На Венеційському кінофестивалі 6 вересня пройшла прем’єра фільму українського кінорежисера Сергія Лозниці «Державний похорон» про смерть Йосипа Сталіна і все те, що сталося опісля. Фільм, який знятий за підтримки телеканалу «Настоящее время» (проєкт Радіо Свобода з участю «Голосу Америки») змонтований з документальної кінохроніки березня 1953 року і продовжує дослідження епохи, яке Лозниця в минулому році почав у фільмі «Процес», розповідаючи про суд над учасниками вигаданої Промпартії.
Чому фільм про події майже сімдесятирічної давності виявився дуже актуальним у сучасній Росії? І що відбувається після смерті диктатора, який зібрав у своїх руках колосальну владу? Про все це кінорежисер Лозниця розповів в інтерв’ю кореспондентові Російської служби Радіо Свобода Дмитру Волчеку.
– У вас вийшов страшний фільм, казка про чудовисько, яке паралізувало тисячі людей. Ми бачимо нескінченний потік скорботних, приголомшених людей, жодної посмішки...
– Я так само подумав, коли побачив цей матеріал. Це якесь жахливе королівство – Кремль, який навколо себе побудував цей цвинтар і зачарував людей. Я так само був заворожений цим матеріалом. Там є момент у фільмі, який мене просто доводить до тремтіння, мені хочеться його дивитися і дивитися...
– На самому початку, коли відкривається труна з тілом Сталіна і спалахує світло?
– Ні. Коли люди дивляться і плачуть, йдуть нескінченним потоком. У якийсь момент цей настрій втягує вас, і ви просто заворожені тим, що бачите. Взагалі фільм не про Сталіна – це про людей.
– Причому про людей, які живуть на Кавказі, на Чукотці, в Азербайджані, в Латвії. Там є фрагменти з різних регіонів Радянського Союзу. Як це все зібралося разом, де ви знайшли цей матеріал?
– Це друга стрічка, яку я роблю у співпраці з Російським державним архівом кінофотодокументів у Красногорську. Першою був «Процес», і ця картина виросла з «Процесу».
Коли я збирав матеріал для «Процесу», я там же копіював похорон радянських діячів, які загинули, померли чи були вбиті в період сталінського правління. Прощання з ними проходило в Колонній залі Будинку профспілок: там же, де і процес Промпартії, і де потім прощалися зі Сталіним.
Після фільму «Процес» я замислив зробити картину про тих, кого Сталін так чи інакше зжив зі світу. А потім у грудні минулого року на прем’єрі фільму Миколи Ізволова «Перша річниця» (це відновлений фільм Дзиґи Вертова), я сидів із Риммою Максимівною Моїсеєвою, заступником директора Архіву, і поділився своєю ідеєю. Римма Максимівна сказала: «О, у нас лише про сталінський похорон двісті коробок». Це був матеріал, який знімався для фільму «Велике прощання» про похорон Сталіна.
У січні ми зробили копії декількох коробок, і після цього я вирішив робити фільм. Ми згадали в титрах усіх операторів, які знімали ці плівки, близько двохсот людей. Уявляєте, який був масштаб! 10 тисяч метрів було знято. Знімали по всій країні, з 6 по 19 березня. Режисерами були Ілля Копалін і Сергій Герасимов, також десь я бачив згадку про Александрова як режисера, десь Чаурелі.
– Але цей фільм так і не вийшов у світ?
– Стрічку показали вищому керівництву країни, і її поклали на полицю. Мені здається, що ідея не випускати цей фільм вже існувала, коли давали добро на таку масштабну зйомку. Ідея заговорити про культ особи (зробити те, що через п’ять років зробив Хрущов) вже витала в повітрі.
– Маленков перший заговорив про культ?
– Гадаю, це була ідея Берії, хоча можу помилятися. Не потрібен був Сталін як ідея, не потрібен був фільм, який вихваляє його. Тому цей фільм лежав на полиці. Я знаю, що його показували в [італійській] Болоньї в 1990-му або в 1991 році. Матеріал зберігся практично повністю. Дуже дивно, що він не був затребуваний до моменту, коли ця ідея прилетіла до мене в голову. Цей матеріал для мене абсолютно несподіваний, бо він відкрив для мене країну, яку я не міг собі уявити.
– Це запитання вам будуть ставити на всіх кінофестивалях: є відома комедія Армандо Іаннуччі про смерть Сталіна. Іаннуччі і його помічники безсумнівно бачили частину матеріалів, які ви використовували. Що ви думаєте про його фільм, і чи була його поява поштовхом для вашої ідеї?
– Ні. У своєму жанрі фільм чудовий, але далекий від багатьох чинників, що переживали люди в цей час. В якомусь роді він передає відчуття абсурду, в якому люди існували, але це комедія. А картина, яка вийшла у нас з цього матеріалу, моторошна. Жах її ще й в тому, що вона глибоко зворушує і вражає.
