Поховав дружину у сараї і пішки дістався сусіднього села – так 70-річний Геннадій Щіпакін останнім залишив прифронтове село Калинове на Донеччині. Його дружина, Наталія, підірвалася на вибуховому пристрої і за два дні померла. Допомоги не було звідки чекати – крім подружжя, всі виїхали, зв'язку не було.
Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) записало цю страшну історію
Рано-вранці із Євгеном Ткачовим, начальником Гуманітарного центру Гуманітарної місії «Проліска» у Донецькій області, їдемо у Зорю – село, до якого прийшов із Калинівки 70-річний Геннадій.
Дідусь із дружиною відмовилися виїжджатиЄвген Ткачов
«Будемо намагатися евакуювати дідуся старенького. Через контузії у нього буває втрата пам'яті. Він із дружиною мешкав у селі Калинове (майже на лінії фронту). Звідтіля «Проліска» евакуювала немало людей, проте дідусь із дружиною відмовилися виїжджати. Декілька днів тому його дружина підірвалася на вибуховому пристрої і згодом померла», – розповідає співробітник гуманітарної організації.
Від Калинового до «сірої зони» лише приблизно 900 метрів. Зоря лежить трохи далі, але дорого сюди теж небезпечна.
На одному з перехресть, каже Ткачов, російські військові полюбляють тримати у засідці дрони на оптоволокні. Нам щастить, проїжджаємо це перехрестя без пригод.
У Зорі немає ні світла, ні води, ні газу, ні магазинів. Сюди раз по раз прилітають російські керовані авіабомби. Місцеві виживають завдяки гуманітарній допомозі.
На подвір'ї одного з приватних будинків стрічаємо дідуся і двох жінок. Поки Геннадій, якого ми забиратимемо, говоримо про життя.
Із Донецька до Калинового
Родина Геннадія Щіпакіна та Наталії Коробової мешкала в Донецьку. Десь у 2012 році, намагається пригадати Геннадій, переселилися до Калинового.
«Ще було спокійно, війни не було. Придбали в селі дім і вирішили обробляти город: купили мотоблок і потроху вирощували моркву-картоплю», – ділиться Геннадій.
Звідти восени 2024 року евакуювалася Наталія – поки ми спілкуємося з Геннадієм, вона стоїть поруч. Для неї, каже, Геннадій і його дружина були, «як батьки».
В хату прилетіла бомба, довелося виїжджатиНаталія
«Ми тільки відремонтували дах. Якраз пішов дощик, і я раділа, що можемо поспати і на голову не крапатиме. І в цей момент прилетіла бомба в дорогу перед сусіднім будинком. Його збудували з бетонних блоків, і пів будинку просто склалося як картковий будиночок. А в нашому домі провисли плити зверху. 27 листопада в хату прилетіла бомба, а 28 довелося виїжджати», – згадує, витираючи сльози, переселенка з Калинового.
За її словами, намагалася умовити виїхати з-під обстрілів і подружжя. Проте Наталія, дружина Геннадія, категорично відмовилася.
«Ми її вже і так, і сяк вмовляли, а вона вперлася, мовляв, буду вже тут, у своїй хаті », – ділиться жінка.
Підрив і могила в сараї
Дружину поранило. За два дні вона померлаГеннадій
«Там у селі на виїзді «розтяжка» (вибуховий пристрій, який детонує шляхом зачеплення тоненького дротика, волосіні тощо – ред). Дружина її оминула. Проте поруч біг собака, зачепив «розтяжку». Дружину поранило. За два дні вона померла», – розповідає про обставини трагедії Геннадій.
Поранення, стверджує він, були легкими. Однак, припускає чоловік, дружина померла чи то від стресу, чи то від інфекції.
«Вона померла, бо там нікому було надати допомогу: людей немає, зв'язку немає. Їхня родина лишилася одненькою на все село», – додає Наталія.
Геннадій каже, поховав дружину в сараї – в цей час над його головою кружляли російські дрони.
Після поховання він пішки пішов до сусіднього села Зоря. Здолав більше 6 кілометрів дороги.
Він прийшов, ділиться Наталія, у шоковому стані.
«Він був там, як маленька дитина, адже за всім по господарству стежила його дружина», – згадує жінка.
Поки Геннадій закурює другу цигарку, Наталія зізнається, що і в тепер Зорі вже страшно жити, проте виїжджати, попри небезпеку, не планує.
«Хочеться бути вдома, хочеться миру, щоб все закінчилося, і ми відновлювали своє житло, працювали. В мене одне побажання до Боженьки: нехай пропадуть усі бомби та снаряди, щоб не було чим воювати. Щоб побилися на кулаках, помирилися, випили по чарці і пішли працювати», – надіється жінка.
Дорога до сина
Врешті настав час прощатися: всі обіймаються, втирають сльози.
Геннадій глибоко і сумно зітхає, і ми вирушаємо до Дружківки. Дорогою на кількадесят хвилин зупиняємося в Костянтинівці, найближчому до Калинівки та Зорі великому місті. Там Євген Ткачов набирає сина Геннадія.
«Доброго ранку! Як то кажуть, пташка в клітці, – з гумором вітається Ткачов. – Тата вашого вже довезли до Костянтинівки. Потім поїдемо на Дружківку. А звідти карета «швидкої» забере і повезе до Києва».
Потім телефон прикладає до вуха Геннадія. Батько й син недовго спілкуються.
«Все добре. Мене хлопці ось підібрали. Тепер чекаю, коли стрінемося», – змучено посміхається Щіпакін. За його словами, з сином не бачилися чи 8, чи 10 років.
Врешті у Дружківці Геннадія оглядають лікарі «швидкої» від гуманітарної місії «Проліска» та вирушають до Києва.
Вже ввечері Євген Ткачов опублікує фото, на якому Геннадій із сином разом.
А Наталія нам розповіла, що для сина Геннадія намалювала схему, щоб той, можливо, колись міг знайти місце поховання матері, попрощатися та похоронити її по-людськи.
Вже після війни.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум