Над напівзруйнованим коттеджем поблизу донецького аеропорту майорить синьо-жовтий прапор. У колись багатий, а тепер заставлений військовими машинами двір, заїжджає «корч» – старенька автівка на євробляхах, пофарбована у зелений колір. Звідти виходять троє чоловіків у камуфляжі. Невимовно втомлені, вже кілька діб без нормального сну, вони тримають у руках рюкзаки та пару невеликих валізок сірого кольору.
– Гліб, тобі «пташка» треба чи ні? – каже один із чоловіків, що зустрічає групу.
– Привіт, – відповідає худорлявий військовий з карими очима та густою бородою.
– Та треба, звісно. Почекай 10 хвилин – я ж щойно з завдання.
У мирному житті 24-річного Гліба звати інакше. Та й «пташка» тут насправді не пташка, а безпілотник, який зберігають у невеликій валізі, наприклад, сірого чи чорного кольору.
Коптер, він же безпілотник, – основна зброя підрозділу аеророзвідки, який із волонтерської групи розвинувся в окрему військову частину. І, який, попри свою ефективність, яку можна порівняти, хіба, з ефективністю артилеристів та снайперів, чи не найзакритіший для преси.
– Переночувати і нагодувати можемо, – роками чую від аеророзвідників, – а от писати про нас не треба – ми ж не тільки фіксуємо техніку бойовиків. Ми ліквідовуємо їх.
Місцевий
– Я звільнився кілька місяців тому. Щось розкажу, але, сама розумієш, все не зможу – пацани ж іще там, – в одному з винних барів мирного Києва каже мені Гліб.
Все такий самий худорлявий і сонний – мотається між потягами й справами з повернення до цивільного життя. Сам родом із Донецька, він пригадує, як сім років тому почалася окупація рідного йому міста.
– Точкою неповернення, – каже, потягуючи каву, а не вино, бо «ще не відкрив для себе світ алкоголю», – стало захоплення будівель ОДА та СБУ. У 2014-му мені було 17 років: я вчився у коледжі у Києві, і спостерігав за подіями онлайн. Пам’ятаю, як на одному з відео побачив поліцейських (тоді міліція – ред). Вони нічого не робили: стояли і просто дивилися, як озброєні люди вриваються в адміністрацію і службу безпеки.
Поки Гліб вчився, вдома у Донецьку залишалася його мама. Жінка не приховувала своїх проукранських поглядів, й за це отримувала погрози. Пізніше, одні родичі аеророзвідника ремонтували російським гібридним силам важку броньовану техніку, а інші – отримували посади у так званому «МГБ». Мама, зрештою, виїхала з Донецька.
Питання чи йти на передову у Гліба не стояло, та неповнолітнім його не могли взяти на службу офіційно, відтак, у 2014-му хлопець вирішив допомагати, як волонтер. Разом із іншими активістами він відстежував у мережі пересування контрольованих Росією бойовиків, зводив дані до купи і передавав українським військовим.
– Восени 2014-го я, можна сказати випадково, потрапив на навчання аеророзвідників, які організовували волонтери з «Народного Тилу». Зрозумів, що мені подобається безпілотники, і я б хотів знати про них іще більше. У січні 15-го, щойно мені виповнилося 18 років, я зібрав наплічника і поїхав на Донбас.
Ідентифікувати зброю
Перші кілька тижнів Гліба не допускали до роботи з коптерами. І той час, тепер уже досвідчений аеророзвідник, пригадує, як щось схоже на стару строкову службу: підмітаєш, фарбуєш, чекаєш хоч би якесь нормальне завдання.
– Згодом, – усміхається, – я усвідомив, чому не одразу почав літати.
Тоді усі, а зараз переважна більшість, квадрокоптерів нам передавали волонтери. Державна була техніка чи ні, у будь-якому випадку, вона чимало коштує. У недосвідчених руках коптери легко можуть вийти з ладу чи загубитися.
Аеророзвідка не одразу стала окремою військовою частиною. Спочатку це був добровольчий підрозділ, потім він увійшов до складу одного з розвідувальних батальйонів, і, врешті, виокремився.
Зараз «пташки» аеророзвідки працюють по всій лінії фронту. Крім подарованих благодійниками невеликих коптерів – «фантиків» (Phantom) та «мавіків» (DJI Mavic)– військові мають також безпілотники, що офіційно стоять на балансі ЗСУ. Наприклад, «Лелека-100» та «Фурія». Схожі на маленькі літаки, вони долають більші відстані і можуть значно вище летіти, ніж подаровані волонтерами «пташки».
Попри те, що кожен із квадрокоптерів має свої технічні можливості, успіх завдання, найперше, залежить від підготовки самого пілота. Гліб та його побратими настільки вправні, що, за хороших погодних умов, можуть знімати відео, залетівши у бійницю противника.
– Чим ближче ти підібрався до бойовиків, – наголошує, – тим кращою буде отримана тобою інформація. Потім на відео можна буде, зокрема, розгледіти клас зброї, побачити бортові номери техніки.
І головне тут – не тільки близько підібратися, а й повернутися з завдання.
Контрольовані Росією бойовики використовують на Донбасі так звані пушки – спеціальні пристрої, що створюють хвилі-перешкоди у керуванні та навігації безпілотника, через що пілот може втратити його. Крім цього, російські гібридні сили нерідко просто обстрілюють коптери українських військових.
– Універсальної інструкції до всіх безпілотників немає, та більшість з них мають датчики, які визначають рівність поверхні. Якщо, наприклад, пушка спрацює у момент, коли наш коптер буде над багнюкою – він, скоріше за все, трохи відлетить і, все ж, сяде на рівнину. Потім, у разі відновлення сигналів та за умови, що батарея не буде розряджена, безпілотник злетить і повернеться до пілота.
Помста і пошуки
Схилена над труною жінка з чорною хусткою на голові. Довкола неї – з десяток військових у блакитних беретах. Труна накрита стягами – національним і червоно-чорним з написом «Вірний завжди» – девізом Морської піхоти України. Так 11 травня 2019-го, на Одещині прощалися із морпіхом Денисом Козьмою на псевдо «Дід».
Він потрапив у засідку та отримав смертельне поранення поблизу окупованого Докучаєвська ще першого травня.
У тому ж бою був поранений командир Козьми – Іван Сакаль з позивним «Волоцюга». Сакаль помер у шпиталі у Дніпрі 6 травня, не приходячи до тями. А тіло «Діда» російські гібридні сили передали українській стороні аж восьмого числа.
Шукати поранених бійців, чи ще гірше – дізнаватися, де знаходиться бездиханне тіло побратима, – також завдання аеророзвідки. З неба вони найкраще бачать не тільки ворожі пересування, а й те, як і куди контрольовані Росією бойовики переносять загиблих українських військових.
– Мої побратими дуже хотіли, – підсумовує Гліб, – допомогти 137-му батальйону морпіхів: шукали «Діда» кількома «пташками». Та, на жаль, почали операцію невдало – бойовики уже відтягнули його.
Не маючи шансу швидко забрати тіло, ми пішли іншим, обов’язковим у таких випадках, шляхом – шляхом помсти. У наступні кілька днів знайшли, й спільними з морпіхами зусиллями, ліквідували бронегрупу противника, а потім так само знайшли і знищили «комбата» бойовиків. І це не про жорстокість, насправді. Це – про справедливість і захист своєї землі.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите
