Дарія Муракамі мешкає в Токіо вже 11 років. Тут вона виховує доньку, яка говорить японською і українською. У 2014-му жінка покидала рідний Донецьк, коли вже той був окупований. На Батьківщині, у захопленому місті, у неї залишилася мама. Після повномасштабного вторгнення Дарія намагалася не лише її врятувати з-під обстрілів і витягти з окупації, а й допомагала українським біженцям. Збирала гуманітарну допомогу для відправки в Україну і зустрічала переселенців у Японії. А пізніше доклала зусиль, аби в Токіо з’явилося дві українські бібліотеки – досі таких не було.
Свою історію Дарія розповіла для проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Найдовша подорож із квитком в один кінець
«Японія пахне орхідеями, соєвим соусом і пліснявою – особливо в старих районах столиці», – так Дарія пригадує, що 11 років потому дивувало її в новій країні і як освоювалася, коли зрозуміла, що назад повертатися ніяк.
Узимку 2014-го Дарія завчасно придбала квитки для тримісячної подорожі в країну, де сходить сонце, і сподівалася виїхати з аеропорту рідного Донецька. Через те, що відбувалося – спершу розстріли на Майдані, потім початок війни – вона кілька разів змінювала дати в квитках, аж поки зрештою не довелося їхати з уже окупованого міста.
Щодня ми чули вибухи, постріли і гуркіт винищувачів над головою
«Щодня ми чули вибухи, постріли і гуркіт винищувачів над головою, – Дарія пригадує весну-літо 2014 року. – Я побачила перших загиблих на вулицях. Місто повнилося чужинцями, які бігали з автоматами й шукали «бандеровцев». Стало зрозуміло: треба тікати. Це вже не був наш Донецьк»
У ті дні, розповідає жінка, вона все ще сподівалася, що аеропорт (Донецький аропорт, оборона якого українськими сиалми тривала 244 дні) відіб’ють – але польоти з нього так і не відновилися.
Дарія сіла на автобус, сховавши перед тим синьо-жовту стрічку (сувенір із Євромайдану) за пазухою, і рушила повз численні блокпости й барикади з мішків. Піски, Авдіївка, Бахмут – жінка їхала маршрутом із міст, які вже були під контролем підтримуваних Росією гібридних сил.
Я видихнула, вже коли побачила українських військових
«Я видихнула, вже коли побачила українських військових, – пригадує. – До Японії я їхала з Києва, з пересадкою у Стамбулі. Мій літак приземлився у Токіо».
У Донецьку Дарія вивчилася на кондитерку й працювала за фахом. Цікавилася японською культурою, вивчала мову й вже бувала в країні раніше. З подорожі до українських друзів, яку планувала як довгу відпустку, так і не повернулася.
Дарія залишилася в Токіо й потроху ставала там на ноги. До Донецька більше не приїжджала. Віра, що згодом пошта запрацює й мама зможе вислати їй із дому речей, з часом розвіялася так само, як і надії повернутися. Та євромайданівська стрічка досі з Дарією.
Життя заново
Залишившись у Японії, Дарія взялася шукати роботу, яка б дозволила їй отримати робочу візу, а отже – легально перебувати в Токіо.
«Натоді вихідці з України приятелювали з російською, білоруською, казахською діаспорою, – розповідає Дарія. – Ми всі одне одного знали, і через Facebook-групу шукали робочі місця. Рік я пропрацювала у білоруському ресторані, а коли підівчила мову, знайшла роботу в японському».
Українці доводилося дивуватися навіть побутовим дрібницям.
Незвичним виявилося не бачити звичні для її ока урни для сміття посеред вулиць. Японці, як пояснює Дарія, керуються іншим принципом: мовляв, чисто там, де не смітять. Вони змалечку привчають дітей прибирати за собою й нести сміття додому або, принаймні, до найближчого супермаркету з контейнерами.
Звикала жінка й до тамтешнього трибу життя та спілкування з місцевими. Замість спонтанних зустрічей за кавою – завчасне планування.
Через чотири роки після приїзду Дарія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, японським громадянином. Взяла чоловікове прізвище – Муракамі. У подружжя народилася дочка Єва, якої навчають обох мов: української і японської. Вона ходить до української недільної школи, яку самотужки організували такі ж, як Дарія, батьки.
Мама Дарії продовжувала жити в окупованому Донецьку, і десь за місяць до повномасштабного вторгнення жінка почала отримувати численні запити від журналістів. Медіа цікавило, як українці, чиї родичі в окупації, почуваються напередодні ймовірного нового вторгнення та що планують робити.
