Цього тижня вийшов у світ перший том спогадів Барака Обами «Земля обітована». Першого ж дня книжка побила рекорд продажів, що раніше належав Мішель Обамі.
Із урахуванням попередніх замовлень, за першу ж добу було продано 890 тисяч примірників. Це важкий том обсягом 768 сторінок.
Перед тим, як книжка з’явилася в магазинах, 44-й президент США дав кілька інтерв’ю. Оглядач програми «60 хвилин» телекомпанії CBS News Скотт Пеллі насамперед запитав, що означає назва книжки. За його словами, багато хто вже не вважає Америку землею обітованою.
Я назвав книжку «Земля обітована», тому що, хоча ми, можливо, і не досягнемо її за нашого життя, незважаючи на негаразди і розчарування, які ми відчуваємо, я, як і раніше, маю віру в те, що ми можемо створити більш досконалий союз. Не досконалий, а більш досконалий.
Книжка «Земля обітована» містить досить докладну розповідь про перший візит Барака Обами до Росії. Це сталося в липні 2009 року. Президентом Росії тоді був Дмитро Медведєв. Радник Обами у справах Росії Майк Макфол сказав йому перед поїздкою: «Медведєв зацікавлений у встановленні добрих відносин із вами, щоб довести, що він – дійова особа світової арени. Але не забувайте, що рішення, як і раніше, ухвалює Путін».
Із матеріалів, переглянутих Обамою, складалося враження, що Медведєва тримають «на короткому повідці», як висловлюється автор. Одним із пріоритетних питань порядку денного було питання про грузинсько-осетинську війну (так у тексті; йдеться про російсько-грузинську війну 2008 року – ред.). Медведєв, пише Обама, повторив усі штампи російської пропаганди, змусивши американського президента згадати фразу Солженіцина: «У нас брехня стала не просто моральною категорією, а й державним стовпом». Солженіцин сказав це в інтерв’ю журналові Time, опублікованому в травні 1974 року.
Під час розмови на грузинську тему, продовжує Обама, була якась «іронічна розбіжність» між змістом слів Медведєва і тим, як він при цьому тримався: «Він немов намагався дати мені зрозуміти, що він сам не вірить жодному слову, яке вимовляє». Коли розмова звернулася до інших, цікавіших для Медведєва предметів, його інтонація і манера триматися змінилися, він перетворився на живу людину.
Другою і головною подією тієї поїздки була зустріч у Ново-Огарьові з Володимиром Путіним, який займав посаду голови уряду. Прем’єр прийняв президента на відкритій веранді за «вишукано сервірованим», як висловлюється Барак Обама, столом. Президентові, як і багатьом журналістам, запам’ятався чоловік у російському народному строї, який роздмухував чоботом самовар.
«Не встиг я закінчити своє питання, – пише Обама, – як Путін почав жвавий монолог, якому, здавалося, не буде кінця. Він перераховував кожну уявну несправедливість, кожен випадок зради і неповаги, які російський народ зазнав від американців. Він подзвонив президентові Бушу після 11 вересня, висловив солідарність і запропонував поділитися розвідданими заради боротьби зі спільним ворогом. Він допоміг Сполученим Штатам отримати дозвіл на використання баз у Киргизстані й Узбекистані для війни в Афганістані. Він навіть запропонував допомогу в спілкуванні з Саддамом Хусейном. І що ж у підсумку? Замість того, щоб прислухатися до його попереджень, Буш вдерся до Іраку, дестабілізував весь Близький Схід».
Далі в хід пішли розширення НАТО, «послідовне вторгнення» в російську «сферу впливу», «кольорові революції», що перетворюють сусідів Росії на ворожі їй держави, «зверхнє, зневажливе ставлення до Росії», «небажання бачити в ній рівноправного партнера», постійні спроби «диктувати умови всьому світові» – з огляду на все це, важко залишатися оптимістом щодо майбутнього двосторонніх відносин.
