Війна у світовій літературі – тема не нова. Війна в українській літературі з початком нинішньої російсько-української війни поповнюється новими творами – принаймні, з кожним роком з’являються нові твори про війну, часто написані на війні. Серед цих творів – поезія і проза, сценарії і щоденники учасників бойових дій та волонтерів. Костянтин «Вікінг» Чабала рік тому презентував свою книжку «Вовче». Як пояснив Чабала у розмові з Радіо Свобода, у книжці мова йде про бачення війни та переживання героя, який боронить Україну, як це робив і автор книжки, потрапивши на передову.
– В окопах я писав вірші, так вийшло, такий настрій був. А вже коли повернувся з передової вдруге, почав писати прозу – невеликі оповіді.
В окопах я писав вірші, так вийшло, такий настрій був. А вже коли повернувся з передової вдруге, почав писати прозу – невеликі оповіді
На якомусь етапі я збагнув, що мені потрібно щось більше, аніж новели, і тут якраз дізнався про літературні курси, на яких Юлія Оскольська та Олександр Сурков розповіли, фактично, як писати. І у мене процес написання швидко пішов, і незабаром і була написана книжка «Вовче», до якої увійшли однойменна повість і з десяток коротких оповідань, які по ходу з’являлись.
– Ви сказали про друге повернення з передової. Тобто у вас кілька «заходів» на фронт?
- Так, і це цікава історія. Починаючи з 2014 року, я близько року добивався, щоб мене взяли до армії, бо раніше був комісований. В якийсь момент я прийшов туди і просто попросив, щоб мені дали військовий квиток, і я собі піду на контракт. Тоді мене спитали: «А чому ти до нас не йдеш?». Я відповів: «Ви мене не кликали». «А якщо покличу, прийдеш?» – поцікавився військовий комісар. Я пообіцяв прийти, ну він мене і покликав, і за три дні я вже поїхав до армії. І таким чином, я відбув 11 місяців мобілізації, потім півроку контракту у 72-й бригаді (нині – 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців). Потім я на два місяці повернувся додому, доки бригада перебувала на ротації у Дніпропетровській області. Коли у жовтні 2016 року бригада заїжджала в Авдіївку на «промку» (авдіївська промислова зона, де дотепер точаться бої між українськими військовими і російськими гібридними силами – ред.), то я ще на півроку з ними з’їздив.
– Що для вас означають такі слова, як «бойове братерство»?
– На передовій є здебільшого чоловічий колектив, обмежений у пересуванні, але вимушений співіснувати разом. Років зо двадцять тому я вчився у спортивному інтернаті, і перебування в армії мені нагадало той період. Тому нічого особливо нового і незвичного в армійській службі я не знайшов. Інша річ, це дисципліна і порозуміння між різними, по суті, людьми під час бойових дій – тут ці різні люди, особистості стають колективом однодумців, які прагнуть до спільної мети.
– У вас на шевроні напис «The Valhalla», звідки він з’явився?
– У мене позивний «Вікінг», а який вікінг не знає, що це за місце – Валгалла, рай для сміливих воїнів? Цей шеврон мені подарував мій товариш, коли я виїздив на авдіївську «промку».
– Ви двічі побували на передовій. Чи відчули під час несення служби зміни в армії?
– Так, зміни відбуваються, про це і мої побратими кажуть, хто дотепер перебуває у зоні бойових дій. Покращилась ситуація з матеріальним забезпеченням, з’явилась нова техніка. Знаєте, для мене є ніби дві армії: одна – це стандартна «армія як армія», з пунктом постійної дислокації, з вартою і контрольно-пропускним пунктом тощо. Від такої армії я далекий.
Це армія, де люди є вільними у відносинах, де люди беруть на себе величезну відповідальність, щоб успішно виконувати бойові завдання й боронити Україну
На передовій, на Донбасі я побачив інакшу армію, власне, це була армія, котра воює, котра «вгризається» у землю, будує бліндажі та укріплення, відстрілюється і так далі. Це армія, де люди є вільними у відносинах, де люди беруть на себе величезну відповідальність, щоб успішно виконувати бойові завдання й боронити Україну. Та армія, в якій та з якою я був на війні – ця армія класна, вона живе і розвивається.
– Костянтине, ви не тільки книжки пишете, ви є учасником проектів підтримки ветеранів, серед них і проекту «Запроси мене з війни». Як ви опинились у цьому проекті?
– Мені зателефонувала Інна Грищенко (учасниця бойових дій на сході України у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» – ред.) і сказала, що на один цікавий проект потрібен високий хлопець-ветеран. Дізнавшись про проект, я чесно попередив, що танцювати не вмію, але це ні на кого не справило враження. Тож мене почали вчити танцям, і я став учасником проекту «Запроси мене з війни», у ньому взяли участь десятеро двійок – ветерани і волонтери. На танцювальну вечірку у будинку Київської міської держадміністрації завітали чимало публічних осіб, була і Марина Порошенко, і ми всі дуже хвилювались. Але, здається, наших хвилювань і помилок ніхто і не помітив, тож проект вдався.