«Стріляють», «на нашій вулиці у дворах – велика колона танків», «росіяни влаштовують провокації, почалися обстріли», – отримувала одна за одною звістки від мами в Донецьку.
«Мамо, виїжджай», – відповідала Дарія.
На той час вона вже працювала асистенткою вихователя у дитсадку. Новини про повномасштабне вторгнення застали її посеред обідньої перерви, коли вона взяла телефон перевірити новини.
Допомога біженцям
Ми сортували й відправляли допомогу літаком
В один із перших днів березня Дарії написала знайома українка з Маріуполя, яка проживала в японському місті Кобе. Сказала, що їде забирати своїх батьків і планує відвезти в Україну гуманітарну допомогу. Разом вони взялися збирати речі: одяг, спальні мішки, хімічні грілки, підгузки, дитяче харчування тощо. Люди зносили їх безупинно, згадує Дарія: «Щодня прибувало по 30-50 коробок, їх уже нікуди було ставити, доводилося залишати на вулиці. Зрештою, посольство надало нам склад – до них теж зносили різну допомогу. Ми сортували й відправляли допомогу літаком, який теж організувало посольство».
На початку квітня, як пригадує Дарія, прибув літак із першими евакуйованими від війни українцями – перед тим країна оголосила, що надає для біженців спрощену можливість отримати візу.
Зі слів Дарії, представники японської релігійної організації, яка опікується гуманітарними програмами, взялася зустрічати біженців в аеропорту й допомагати їм адаптуватися. Це була майже сотня українців із різних міст: Маріуполь, Харків, Буча, Ірпінь тощо. Дарія теж підключилася допомагати.
«В абсолютно новій країні люди не знали, куди йти та що робити. Навіть купити продукти складно, бо геть усе інше, хіба крім картоплі, яка тут продається поштучно, – каже Дарія. – Я читала лекції, де розповідала про покупки, маркування продуктів, походи до лікаря тощо».
Також Дарія разом із іншими волонтерами організовувала роздачу сухих пайків, залучала фахівців, які би проводили для біженців заняття з йоги або медитацію. Разом шукали майстрів, які би могли підстригти, зробити манікюр, провести майстер-класи для дітей.
Деякі біженці з Донецької області розповідали мені, як їм доводилося пити воду з калюж
«Деякі біженці з Донецької області розповідали мені, як їм доводилося пити воду з калюж, – пригадує Дарія. – Коли ми роздавали їжу, вони просто плакали».
Пізніше, каже жінка, люди почали отримувати фінансову допомогу, житло тощо. Але травми пережитого нікуди не зникали, тож волонтери почали думати про психологічне відновлення, йогу, медитації, майстер-класи зі складання екібан тощо.
«Я вирішила проводити екскурсії по Токіо для евакуйованих українців, – каже Дарія. – Потім домовилася з асоціацією японських гідів в Токіо, щоб вони час від часу робили безкоштовні тури.
Я вирішила проводити екскурсії по Токіо для евакуйованих українців
Водночас українська та японська спільнота продовжували допомагати фронту, надсилали термобілизну, жіночу гігієну та інші потрібні речі.
«Японія гостинно прийняла українців, – вважає Дарія. – Я спілкувалася з бізнесменом, який запропонував біженцям пожити у його готелі з повним пансіонатом. Він казав, що йому імпонує дух українців, які борються проти значно більшої країни-агресора. Можливо, у їхньому світогляді це таке собі втілення самурайського духу».
Мама Дарії теж покинула окупований Донецьк. Вона виїхала у березні 2022-го вдвох з котом – і тепер теж живе у Токіо. А Дарія взялася за нові проєкти і тепер (не)жартома називає себе літературною агенткою.
Японія прийняла понад 2,5 тисячі українців, як зазначав у грудні 2023 року тодішній Надзвичайний і Повноважний посол України в Японії Сергій Корсунський, це стало міграційним прецедентом для країни. Оскільки її політика щодо мігрантів є доволі закритою.
Як у Токіо з’явилися перші українські бібліотеки
«У Донецьку я навчалася у 65-й школі – єдиній натоді україномовній школі міста (йдеться про першу відновлену українську школу у промислових центрах Донбасу, яка до того ж мала найбільший серед донецьких шкіл бібліотечний фонд – ред.), – розповідає Дарія. – До нас приїжджали діти з канадської діаспори, які розмовляли дуже гарною українською мовою».
Її дивувало, як діти, які вже народилися в Канаді, так добре пам’ятають своє коріння та знають мову.
«Так, у мене вже теж були вишиванки, але я росла в звичайній російськомовній родині, – пригадує Дарія. – Я тоді вирішила, що де б не жила, а моя дитина теж знатиме українську».