За словами Обами, монолог прем’єра Путіна тривав 45 хвилин. Терпляче вислухавши його, президент Обама став послідовно відповідати на всі претензії. Йому здалося, що його співрозмовник не виявляє особливого інтересу до цих коментарів.
«Путін, – згадує Обама, – нагадав мені людей того типу, які колись керували чиказькою політичною машиною або Таммані-холом – суворих, вихованих вулицею, позбавлених сентиментів. Вони знали те, що знали, ніколи не виходили за вузькі рамки свого досвіду і вважали роздачу посад своїм прихильникам, хабарі, шантаж, шахрайство, а при нагоді і насильство правомірними засобами досягнення своїх цілей».
Чиказька політична машина стала у США синонімом політичної корупції. Таммані-хол – штабквартира Демократичної партії в Нью-Йорку, яка перетворилася в 60-і роки XIX століття на центр казнокрадства і неполітичних методів боротьби з опонентами.
І ще один уривок із програми «60 хвилин».
– Що, на ваш погляд, думають зараз наші супротивники – Росія, Китай, – із приводу того факту, що в нас не відбувається передачі влади?
– Думаю, наші супротивники бачать нас ослабленими, не тільки внаслідок цих виборів, але протягом кількох останніх років. Наш політичний клас розколотий, і вони переконані, що можуть скористатися цим. Існує стара максима, що вузькопартійна політика повинна закінчуватися на кордонах США. Коли мова йде про зовнішню політику, її здійснюють Сполучені, а не роз’єднані Штати Америки.
Природно, мова зайшла і про ситуацію, що створилася після виборів, про затяте небажання Дональда Трампа визнавати їхні підсумки.
Президент – державний службовець. Він за визначенням тимчасово займає свою посаду. Коли термін закінчується, його обов’язок – думати в першу чергу про країну, а потім уже про власні амбіції, інтереси і образи. Моя порада президентові Трампу: якщо ви хочете, щоб наприкінці цього матчу вас запам’ятали як людину, якао ставить понад усе інтереси країни, вам пора зробити саме це.
В Америці існує традиція: президент-попередник ніколи не критикує свого наступника. Барак Обама довго дотримувався її, незважаючи на те, що президент Трамп висловлювався про нього найневтішнішим чином. У своїй книжці він признається, що багато його прихильників закликали його порушити традицію і відповісти на інсинуації. Але сам він вважав, що американці заслуговують на краще, ніж публічна сварка двох президентів, що політика – не кулачний бій і що можна не погоджуватися один із одним і при цьому не влаштовувати сварку. Він і тепер залишився коректним у своїй оцінці президентства Дональда Трампа і його наслідків для політичної культури Америки.
Ми пережили президентство, яке ігнорувало цілу низку базових інституційних норм, поваги до яких ми чекаємо від президента, норм, які раніше дотримувалися і республіканцями, і демократами. Але, напевно, найважливіше і найтривожніше, що ми спостерігаємо, – це те, що дехто називає гниттям правди. Виникає відчуття, що ми не тільки не зобов’язані говорити правду, але що правда більше не має значення.
Барак Обама нагадує, що Дональд Трамп далеко не самотній у своєму прагненні залишатися при владі якомога довше.
Думаю, за останні кілька років з’явилося відчуття, що буквально все дозволено і виправдано заради досягнення влади. Сполучені Штати не унікальні з цього огляду. У світі вистачає авторитарних лідерів і диктаторів, здатних на все заради того, щоб залишатися при владі. Вбивати людей, садити їх у в’язницю, влаштовувати фіктивні вибори, затикати рот журналістам. Але ми все-таки себе такими не вважаємо. Один із сигналів, які, я вважаю, Джо Байден повинен послати світові, полягає ось у чому: ні, ми, як і раніше, віримо в цінності, які проповідуємо.
О третій годині ночі після виборів 2016 року президент Барак Обама подзвонив обраному президентові Дональду Трампові і привітав його з перемогою. Він зробив це раніше, ніж Гілларі Клінтон, яка зазнала поразки.
