Назар Питель
«Валіз не було. Головне – діти, тому жодних валіз», – каже Тетяна Тузенко, і дітей у неї чимало. Разом із чоловіком за 25 років взяли під опіку більше 20 неповнолітніх, і вже навіть мають «11 онуків». Про те, як вивозили дітей під час повномасштабного вторгнення Росії, про свою невтомну мотивацію допомагати дітям і потребу волонтерити за будь-яких обставин розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?» біженка з Дніпропетровщини.
На момент повномасштабного вторгнення подружжя Тузенків виховувало восьмеро дітей. Наймолодшим із них було чотири та шість років – братик із сестричкою, яких сім’я прихистила всього за два місяці до великої війни. Того дня, 24 лютого 2022 року, Тетяна написала своїм повнолітнім вихованцям, які вже не перебували під її опікою, і запропонувала зібратися у неї вдома, щоб разом спробувати виїхати з України.
У перші дні війни виїхати поїздом з Дніпра, каже, було дуже складно. А з великою сім’єю – практично неможливо. Тетяна з гордістю згадує поведінку своїх дітей у потязі та їхню стійкість під час важкої подорожі.
Спочатку вони виїхали до Польщі, де вона допомагала іншим багатодітним сім’ям з України. А згодом перебралися до Іспанії, у передмістя Валенсії. Там Тетяна пережила велику повінь і разом з українцями волонтерила, допомагаючи людям, які опинилися у біді.
21 дитина
Дітям, які хотіли змінити своє життя, які прагнули не мерзнути на вулиці, а жити вдома, ходити до школи, я пропонувала переїхати до мене
«Це був дуже важкий час в Україні. І тоді виявилося, що багато дітей перебувають просто на вулиці. Для мене це стало шоком. Я відчула, що хочу якось допомогти цим дітям. Я ходила вулицями, годувала їх. А тим дітям, які хотіли змінити своє життя, які прагнули не мерзнути на вулиці, а жити вдома, ходити до школи, я пропонувала переїхати до мене. Ось так, мабуть, усе й почалося», – згадує Тетяна Тузенко початок свого шляху в ролі опікунки. Першу дитину жінка всиновила ще тоді, коли в Україні були в обігу купонокарбованці. Тетяна розповідає, що організувала в Дніпрі три місця, де годувала дітей і спілкувалася з ними: «Чому три? Тому що вони ворогували між собою, не можна було їх об’єднати»
Деяким дітям, згадує, вона допомогла повернутися додому:
«Знаєте, коли погані стосунки, конфлікти, і діти йдуть із сім'ї. Були такі випадки. Тобто нормальна сім’я, але просто конфлікт. І потрібно було їм допомогти повернутися додому. І тоді я з ними дуже теж багато роботи зробила, щоб вони наважилися повертатися додому. Потім спілкувалася, зустрічалася з їхніми батьками і допомагала їм ніби з’єднатися, повернутися додому, щоб дитина не боялася повертатися»
Зі слів Тетяни, до неї додому приїжджала Служба у справах дітей. Чиновники, згадує жінка, погрожували тюремним ув’язненням, казали, що вона не має права тримати в себе дітей і вимагали, щоб вона їх відпустила.
«Кажу: «Я їх не тримаю, вони живуть, ходять до школи. Я кажу, це краще, ніж вони знову в дитячий будинок потраплять і знову опиняться на вулиці», – розповіла Тетяна.
Ми жили 11 осіб у нашій квартирі
Через кілька років жінка одружилася, і разом із чоловіком вони змогли перейти в юридичну площину – заснували дитячий будинок сімейного типу:
«Нам надали велику квартиру. І там відкрився дитячий будинок сімейного типу – Тузенки. Тому що в мене була двокімнатна квартира. І ми жили 11 осіб у нашій квартирі»
Початок великої війни
До великої війни родина Тузенків мінімально готувалася. Тетяна має багато знайомих військових волонтерів, яким вона допомагала з 2014 року. Незадовго до повномасштабного вторгненнявони їй позвонили і порадили зібрати документи, «бо щось погане насувається», розповідає жінка.
«І почалися ці вибухи. Вибухи ніби й були не просто поруч із нами, але віддача така була, що в нас будинок просто трусився. Мені здавалося, що він у мене складеться», – згадує Тетяна перший день агресії.
Зі слів жінки, діти страшенно перелякалися:
«Їх рве, хтось у туалет – почалася діарея. І, ну, діти шоковані. Я чоловікові відразу сказала: «Олексію, я готова, тому що документи всі зібрані»
Валіз не було. Головне – діти, тому жодних валіз
«Валіз не було. Головне – діти, тому жодних валіз. І я йду по нашому великому будинку і розумію, що ми не можемо взяти сина з собою, тому що йому 18 років. І він так на мене дивиться: «Мамо, все нормально, я все розумію. Я залишуся». І він залишився з бабусею. Бабуся теж вирішила не їхати», – згадує переселенка.
Тетяна каже: її хвилювало те, що не всі діти мають закордонні документи. Згодом родина дізналася: для того, щоби виїхати в ЄС, не обов’язково мати закордонні паспорти. Тоді ж подружжя вирішило – треба вивозити дітей подалі від вибухів.
Тетяна каже, що на той момент їх було десятеро: вісім неповнолітніх дітей, Тетяна та її чоловік Олексій:
«Потім до нас ще приєдналися двоє старших – один з інвалідністю й інша дівчина, яка вже офіційно вийшла з нашої сім'ї, вона вже доросла. Коли діти виростають, дорослі, вони офіційно виводяться із сім'ї. Ну, нібито державою передбачено. Але, насправді, вони все одно залишаються нашими дітьми. Тому ми теж їх взяли із собою»
У наших дітей не було жодних істерик
З Дніпропетровщини евакуаційним потягом вони вирушили до Львова:
«У наших дітей не було жодних істерик. Вони просто виконували всі, скажімо, команди. Якщо ми їм казали триматися разом, вони трималися разом. Якщо ми їм казали «тут уважно» – вони були дуже сконцентровані на наших завданнях»
Зі слів жінки, і на вокзалі, і в потязі була страшенна тиснява. Тетяна не приховує гордості, коли говорить, з якою гідністю ці випробування пережили і діти, і чоловік.
«Були дуже сильно наші діти відкриті до допомоги іншим людям. Особливо, коли ми їхали в поїзді – не всі змогли сісти там, де потрібно. Діти рухалися, вони говорили: «нехай цей хлопчик маленький краще ляже тут, а я ось тут посиджу», – відтворює атмосферу жінка. – Я побачила своїх дітей з іншого боку. Ділилися своєю їжею, що залишилося в дорозі. Ось такі молодці вони в мене були. Уже під’їжджаючи до Києва нам казали, що потрібні чоловіки, які будуть відштовхувати людей, щоб вони не сіли, не залазили у вагон, бо вже нікуди садити людей, що «тримайте ковдру, бо можуть вибивати вікна». Тобто жахлива була, звичайно, обстановка така. Чоловік мій каже: «Я не зможу відштовхувати людей, щоб вони не сідали, я не зможу цього робити»
Як зустріла Польща
Низький уклін полякам взагалі за все, що вони робили в той час
Після приїзду до Львова родина автобусом дісталася до українсько-польського кордону:
«Ми були дуже шоковані тим, як нас приймали поляки. Низький уклін полякам взагалі за все, що вони робили в той час. Це неймовірно просто! Нас зустрічали, замотували ковдрами. Якраз погода була не дуже, дощ зі снігом, холодно. І там їжа була готова гаряча. Там вибір – як шведський стіл, будь-що, медикаменти, все, що потрібно, все там було, прямо при кордоні. У нас із собою були собака й кішка, тому пересуватися по самій Європі не можна було без спеціальних сумок. Їх нам теж дали, бо не можна було просто тримати кішку в руках»
Один із прийомних синів Тетяни – уже дорослий – жив у Варшаві. Тож на перший час вони зупинилися в нього. Але в однокімнатній квартирі залишатися на тривалий час великій родині було нереально – тож вони вирішили їхати вглиб Європи, до Іспанії. Напередодні великої війни вони якраз відпочивали у Валенсії, гостювали в друзів. Тому вирішили їхати в більш-менш знайоме місце.
Поки сім’ї готували документи для виїзду, волонтери оселили переселенців у тимчасове житло. Тим часом подружжя координувало інші багатодітні родини, як евакуюватися:
«Ми з чоловіком в Україні займалися благодійністю для багатодітних сімей, і в нас є своя організація. Ми дуже багато робили для багатодітних сімей, різні програми, допомоги. І ось мені почало вже телефонувати багато сімей: «Тетяно, що нам робити? Ось ми там, у нас тут бомблять, ми боїмося виїжджати». І от прямо по дорозі, ніби вже опинившись у Польщі, ще самі невідомо, що робити, я почала організовувати допомогу цим сім’ям, як їх вивезти. Тому що я сама розуміла, що це таке – виїхати з якогось села, коли в тебе там восьмеро чи 15 дітей, це неможливо»
У Польщі до родини ще приєдналися неповнолітні. Серед них не всі були усиновлені Тетяною. Деякі були дітьми друзів, які не могли виїхати з України. Разом із польськими волонтерами допомагали з евакуацією багатодітних сімей з України. Тим часом її чоловік взяв на себе організацію переїзду до Іспанії. І це, згадує жінка, було завданням не з простих, враховуючи те, що їх на той час уже було 16:
«І ми сіли в цей автобус і поїхали. Дорогою я займалася, наскільки це було можливо, вивезенням сімей з України. Потім ми приїхали в Лалін, це таке є місто в північній Іспанії. Нас там теж поселили в одному місці і ми прожили в Лаліні два місяці»
Переїзд до Іспанії
Коли родина нарешті перебралася до Валенсії, їх приняли у місцевому монастирі. Умови проживання, розповідає жінка, були чудові – у деяких дітей навіть були свої окремі кімнати.
«Поки ми жили в монастирі, діти, які не наші були, а наших друзів, вони повернулися в Україну. Тобто вони вирішили повернутися в Україну, батьки вирішили забрати назад у Дніпро. І мої старші діти, кілька людей, вони теж повернулися в Україну. Син, якому виповнилося 18 років в Іспанії, він у 19 років виїхав в Україну»
Ще один дорослий син – він людина з інвалідністю – залишився в північній Іспанії:
«Вирішив усе робити сам, усе в нього там гаразд, усе добре, ми з ним спілкуємося, приїжджає в гості. Він із Маріуполя, і ми його забрали тоді з Маріуполя, ледве встигли вивезти його»
Зі слів Тетяни, коли хлопець став повнолітнім і покинув родину, подружжя домоглося того, щоб йому в Маріуполі дали квартиру.
«І коли почалося це все, і вже Маріуполь був у важкому становищі, ми мало не на останній автобус переконали сісти його. Він казав, що все нормально: «Багато хто залишається, я залишуся, тут моя квартира». Але він не розумів до кінця всіх проблем. І ми йому говорили, «Ні, сідай і їдь з нами, зустрінемося в Польщі». І він усе-таки, слава Богу, сів», – розповідає жінка про перші дні повномасштабного вторгнення.
Тетяна згадує, що дітям пристосуватися до нового соціуму було важко, вони навіть не хотіли вчитися: «А навіщо вчитися? Де ми будемо завтра?».
Ми просто з ними спілкувалися, розмовляли». Попри всі обставини, сім’я, розповідає жінка, намагалася бути активною і постійно брала участь в проукраїнських мітингах.
Через півтора року деякі дорослі діти роз’їхалися, у монастирі їх залишилось п’ятеро. Весь цей час чоловік працював і вони старалися відкладати гроші, щоб зняти квартиру, згадує Тетяна:
«Важко було знайти, тому що навіть із двома дітьми неможливо знайти житло. Бояться здавати квартиру, особливо коли дізнавалися, що в нас п’ятеро дітей, нам говорили, що взагалі ніхто не здасть житло»
Знайти окреме помешкання в Іспанії їм допомогли друзі-вірмени, каже, цьому посприяла вірменська діаспора.
