59-річна Людмила Менюк – перша жінка в українській армії, що керувала бронетанковою службою батальйону. На війні вона втратила молодшого сина Станіслава, який і придумав колись назву правозахисної організації солдатських матерів – «Мальва», що потім стала позивним Людмили. На війну вона пішла, щоб помститися за вбитого сина. А вже далі воювала за майбутнє України і її внуків, щоб менше молодих хлопців і дівчат загинули на фронті, як це сталося з її сином.
«Ця війна забрала в мене найдорожче. Забрала мого молодшого сина. Ця війна мені дала тисячі синів, тисячі дочок. Ця війна мені дала тисячі моїх братів і сестер», – каже Людмила Менюк.
Про втрату, складні бої під Бахмутом та Сєвєродонецьком, про поранення і те, як вона підтримує військовослужбовців та їхні сім’ї психологічними консультаціями щодня зранку і до вечора, «Мальва» розповіла Радіо Свобода.
«Станіслав був парамедиком – рятував на фронті інших»
У 2014 році, коли Росія вторглася на територію України на сході, чоловіки з родини Людмили Менюк пішли служити. Однак, саме молодший син Станіслав потрапив у військо не одразу. Його не брали через стан здоров’я.
«У Станіслава мало шансів було, щоб його взяли до війська. У нього грижі були спини, але він собі місця не знаходив. Він вивчав тактичну медицину по фільмах і американських, і російських, до речі. Бо в них тоді теж досвід був. І він познайомився з Сергієм Ковригою і долучився до підрозділу (батальйону «Айдар» – ред.)», – розповідає вона.
Станіслав Менюк був парамедиком, служив і в Донецькій, і в Луганській областях. Їхня група загинула під час виконання бойового завдання 27 липня 2014 року.
– Як вам вдалося пережити втрату?
– Тяжко. А мені, мабуть, ще тяжче було, бо я не могла горювати так, як повинна людина горювати, в якої горе.
– Чому?
– Тому що вже був якийсь образ дуже сильної жінки… В собі».
«Я хотіла помститись за сина»
Через два роки після втрати сина Людмила і сама вирішила допомагати війську не тільки волонтерством, але і безпосередньо, як військова. На той час їй виповнилося 50 років. Вона прагнула стати сапером.
«Чому саме я ухвалила таке рішення? Відчуття і бажання помсти. Це сильне. А потім воно переросло в інше. Щоб побороти ворога. Щоб могли мої внуки жити в мирі. Мені завжди здавалося, що я зберігаю життя когось з молодих. Мені дуже хочеться, щоб більше молодих дівчат, хлопців, українців наших, залишалося живими», – зазначає вона.
Але сапером стати не вдалося: командири Людмили з батальйону «Айдар», до якого вона долучилася, відмовили їй. Спочатку вона була завскладом військового майна – автомобільної- і бронетехніки. Потім потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже там наступні два з половиною роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби.
«Хлопці кажуть, «Мальва», ти зможеш. І ми тебе підтримуємо. І все, допомогли мені хлопці. І я вивчила і БМП-1, у мене були, БРДМ-2, БРДМ-2Л1 – це коли дві дверки, Т-64 різних модифікацій, БТРи. Ще був навіть один «саксон» (колісний бронетранспортер,) у медичній службі.
Техніка не дуже була сучасна і нова. Я казала, що це техніка моїх однокласників, бо я 65-го року народження. А там була 67-го, 68-го. Моя задача була – боєздатність техніки», – розповідає вона.
Почала втрачати зір після поранення
Наприкінці 2019 року «Мальву» поранили. Каже, що «прилетіло» поряд, під час евакуації техніки. З серйозними травмами та контузією бійчиня потрапила у шпиталь і вже там почула, що вона тепер непридатна для служби.
«Потім другий раз потрапила в шпиталь. Бо пішло погіршення. І почав зір взагалі втрачатися. Я була звільнена. Мені сказали в центральному шпиталі київському, що, на жаль, йдуть процеси такі незворотні, може бути повна сліпота. І вже я була таким пенсіонером-інвалідом», – пригадує «Мальва» під час розмови з Радіо Свобода.
Далі – численні консультації і, зрештою, лікарям вдалося призупинити втрату зору. Після цього Людмила почала займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених».
«Бо мої побратими, посестри, кажуть, «Мальва», ти маєш брати участь в «Іграх Нескорених». Кажу: Боже, куди я? У мене вік такий, я ледве ходжу», – розповідає вона.
На змаганнях Людмила виборола срібну медаль з пауерліфтингу та дві золоті медалі з греблі.
Пішла на війну вдруге
Коли Росія здійснила масштабне вторгнення на територію України 24 лютого 2022 року, Людмила була вдома, в селі Мар’янівка на Вінниччині.
«Чуємо перший приліт. Ми не можемо зрозуміти відстань, а це тоді між Гайсином і Уманню прилетіла перша ракета. Перша ракета, потім друга, потім літак. Тяжкий літак і дуже на низькій висоті. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Ми в машини і пішли в військкомат», – згадує вона.