Українська школа, в яку її дочка Єва ходить із трьох років, не має фізичної бібліотеки через брак місця. Як каже Дарія, вчительки приносять книжки для дітей у господарських сумках.
«Я хотіла, щоб моя дитина мала таку бібліотеку, як я колись у школі, – каже Дарія. – Щоб вона могла читати й збагачувати словниковий запас. Тому я поговорила зі своєю подругою-японкою: треба відкривати бібліотеку».
Подруга волонтерила у християнській організації, яка допомагала біженцям. Її працівники погодилися виділити гроші на закупівлю книг. Перші 70 дитячих книг надійшли зі Львова – інша подруга Дарії, теж із Донецька, працювала адміністраторкою книгарні там і допомогла вибирати. Потім Дарія домовилися з бібліотекою, яка розсилає книги на запит діаспори – так отримала ще сотню різних видань. Ця бібліотека працює донині, але суто для біженців.
Дарія ж вважала, що має бути ще одна книгозбірня для таких мам, як вона, які живуть у різних префектурах та не мають доступу до українських книг. Улітку 2022-го Дарія почала спілкуватися з громадською організацією
Idea Mental Health Care – вона відкрила офіс підтримки українців у японському Хімаварі.
Волонтери центру проводять багато різних заходів для українців, я теж приходила допомагати їм
«Волонтери центру проводять багато різних заходів для українців, я теж приходила допомагати їм, як могла, – розповідає Дарія. – А директорка – Укійо-сенсей – кваліфікована психологиня, яка працювала під час терактів в США 11 вересня 2001 року, при землетрусах і цунамі. Я звернулася до неї з ідеєю створити бібліотеку для всієї української спільноти. Вона погодилася: мовляв, книжки – це ще й чудова психологічна розрядка, й надала простір в офісі з психологічної підтримки».
Тепер книгозбірня налічує 600 книжок, які передавали різні українські видавництва, самі письменники й благодійні фонди, частину закупила IT-компанія, а частину – сама Дарія.
В офісі регулярно проходять заняття для українців: уроки японської й англійської, психологічної допомоги, арт-терапія та ігротерапія тощо.
«Коли люди приходили на заняття й бачили книги, спершу дивувалися: мовляв, це можна брати читати. Думали, що це просто частина інтер’єру, – пригадує Дарія. – Але через деякий час почали дякувати: «нарешті читаю паперову книжку», «лягаю з книгою спати», «як пахнуть сторінки!».
Для людей це більше, ніж книжки. Це психологічне розвантаження, зв’язок із домом
«Для людей це більше, ніж книжки. Це психологічне розвантаження, зв’язок із домом, – каже жінка. – Спершу я задумувала цей проєкт як книгозбірню для дітей, але потім усе розрослося. Бо ж діти не читатимуть, якщо цього не роблять батьки».
У єдиній українській бібліотеці в Токіо можуть брати книги і японці, й інші іноземці, які читають англійською.
«У нас є англійські переклади «Солодкої Дарусі» Марії Матіос, «Ізоляція» Асєєва, – перелічує Дарія. – Є «Кобзар» та різні твори Лесі Українки японською».
Поза тим, Дарія з напарницею організовує книжковий клуб, куди регулярно запрошують на онлайн-зустрічі українських письменників і куди долучаються учасники з різних країн: від Австралії до Туреччини, від України до Франції. Є й живі зустрічі з авторами, які приїжджають до Японії. А ще – дитяча онлайн-читанка з письменниками, які озвучують свої книги дітям, та різні тематичні виставки (одна з нещодавніх була присвячена загиблому воїну й письменнику Максиму Кривцову).
Нам вдається робити українську культуру більш видимою для самих українців тут
Книги з бібліотеки Дарія також пересилає поштою на прохання українців, які живуть у інших містах Японії. За прикладом волонтерки, інша українка відкрила таку ж книгозбірню в Кобе. Українці з Японії, які навідуються на Батьківщину, теж привозять до бібліотеки книги.
Дарія пригадує, що коли тільки книгозбірня відкрилася, її часто питали: «А є Акунін? А що російською можна почитати?». На що відповідала: «Нічого такого нема й не буде».
«Нам вдається робити українську культуру більш видимою для самих українців тут. І зараз мета – вивести нашу літературу з тіні в Японії», – каже жінка.
Дарія не може показати дочці Єві рідного дому, школи чи бібліотеки, колись найбільшої в місті. Але вони можуть читати українські книжки за тисячі кілометрів від України.
Форум