Весь світ нервово стежить за кожним кроком нарощування потуг російської армії на окупованих територіях України та навколо неї, але тут дечого бракує.
Чому на вулицях, особливо на Заході, немає десятків тисяч людей, які виступають проти війни, яка виглядає все більш імовірною?
Можна, звісно, очікувати, що на вулицях російських міст мали б відбуватися антивоєнні акції із засудженням дедалі більш антагоністичної поведінки Кремля. Але, враховуючи посилення російського авторитаризму і жорсткого характеру дій силовиків, можна зрозуміти, чому мало хто наважився би на таке зараз в Москві та Санкт-Петербурзі.
Але на Заході, де вуличні протести не тільки дозволені й організовуються з відносною легкістю, але й багато в чому розглядаються як легітимний і необхідний спосіб демократичного вираження, мовчання з боку громадського сектору, антивоєнних активістів та правозахисних організацій видається жахливим.
Порівняймо із реакцією на війну в Іраці
Багато в чому справедливо порівняти це з наростанням війни в Іраку в 2003 році.
Демонстрації були звичним явищем для тієї зими та весни і завершилися скоординованим виступом проти військового втручання США у лютому того ж року.
Тоді у вихідні дні, за різними підрахунками, у більше ніж шести сотнях міст світу одночасно на вулиці вийшли від 6 до 10 мільйонів людей.
Відомі люди використовували різні платформи, щоб висловити своє обурення чи глузування щодо дій тогочасної адміністрація президента США Джорджа Буша-молодшого.
Тоді, як і зараз, війна ще не почалася, і не було цілком зрозуміло чи зрештою буде воєнний конфлікт чи ні.
Але протести відбувалися і проходили вони в холодну пору року. Тож, можна відкинути аргументи про те, що люди сьогодні не виходять на вулиці, вимагаючи миру в Європі, бо бояться переохолодження.
І аргумент про небезпеку заразитися коронавірусом теж не видається достатнім. Бо, хоч ми все ще перебуваємо всередині пандемії, люди виходять на акції, організовані антивакцинаторами, а окрім цього мало кого турбував COVID-19 у 2020 році, коли великі протести «Black Lives Matter» охопили Північну Америку та частину Європи після вбивства поліцейським Джорджа Флойда.
Аналогічно, обмеження щодо коронавірусу не завадили людям публічно висловити свій гнів під час військової спалаху між Ізраїлем та палестинцями навесні минулого року.
Поспілкувавшись з кількома західними аналітиками, журналістами та дипломатами про цю проблему впродовж останніх днів, я можу зробити два висновки щодо того, чому загроза Росії як Україні, так і суверенітету половини європейського континенту, здається, викликає так мало сильних емоцій у західної громадськості:
- засоби впливу – або їхня відсутність;
- і старі політичні розбіжності в багатьох країнах, які все ще актуальні для пояснення ставлення як до Росії, так і до виходу на вулиці загалом.
Засоби впливу або їхня відсутність
Із засобами впливу є дуже просте, але достовірне пояснення.
Якщо ви знову візьмете війну під проводом США в Іраку в 2003 році як ілюстрацію, ви можете стверджувати, що Сполучені Штати були демократією, як і їхні союзники, і що є сенс протестувати, оскільки політики в демократичних країнах зрештою зважають на громадську думку.
Навіщо авторитарному лідеру з іншої країни навіть турбуватися щодо протесту під своїм посольством у якійсь із країн?
Відсутність сил впливу потенційно може також пояснити нестачу масових протестів у Центральній та Східній Європі – районі, найближчому до потенційного конфлікту, який також відзначався численними протестами впродовж останніх років.
Просто подивіться на Польщу з її жіночими страйками щодо права на рішення про аборт або протести проти відступу від верховенства права
Подивіться на Словаччину після вбивства журналіста Яна Куцяка, а також демонстрації проти Бабіша та Орбана в Чехії й Угорщині відповідно.
Проте всі ці приклади зосереджені на внутрішніх скаргах, а не на міжнародних подіях, які, можливо, відображають історію регіону, в якому більші держави часто укладають угоди над головами менших.
Друге пояснення може бути більш актуальним для Північної Америки та Західної Європи.
Зрозуміло, що звичка виходити на протести в цих частинах світу з часів Другої світової війни багатьма способами є сферою діяльності крайніх лівих, ультраправих і більш широкого лівоцентристського центру, але не правоцентристів, які натомість намагаються впливати на політику через лобіювання, дописи та інші неформальні зв’язки.
Те, що часто чіпляло лівих у роки Холодної війни, виражалося у проявах антикапіталізму та антиколоніалізму, які часто мали відтінки антиамериканізму/західництва/ізраїлізму.
Примітно, що це часто йшло від людей, сформованих нацистською окупацією, які постраждали від звірств, або через відчуття відчаю від того, що вони недостатньо зробили, щоб запобігти біді. Співчуття до Москви, як до «визволителів або прапороносців антифашизму», було звичним явищем. Тому не є дивним, що Москва намагалася і їй часто вдавалося розвивати тісні зв’язки із такими організаціями і окремими персонами, або ж з лівими партіями та так званими «рухами за мир» на Заході в 1960–70-х роках.
Значна частина цієї спадщини дивним чином живе і сьогодні. Багато політиків вийшли з цього середовища, як і інші медійні та культурні діячі, які формували західні погляди протягом більшої частини останніх десятиліть. І хоча не існує єдиного цілісного набору ідеологічних ідей і вони не обов’язково мусять бути промосковськими, утім, часто є «антивашингтонськими» – незважаючи ні на що.
Цей антиамериканізм досі живий і діє в багатьох частинах французького, німецького та скандинавського суспільства. Тут досить легко «продати точку зору», що після бомбардувань Сербії через Косово в 1999 році та війни в Афганістані, що тривала десятиліття, НАТО тепер кружляє над, власне, Росією.
Тягар «західної провини» – через експлуатацію чи війни в третьому світі – все ще сильніший, ніж страждання через аморальні дії будь-якої незахідної країни, минулі чи теперішні. Або, як мені довірився один лівоцентристський політик: «Із часів Холодної війни ми просто не могли або не хотіли скинути свій моральний компас».
Визнаючи, що цінності режиму Путіна навряд чи збігаються з антирасистськими, з розв’язанням проблем ЛГБТ та екологічно чистими поглядами, якими клянуться сьогоднішні ліві, його грізна присутність все ще не викликає імпульсів на цій стороні політичного коридору.
Такий досить викривлений погляд дає змогу мільйонам людей протестувати проти сумнівної війни, спрямованої на те, щоб усунути близькосхідного диктатора, і при цьому бути пасивними, коли могутній демагог загрожує світовому безпековому порядку та розв'язанням війни на самому континенті, де вони живуть.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
