в нашому випадку. Як виявилося, суспільство не проігнорувало маніфести прихильників бомби і комуністичної практики. Воно їх, у переважній більшості, засудило. Залишилося чітко донести його позицію до вільного світу, який підтримує нас і словом, і зброєю, і фінансами, і досвідом. І підтвердити, що це є суттю державної політики і переконанням політичного керівництва.
І столиця США для цього – чи не найкраще місце.
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
