«Від Миколи до Йордана – українська Рамадана», кажуть у народі, маючи на увазі цикл зимових свят: починаючи від дня Святого Миколая, 19 грудня, і завершуючи, Водохрещем або Йорданом – 19 січня. У цей період здавна в Україні відбувалися традиційні обрядові дійства – вечорниці, дівочі ворожіння, носіння вечері, колядування, маланкування, щедрування, розповідає керівниця дніпровського фольклорно-обрядового театру «Родослав» Наталія Братчик. Вона збирає старовинні пісні Придніпров’я і намагається їх популяризувати. Про давні звичаї відзначення Різдва та Нового року Наталія Братчик розповіла Радіо Свобода.
Фольклорно-обрядовий театр «Родослав» у Дніпрі діє 13 років. Його керівниця й засновниця Наталія Братчик каже: її колектив – це не тільки автентичні пісні й автентичний спів, це й народні дійства, обряди, танці, ігри. Про все те, чому вчить своїх вихованців, жінка не дізнавалася із книжок та етнографічних розвідок, а жила цим з дитинства.
Її предки по матері жили в Нових Кайдаках (зараз – віддалений мікрорайон Дніпра), а по батькові – на Полтавщині, по сусідству з Царичанським районом області. Відтак у родині переплелися звичаї двох регіонів.
Пісні, традиції – родинний скарб
Наталія Братчик зауважує: розуміння того, який фольклорний скарб зберегли її батьки, прийшло до неї не відразу.
У мене завжди вдома мати й батько співали, у нас і колядували, і щедрували, це було звично, так заведеноНаталія Братчик
«Я не можу сказати, що займалася вивченням народних традицій, бо я в них жила. У мене завжди вдома мати й батько співали. У нас і колядували, і щедрували, це було звично, так заведено. Потім підросла – пішла в музичну школу, далі закінчила музичне училище імені Глінки й зайнялася саме народним вокалом. Співала найвідоміші українські пісні, як-то «Несе Галя воду», «Ой, на горі два дубки», співала, як Ніна Матвієнко, як Раїса Кириченко. Але потроху я прийшла до того: а які ж пісні співають, як мама в мене співала? Я вважала, що це пісні «домашні», не для загалу. Пішла навчатися до Харківської державної академії, де мені дуже пощастило з викладачами. І зрозуміла, що я знаю – який багаж, який скарб є у нашої сім’ї», – розказує Наталія Братчик.
Спершу фольклорно-обрядовий театр «Родослав» діяв при міському Палаці дітей та юнацтва. Через нього пройшли понад дві з половиною сотні юних вокалістів. Діти виростали, але займатися у колі однодумців не припиняли. У колективі за час існування виникло 7 подружніх пар. Співає в ньому й син пані Наталії.
У репертуарі колективу зараз майже 40 пісень новорічного циклу, записаних саме в цьому регіоні. А взагалі, каже Наталія Братчик, «Родослав» може співати пісні два дні, жодного разу не повторюючись. Збирали їх по крихті – по селах, від старожилів.
«Мого сина навчила їх співати бабуся, тобто моя мама. «На ріці», «посівальні» – все це мама. Деякі пісні записані Харківською державною академією на півночі Дніпропетровщини, де вона межує з Харківщиною. Є з Павлоградщини, село Кочережки, де ми спілкувались з людьми. Є з Китайгорода на Царичанщині.
Часто буває, що ми приїздимо до села на якийсь відкритий концерт, і там якась бабуся чи дідусь – я тут же з ними знайомлюся. І починаємо з ними «змагання»: один заспівав – другий, один – другий. Іноді такі цікаві речі можна почути. Ми все це записуємо, а потім намагаємося відтворювати. Намагаємось нічого не змінювати – взагалі нічого», – розказує керівниця «Родослава».
Записані тексти, але забуті або спотворені мелодії
Коли ми дивимося на записані старі пісні – вони всі «порубані». Тисячі пісень. І це трагедіяНаталія Братчик
Жінка жалкує, що багато пісень, зібраних етнографами минулих десятиліть, були записані без мелодій. Без них пісня втрачає свою справжність, каже вона.
«Це мій внутрішній жаль: величезні томи, записані етнографами, Ходакевичем, Марковичем, які збирали пісні – містять тільки тексти. Вони-то знали ці мелодії, вони їх не записували. А якщо навіть записували, то, як кажуть фольклористи, «рубали», тобто підганяли під дві четвертини і різко завершували. Коли ми дивимося на записані старі пісні – вони всі «порубані». Тисячі пісень. І це трагедія», – каже Наталія Братчик.
Ярмаркування й концерти по селах, спілкування зі старожилами – Наталія Братчик завжди готова послухати й записати невідому для себе пісню. Іноді за нею треба їхати за сто кілометрів, а іноді – можна почути в сусідньому дворі, каже жінка.
«Якось ми їздили до П’ятихатського району на ярмарок. Співали, вчили людей танцювати. Потім я побачила: бабусі гуртом співають. Підійшла послухати. А вони давай хвалитися: а в нас така є пісня, а в нас – отака. Вони мені такого наспівали! Навіть пісню про жінку, яка з горобця наварила наїдків для гостей – і борщу, й холодцю, і навіть узвару. Я такої ніде не чула! А було таке: приїхала в гості до мами, чую: десь співають. Це Березанівка. Вийшла, знайшла двір: жіночок п’ятеро сидять і співають, і такі пісні, що я й не чула. Їх уже, на жаль, майже нікого нема живих. Тоді не було диктофонів, щоб записати», – каже жінка.
Родинний переказ про голод і морожені яблука
У роду Наталії Братчик був відомий етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства Опанас Маркович, каже жінка, – це її далекий родич за материнською лінією. Про це вона дізналась, коли зацікавилася своїм родоводом.
Попри поважний вік – а моїм батькам вже за 70 – вони й досі співаютьНаталія Братчик
Береже керівниця «Родослава» й сімейні перекази. Її бабуся пережила Голодомор, а обоє її батьків – післявоєнний голод.
«Вони обоє пережили голод 40-х, який був не меншим, ніж в 30-ті. Бабуся згадувала, як пішла до саду – накрасти дітям морожених яблучок, бо не було чого їсти. Взяла мішечок, назбирала, рачки лазила по снігу, щоб ніхто не побачив, бо, казала, могли й пристрелити. Коли набрала яблучок, піднятись не змогла, не було сил. І як наче хтось не пускає. Вона кричить: «Пусти!». А там тиша. «Пусти, в мене діти голодні!». Кричить, а сама думає, що її вб’ють зараз. Тоді кидає мішок: «Та подавись ти, падлюко!». Дивиться – а то мішечок за пеньок зачепився. Принесла ті яблучка дітям, йшла та плакала, бо злякалась. От така історія… Попри поважний вік – а моїм батькам вже за 70 – вони й досі співають. Батько, на жаль, зараз прикутий до ліжка, майже не розмовляє. Але я починаю пісню, а він намагається підхоплювати, – розказала Наталія Братчик.
Автентика проти «гоп-ца-цаївщини»
У свій репертуар «Родослав» не бере сучасних обробок народних пісень. Її любов – автентика, каже Наталія Братчик.
«Я це називаю «гоп-ца-цаївщиною» – коли пісню змінили, переробили. Хай це співають ті колективи, у яких немає доступу до джерел. Хтось не вважає автентику цікавою й потрібною, але для мене – це головне. Я навіть їжу намагаюся вдома готувати так, як в старі часи готували. Розумію, що всі ми зараз із гаджетами, але в усьому, де я можу, намагаюся робити по-старовинному», – каже вона.
Наразі колектив орендує приміщення, де проводять репетиції. Через карантин збираються раз чи двічі на тиждень невеликими групами, співають у масках. Вперше за багато років цього року, каже Наталія Братчик, відмовилися від ідеї колядувати назагал.
Як носили вечерю на Дніпропетровщині
Про різдвяні та новорічні традиції Придніпров’я Наталя Братчик розповіла на вечорі в історичному музеї – вперше з початку карантину. За її словами, традиційно на Дніпропетровщині передріздвяні дійства розпочинали 6-го січня ввечері з носіння вечері.
«Не ходять по чужих подвір’ях – тільки до рідних, до хрещених і – єдиний виняток – до самотніх людей. Причому – несуть їм те, що самі назбирали. І це стосується всіх новорічних празників – є у нас така цікава традиція. 6-го ввечері приходять і кажуть: «Добий вечір у вашій хаті, мама й тато прислали вечерю, а ми принесли, щоб великі росли». Ніяких інших слів не кажуть, не співають. Дають пиріжки, кутю, узвар – не компот. І обмінюються гостинцями. Таким чином від хати до хати несуть все це добро. Так роблять і зараз», – каже Наталія Братчик.
Не ходять по чужих подвір’ях – тільки до рідних, до хрещених і – єдиний виняток – до самотніх людей. Причому – несуть їм те, що самі назбиралиНаталія Братчик
7-го вночі бігли «хлопчики-побігайчики» – діти від чотирьох до шести-семи років, які обходили двори, знову-таки, тільки рідних і приносили, як вважалося, Різдво та щастя в хату.
«Я маленький хлопчик, зліз на стовпчик, на дудочку граю, діток забавляю», – примовляли вони.
Псалми на Різдво, «спецназ»-Маланка, «щедрий» Новий рік
А з ранку 7 січня в краї традиційно йдуть «рожествувати», розказує фахівчиня.
«У народі в нас, на Дніпропетровщині, не кажуть «Різдво», а частіше – «Різво» або «Рожество». Співають церковні пісні, псалми – ще не колядки й не щедрівки. У різних селах можуть бути невеликі відмінності, а від сіл Західної України дуже відрізняється», – каже знавчиня традицій.
Із 8-го по 12 січня співали колядки, а 13-го числа вранці починали маланкувати. Окремо – дівчата, окремо – хлопці. Дівоча Маланка відрізнялася тим, що дівчата могли ходити тільки до обіду, після обіду – вважалося великим злом. Дівчата не заходили до хати: співали біля вікна, через яке господарі подавали їм гроші – на стрічки та вареники.
Двоє хлопців переодягаються у Василя та Маланку і ходять по хатах як, можна сказати, «спецназ-перевірка»: якщо господиня не готова до зустрічі Нового року, то Маланка може «попорядкувати»Наталія Братчик
Хлопці ж ходили ввесь день.
«Двоє хлопців переодягаються у Василя та Маланку і ходять по хатах як, можна сказати, «спецназ-перевірка»: якщо господиня не готова до зустрічі Нового року, то Маланка може «попорядкувати» – якщо десь недобілене, то може помалювати віхтем по стінах, якщо дірка в подушці – розірвати подушку й розкидати пір’я. Отже, господині старались до цього дня доробити всю роботу», – каже Наталія Братчик.
Увечері й уночі на 14 січня, старий Новий рік, вже співали щедрівок – народних пісень, де йшлося про «щедрий вечір». Їх можна було виконувати аж до Водохреща, 19 грудня.
Читайте ще:
Дослідники зібрали невідомі факти про дисидентів: виставка «Неприборкана пам'ять» у музеї Дніпра
