Кінорежисер Сергій Лозниця, який на останньому Венеційському кінофестивалі представив фільм «Державні похорони» про прощання з радянським диктатором Йосипом Сталіним, днями став лауреатом Державної премії України імені Довженка. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода режисер розповів, чому він зняв фільм про Сталіна, чи представить він свої фільми в Росії і для чого поспішає знімати картину за картиною.
– Чи можна сказати, що ваш попередній фільм «Процес» про сфабриковану за часів Сталіна «справу Промпартії» – це звернення до сучасної Росії з попередженням?
– Я коли роблю картину, в принципі, ні до кого не звертаюся. Я роблю фільм про те, що мене хвилює. У цьому випадку мене цікавить парадокс довіри до пропаганди та ідеології. З одного боку, ви (глядач, – ред.) знаєте, що це брехня, а з іншого боку, як це може бути, як може співіснувати, як можуть такі люди (фігуранти «справи Промпартії», судді, – ред.) таким чином поводитися і що за диявол за цим стоїть, що їх спонукало до таких дій?
Репресивна машина влади
Проти кожної репресивної машини існує дуже простий метод: людина може ухвалити рішення відмовитися підкорятися їй, може усвідомити свою інтелектуальну перевагу над системою. Зайнявши таку позицію, людина стає практично невразливою. Ось, наприклад, такою була в тюрмі позиція по відношенню до представників російського «правосуддя і влади» Олега Сенцова: ви – не судді, а просто бандити і виконуєте певну роль, і в останньому слові я можу сказати вам тільки, що я не приймаю вас і ви проти цього нічого не зможете зробити. Коли ви починаєте грати в це все (з репресивною системою, – ред.) – ви потрапляєте в капкан.
Єдиний метод захисту від несправедливості – відмовлятися від будь-якого співробітництва
Єдиний метод захисту від несправедливості – відмовлятися від будь-якого співробітництва. Але з іншого боку, кожна людина хоче жити, мати надію і хоче зберегти себе. І якимось чином зберегти свій рід, своїх близьких і так далі. І та людська чеснота, яка властива всім нам, починає діяти проти нас. І ми в цьому парадоксі існуємо.
Коли людина потрапляє в концтабір, вона повинна забути, що у неї є життя, забути, що у неї є родичі
Я пам'ятаю, що коли знімав фільм «Аустерліц» в Заксенгаузені – там був тільки один гід, який говорив про цю ж концепцію. Коли людина потрапляє в концтабір, вона повинна забути, що у неї є життя, забути, що у неї є родичі. У неї світ по-іншому починається і вона повинна забути, що є таке поняття, як надія. Тільки ті люди, у яких немає надії, зберігали себе – ті люди, які діяли всупереч своєму благу з точки зору збереження життя і так далі. Можна зрозуміти, але прийти до цього досить складно. Потрібно мати таке, що називається attitude (ставлення, позицію, – ред.), субстанцію внутрішню. Фільми, які я роблю, так чи інакше описують з різних сторін цей парадокс, на якому ґрунтується сучасне суспільство.
– Чи плануєте ви показувати свої фільми в Росії найближчим часом?
– Особисто приїхати, поки йде війна, я не можу. Я вважаю, що це неправильно і я не бачу себе в цьому. Як тільки це все припиниться, а колись це все припиниться – нам все одно нікуди не дітися, ми все одно дуже тісно пов’язані, як би кому не хотілося розривати цей зв’язок, тому що у нас спільне слов’янське коріння. І від цього нікуди не піти. Фільми, звичайно, будуть показуватися...
Я зараз зробив фільм «Процес» разом з російським архівом в Красногорську. Приголомшливий, багатющий архів. Адже це наша спільна історія. Як можна відмовлятися від цього або ставитися до цього зневажливо? Це неприпустимо. Зараз я працюю з архівом, який був знятий в 1953 році від моменту оголошення смерті Сталіна до моменту, коли його занесли в Мавзолей. Це приголомшлива наша історія, яку ми не бачили ніколи. Матеріали були заховані і вийшли тільки в 1991 році.
– У цьому ключі вас більше приваблює художнє чи документальне кіно? Тому що на тему смерті Сталіна є художні фільми, зокрема картина Олексія Германа «Хрустальов, машину!», яка була учасником Каннського кінофестивалю.
– Я думаю, що ця картина («Державні похорони» Лозниці, – ред.) буде як доповнення до «Хрустальова».
– Ви дуже високо оцінюєте творчість Олексія Германа.
– Це великий режисер, приголомшливий. Всі його фільми великі, як і Кіра Муратова. Той же рівень. Як Сокуров. Там є щось, якась кінематографічна тканина, яка рідко зараз проявляється. Я от подивився фільм «Дилда» (фільм Кантеміра Балагова, висунутий Росією на премію «Оскар», – ред.). Приголомшливий і там це є – кінематографічна матерія. Дуже сміливий фільм для такого молодого хлопця. Сильне, сміливе, новаторське кіно. Для мене народився новий режисер і велике ім'я, тому що це рівень розуміння людської психології і розмова на теми, на які мало кому дано право говорити, право розуміти, відчути і ще передати це.
Вперше в пострадянському кіно сказано відкрито про класову нерівність, вперше про евтаназію
Актори приголомшливо грають, а теми моторошні: скаліченості і розхристаності людської душі. Ми всі несемо в собі ці моторошні травми. І зараз ми бачимо картину, яка без продиктованого часом ускладнення, я думаю, вимушено присутнього у Германа (в «Хрустальов, машину!», – ред.), показує нам оголену плоть. Але цей фільм наскрізь політичний. Вперше в пострадянському кіно сказано відкрито про класову нерівність, вперше про евтаназію, водночас про евтаназію як порятунок, вперше про цей жах з каліками, які залишилися у величезній кількості після закінчення (Другої світової) війни і були кинуті і забуті. Ніхто не робив фільм про те, як після війни переселяли сотні тисяч калік, ветеранів війни, щоб вони не псували своїм виглядом простори російських міст.
– Деякі з ваших колег з України та Росії знімали фільми про Олега Сенцова або співпрацювали з ним, наприклад, Аскольд Куров і Ахтем Сеітаблаєв. Чи пропонували вам співпрацю з Сенцовим?
Мені здається, що потрібно швидко все робити – у мене таке відчуття з середини 1990-х, що можна не встигнути
– Мені не пропонували. Якби я робив (фільм, – ред.), то зробив би весь процес (над Олегом Сенцовим, – ред.). Але так, як я весь час щось роблю... А мені здається, що потрібно швидко все робити – у мене таке відчуття з середини 1990-х, що можна не встигнути. І я весь час намагаюся вчепитися за наступну картину ще під час створення попередньої. І розширити свої можливості: зробити фільми з архіву документальні, і ігрові, усюди, де тільки можна. Я не можу стояти і чекати... Якщо ми задумаємося над тим, як багато не встигли зробити Довженко, Параджанов, Тарковський, скільки не дали зробити Осепьяну, якого взагалі закрили (фільм «Іванів катер» (1974) був заборонений для показу по телебаченню і «покладений на полицю», – ред.).
– Елем Клімов…
– Герман, Клімов, Муратова, яка довго «мовчала» (не знімала картини, – ред.). Якби хтось мені запропонував зробити фільм про це. Медведкін, Барнет, Вертов, якому заборонили поставити, монтувати хроніку, Абрам Роом... Скільки відкриттів чудових. Ми це втратили назавжди. І я не хочу зупинятися, хочу встигнути зробити якомога більше. Тому що ці «просвітки» в нашій історії дуже короткі. Я це відчував ще коли жив і працював в Москві. Я відчував, що зараз почнеться реакція і вся ця можливість піде. Я намагався робити фільм за фільмом, наскільки це можливо. Точно так само я це відчуваю і зараз.
– Чи може сучасний режисер бути поза політикою? Багато діячів говорять, що «мистецтво поза політикою». Ваш досвід, як мені здається, доводить протилежне.
– Можна зробити витвір мистецтва і бути в політиці. Як, наприклад, «Герніка» Пікассо. Це політичне висловлювання. В принципі кіно – це мистецтво, яке стосується величезної кількості людей, яке нам говорить іноді або завжди про основи нашого існування, про мораль, про те, як ми повинні і не повинні…
Кожен твір, якщо він глибокий ставить вас перед важливими життєвими питаннями. І ці питання не можуть не стосуватися вашого стану в побуті і політики зокрема, тому що це неминуча частина нашого життя
Будь-який елемент будь-якої драми теж має відношення до політики, навіть якщо вам морочать голову чимось, тільки для того щоб морочити вам голову – це теж політика. Навіть якщо вам пропонують посередність – це теж елемент політики. Фільм посередній і ми ставимо на те, що робимо посередні фільми, і посередність зводимо в ранг генія – це теж політика – затуманювати, одурманювати мізки. Тому кожен твір, якщо він глибокий ставить вас перед важливими життєвими питаннями. І ці питання не можуть не стосуватися вашого стану в побуті і політики зокрема, тому що це неминуча частина нашого життя. Якби кожен жив як Робінзон Крузо на острові – тоді так. Тоді це було б чисте мистецтво. На жаль, це не так.