Повінь
Наприкінці 2024 року, восени, Валенсію накрили масштабні повені. Тетяна разом із сім’єю проживає в одній з провінцій цього регіону.
Біля її будинку розташований паводковий канал. Завдяки цьому, переконана Тетяна, повінь оминула саме її дім:
«Я тільки бачила з нашого вікна ось цю річку, яка мчала і несла все, що можна було нести, але я думала, що це все, більше нічого, тому що інтернет вирубився»
У перший же день біженка пішла волонтерити в Червоний Хрест. Пізніше вона об’єдналася з іншими українцями, які проживають у Валенсії, щоб допомагати постраждалим.
«То в мене народилася ідея, що потрібно з українцями щось почати робити. Типу: українці, давайте-давайте, ми, може, вже допоможемо? Нам уже багато разів допомогли, може, і ми щось там зробимо? Латинська церква мені надала свій зал, щоб ми збирали допомогу для людей. І от українці приносили туди їжу, одяг, ну все, що потрібно, все, що я їм казала, в чому потреба», – розповідає Тетяна.
Було таке відчуття, ніби ти потрапив у кінець світу, і ось як фільми про зомбі
Українці готували їжу для постраждалих. І коли повезли її, то побачили картину, що їх шокувала.
«Було таке відчуття, ніби ти потрапив у кінець світу, і ось як фільми про зомбі. І я думала, що ось це – тут і зараз. Затоплені були будинки, просто по перший поверх. Все це – не просто вода, це глина, у них тут глина. І перші поверхи просто були всі у глині, перемішки їхніх меблів, всього-всього, не знаю чого ще, бо ніхто не знає, що було в цих купах, там смерділо. Можливо, і люди були, там купи машин, але це жахливо просто все...», – згадує жінка побачене.
Тетяна розповідає, що іспанці кинулися чистити вулиці від глини та сміття в чому були – просто в повсякденному одязі та взутті.
«Я зрозуміла, що потрібно десь шукати чоботи, – згадує переселенка. – Ми зробили у Валенсії дві точки збору, де ми все це збирали. Потім я приїжджала на машині, ми все це забирали і відвозили прямо туди, в епіцентр. І я, звісно, дякую Богові, що українці дуже багато включилися, дуже багато допомагали. Ми зібрали дуже багато допомоги. Це лише, скажімо, наша команда. А крім нас, інші теж брали участь в інших якихось допомогах. І прибирали на вулицях».
Я хочу, щоб вони бачили, що ми українці, що ми теж люди, що ми теж допомагаємо, що ми вдячні
Тетяна вирішила роздавати допомогу з українським прапором:
«Я хочу, щоб вони бачили, що ми українці, що ми теж люди, що ми теж допомагаємо, що ми вдячні. І коли іспанці побачили нас із прапором, говорили: «Ти українка?», я кажу: «Так». Вони дивувалися, що ми роздаємо чоботи, допомогу якусь. Лопати, ось це от все… Вони плакали, деякі обіймали мене і казали: «Спасибі, чому ви маєте нам допомагати?». Я відповідала: «Ні, зараз ми вам мусимо допомагати»
Стихійне лихо восени 2024 року забрало життя 225 людей. Нині в Іспанії триває судовий процес, під час якого намагаються з'ясувати чи є відповідальні за масштаб лиха серед високопоставлених посадовців.
Тетяна каже, що після пережитого разом лиха, вона ще більше прив’язалася до Іспанії, але все одно хоче повернутися в Україну:
«Ось після навіть цього випадку, ще більше побачивши цих людей самовідданих, так, як вони це все робили і роблять. Я люблю, люблю дуже сильно Іспанію, тому що приїжджала завжди сюди відпочивати. Але дуже сильно хочу додому. Ми дуже сильно хочемо додому, дуже хочемо в Україну. Діти хочуть у свою школу, у свій такий скромний парк. Ми хочемо додому. Але що буде далі?»
Форум