До війська після багатьох поранень і з частковою сліпотою 57-річну ветеранку у військкоматі тоді не взяли. Але потім Людмила дізналася, що її батальйон потрапив в оточення на Київщині. І вже після цього вона разом із чоловіком, який теж раніше служив у батальйоні «Айдар», поїхала у Київ і долучилась до 205 батальйону територіальної оборони.
«Ми коли прийшли, там співбесіда була з першим нашим командиром батальйону. Він дивиться, жінка в окулярах, має інвалідність, куди їй.
Добровольці потрібні великі, молоді, міцні хлопці, а тут люди не дуже такі здорові.
Ворога треба зупинити. Хай напівсліпа, напівглуха, але я вмію тримати зброю, вмію нею користуватися. На мене не стільки треба часу втратити на підготовку», – зазначає «Мальва».
У підрозділі не було жодної одиниці бронетехніки, з автомобілів – один був, та легкове авто. А з озброєння – кулемети.
«У моїй роті тільки три-чотири людини були, хто мав досвід війни, хто був в АТО чи в ООС. Решта цих хлопців і дядьків, і дідів взагалі не служили в армії. Ніколи. Але це дуже мотивовані люди були», – каже вона.
Людмила з чоловіком воювали на Київщині. А потім – і в Сєвєродонецьку та Бахмуті.
Оборона Сєвєродонецька та Бахмуту і друге серйозне поранення
Під час служби на Донеччині героїня виконувала обов’язки сержанта з матеріально-технічного забезпечення.
«Це на мені все озброєння, боєприпаси, доставка. Логістика. Коли ми потрапили в Сєвєродонецьк, це була перша зведена рота нашого батальйону. Це були люди, які з цих всіх добровольців – добровольці», – зауважує «Мальва».
Під час оборони Бахмуту в 2023 році Людмила знову отримала поранення і вже не змогла воювати далі.
«Прилетіло поряд. Якщо б прилетіло туди, то би ніхто не знайшов мене. Тому що я завжди їжджу, як справжня українська дівчинка, воїн. У мене дуже багато БК.
Все, я вже не могла підняти руку. Плече, нога, голова, око. Взагалі вже стало погано», – розповідає вона.
Після цього Людмила ще кілька місяців лікувалася у шпиталях. Й досі кульгає на одну ногу, інколи ходить із милицями.
Мрія із Бахмуту
«Коли ти проходиш жах війни, ти взагалі по-іншому розумієш життя. Ти вмієш цінувати кожну хвилинку. Війна нас навчила, що може не бути завтра у нас. Ми можемо загинути. Дуже тяжко було. Страшно. Але ми себе підбадьорюємо. Ми мріємо», – каже «Мальва».
Під час складних боїв та щільних обстрілів не зневірюватися, а вірити у краще і триматися Людмилі допомагали мрії. Одна з них – збудувати зону барбекю поруч із будинком, щоб збиратися із побратимами після перемоги та згадувати воєнні часи та розповідати бойові історії.
«У нас 64 дні були контактних боїв, – каже вона. – І коли дуже-дуже тяжко було, я хотіла якось переключити хлопців. І казала: хлопці, закінчиться війна, буде перемога. І я збудую барбекю з Юрчиком. І до нас будете приїжджати»
Збудувати барбекю вдалось після лікування. І побратими Людмили та її чоловіка Юрія вже приїжджають до них, як і мріяла військовослужбовиця.
«В пам'ять про Бахмут, саме це – метал все, ви бачите, і камінь. Словом, отаке в нас місце, де ми можемо розпалити багаття, яке буде нас надихати на наші спогади, про які ми будемо говорити, – зазначає Людмила. – Тому що все, що лежить у нас камінчиком на нашій душі, ми маємо це озвучувати. Як би боляче нам не було це згадувати, про це думати, але це є. Це наш такий досвід військовий».
Нова роль «Мальви»
Ще влітку 2023-го, у шпиталі після поранення Людмила Менюк вирішила, що далі допомагатиме військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни.
«Я дізналася, що в Гайсині немає психолога, який саме працює в цьому напрямку. Поки вони чомусь не можуть наважитися працювати з такою категорією, – зауважує «Мальва». – Зараз, так як війна, то воює, вважайте, вся родина, бо усі живуть у переживаннях. Багато ж сімей безвісті зниклих, багато ж сімей загиблих, вони теж потребують психологічної допомоги. І от я ухвалила таке рішення».
Людмила Менюк безкоштовно надає допомогу військовослужбовцям, часто онлайн консультує бійців, які перебувають на передовій і відчувають, що потребують психологічної допомоги. А також безкоштовно консультує родичів військових, загиблих героїв та безвісті зниклих.
– Часто люди звертаються до вас?
– Кожен день. Ми працюємо, потім людина має домашнє завдання, вона потім ще вдома працює, потім ми знову зустрічаємось. Бувають такі ситуації, коли клієнт потребує ще допомоги психіатра. Тоді разом із психіатром ми працюємо і допомагаємо людині».
У майбутньому ветеранка російсько-української війни Людмила Менюк планує відкрити реабілітаційний центр. Там вона хоче комплексно допомагати військовослужбовцям, чи вже ветеранам цієї війни, а також їхнім родичам.
Форум