Першого лютого Дмитро Кулеба оголосив про створення нового міжнародного формату – Трикутника співробітництва Україна-Польща-Велика Британія. Міністр закордонних справ України наголосив, що йдеться про черговий елемент «малих альянсів» України, в арсеналі якого вже є Люблінський трикутник (Україна-Польща-Литва) та Асоційоване тріо (Україна-Молдова-Грузія).
Декотрі додають сюди і формат Квадрига (від лат. quadrigae, від quadri – «четверо-», формат зустрічей 2+2 – ред.), тобто парні зустрічі міністрів оборони й закордонних справ України і Туреччини, що, як видається, є зовсім іншою «піснею».
Відома тактика
Чи є побудова таких «малих дипломатичних форм» чимось новим чи перспективним і чим викликана її інтенсивність саме зараз?
На друге питання відповісти легко..
Упродовж останніх двох років, після невдалого для Росії саміту у Нормандському форматі в Парижі у грудні 2019, Кремль посилив масований економічний, політичний та збройний тиск на Київ.
Наприкінці минулого року влада Російської Федерації висунула ультиматум європейцям і американцям: віддайте нам Україну, розчленуйте Північноатлантичний альянс.
Перебуваючи поза гарантіями НАТО і «безпековою парасолькою» Європейського Союзу українська дипломатія вдалася до створення регіональної мережі взаємодії, щоб активізувати економічні контакти і створити позитивне міжнародне інформаційне тло.
Власне, до такої тактики вдавалися усі «нові європейці» – держави-новачки в ЄС та НАТО.
Згадаймо:
- Веймарський трикутник, в якому ФРН та Франція асистували Польщі,
- Балтійське тріо у складі Литви, Латвії та Естонії,
- Вишеградську четвірку з Польщею, Словаччиною, Чехією та Угорщиною,
- а ще Центральноєвропейську ініціативу,
- Пакт Стабільності на Балканах
І це ще не все. Свого часу Україна, на жаль, не приділяла достатньої уваги цій мережевій дипломатії, не втягувалася у повсякденну взаємодію з кандидатами до євроатлантичних структур, що згодом позначилося на її перспективах.
Хотілося б, щоб цього разу, на прикрому досвіді минулого, старі помилки не повторилися.
Усі міжнародні альянси залишаються стійкими коли мають чітку мету і міцну конструкцію. З метою в усіх трьох українських союзах непогано: євроатлантична інтеграція, безпека і добробут.
Є питання до фактичного наповнення політичної оболонки: які саме проєкти, які завдання ми ставимо перед малими формами?
Яка мета?
На перший погляд немає питань щодо такого формату (А3) – всі країни хочуть бути у безпечному спільному європейському домі. Для цього мають взаємодіяти у різних сферах, і у впровадженні європейського права і європейських практик.
Чи це відбувається на рівні урядів, відомств, громадянського суспільства?
Логічним виглядає Люблінський трикутник: йдеться про три держави – спадкоємиці єдиної імперської за змістом і республіканської за назвою Речі Посполитої 16–17 століть. Що ще, окрім спільної, не завжди приємної історії, та спільного, і завжди неприємного відчуття небезпеки від Росії, об’єднує їхні столиці?
Аналогічні питання можуть виникнути і щодо альянсу «Україна-Польща-Англія».
Тісні зв’язки між Великою Британією, поза ЄС, та Польщею, особливим партнером в ЄС, добре відомі ще з часів Другої світової війни, коли польський незалежний уряд перебував в еміграції в Лондоні. Ці зв'язки суттєво зміцнилися на тлі масової еміграції поляків на Британські острови за останнє десятиліття.
Чи зможе і чим зможе бути їм корисною Україна, окрім свого всенародного опору агресії ядерного Кремля?
Не хотілося б, щоб все обмежилися лише постачанням гранатометів і побудовою морських катерів.
І чи є в цьому зв'язку доброю ідеєю чергове, вже третє за останні п’ятнадцять років, оголошення цими днями про намір побудувати газогін між Польщею та Україною?
Яким змістом наповнити?
Усі міждержавні конструкції, усі альянси, вимагають внутрішніх опор.
Такими в наш час є:
- промислова кооперація;
- зближення банківського і виробничого секторів;
- свобода руху капіталів і громадян;
- єдине інформаційне поле;
- спільні великі інфраструктурні;
- енергетичні проєкти;
- спільна політика безпеки і зовнішніх зв’язків.
Все вже практично продеклароване, залишилося наповнити реальним змістом.
Приклад поруч. Він називається партнерський блок Міжмор’я (Тримор’я) у складі 12-ти країн Європи від Балтики до Чорного й Адріатичного морів (Ініціатива трьох морів (ІТМ), до якої увійшли 12-ть країн-членів Євросоюузу: Австрія, Болгарія, Естонії, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Хорватія та Чехія. Партнерами є США, Німеччина та Єврокомісія – ред.)
Основа блоку – проєкти доріг, трубопроводів, мобільна робоча сила, спрощення митних та прикордонних регуляцій – словом, економіка. І ось вже попросилися до Міжмор’я в якості спостерігачів і Німеччина, і Сполучені Штати.
Україна свого часу не зробила достатніх зусиль щоб приєднатися до Міжмор’я. Прикро. Але не все втрачено.
Продемонструвавши уміння знаходити спільні невідкладні задачі і здатність їх лідерські втілювати у три вже проголошені формати, наша держава набуде серйозного міжнародного авторитету не лише як безпековий, а й як діловий партнер євроатлантичного товариства.
Дивись, і до Міжмор’я покличуть.
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