– У вас у фільмі теж є кумедні моменти. Художники, які стоять поруч із труною і малюють мертвого вождя, і тут же скульптор із глиною на дощечці його ліпить. Комічний Берія в чорному капелюсі...
– І румунська делегація, «Коза Ностра» така приїжджає, і в цій делегації видно постать майбутнього лідера Румунії Чаушеску, лейтенанта. Там дуже багато людей наче з шоу. Цікаво вдивлятися в ці обличчя...
– А серед тих, хто прощається зі Сталіним, навдивовижу багато людей, яких зараз і не побачиш, архаїчно шляхетних. Багато красивих, інтелігентних людей, паралізованих чудовиськом.
– Для мене це взагалі парадокс. Напевно, багато хто здогадувався або навіть розумів, у якому жахітті вони живуть, але тим не менш приїхали два мільйони людей попрощатися. Черга була від Курського вокзалу: йшла вздовж Садової, потім повертала на Тверську, потім по Тверській повертала в бік, уздовж Неглинної, Дмитрівки, спускалася до Колонної зали Будинку профспілок. Уявляєте цю відстань? Уся Тверська була заповнена людьми, а це кілька кілометрів.
– На Трубній площі сталася тиснява і загинуло багато людей, до цих пір невідома точна кількість. Мій батько був студентом і приїхав на похорон Сталіна з Ленінграду, потрапив у тисняву, дивом залишився живий.
– Фільм узагалі про божевілля. Це масова нестяма, вдивляючись у неї, ти не можеш нічого сказати, ти просто здивований. Для мене немає цьому пояснення. Зрозуміти можна, прийняти не можна.
– Фільм іноді кольоровий, іноді чорно-білий. Як ви працювали з кольором?
– Матеріал був знятий і на кольорову, і на чорно-білу плівку, і я вирішив так і залишити, не надавати особливого смислового значення кольору чи чорно-білому зображенню. У якийсь момент перестаєш на це звертати увагу. Прикро втрачати кольорове зображення. Це унікальний колір, який передає дух часу.
– Колір наближає ситуацію до наших днів? Зрештою цей фільм не тільки про те, що відбувалося в березні 1953 року, він і про те, що відбувається в 2019 році. І, боюся, відбуватиметься ще кілька років.
– Я не знаю, чи є у нас постать, якій потрібно влаштувати такий імператорський похорон. І чи є величезна кількість людей, які будуть оплакувати б цю фігуру. Це все-таки була унікальна ситуація, вона можлива була в той унікальний час. У наш час щось інше буде.
Так, звичайно, цей фільм змальовує певну якість, яка належить цьому народові (я говорю узагальнено) і цій території. Я не знаю, як назвати цю здатність впадати в несамовитість, причому доволі щиру. Не кажу, що всі, але дуже багато хто піддався істериці, оплакував Сталіна. Були люди, які, звичайно, зовсім інакше це сприймали...
– Тамара Петкевич, актриса, мені розповідала , як вона, почувши цю звістку, почала танцювати.
– Усе ж результатом чого це було? Терор сам по собі не виникає. Усередині людської психіки вже повинна була існувати потенція до такого стану. Потрібно в достатній мірі носити цю дикість у собі, щоб уміти і мати можливості її втілювати. Це зворотний бік тієї несамовитої істерики, яку ми спостерігаємо у фільмі. Але для мене це все одно велика загадка. Раптом народ продемонстрував таку дивовижну якість.
– Я б не став говорити про істерику. Істерика – це в Північній Кореї, а тут швидше безвольність, тихі сльози.
– У мене є запис із радіоархіву – Колонна зала Будинку профспілок, трансляція церемонії прощання і похорону, 28 годин поспіль. Там виконувалися музичні твори – великий оркестр, хор, Лакримоза, Сьома симфонія Бетховена, П’ята і Шоста симфонії Чайковського. Є паузи, і в цих паузах чути, як люди ридають, чутні схлипування, стогони несамовиті.
– Це може бути після кількох годин на холоді, поки ти стоїш у черзі...
– Це не кілька – це може бути цілий день. Так, усе одно це певний стан. Я думаю, що це має стосунок до масового психозу теж. Я з багатьма людьми розмовляв, свідками похорону, і багато хто говорить те саме, що і Бродський у своєму есе. Бродський пише про те, що коїлося в класі, коли їх на коліна поставили, наказали їм ридма ридати. Але потрібно бути Бродським, щоб відсторонитися від усього цього, не оплакувати фюрера.
Я гадаю, що це все-таки масова несамовитість. Ця здатність до нестями і доведення до цієї несамовитості – це певна якість. Чи можна довести до такої нестями швейцарців, наприклад? Англійців можна довести до такого? Я просто не можу собі уявити.
– Оруелл думав, що можна.
– Цього не сталося за всю історію. Я починаю думати про Достоєвського, ця якість присутня в характерах його героїв.
– Несамовитість?
– Так, і вона дуже яскраво виражена. Достоєвський щось угадав, і Сталін теж щось угадав, що це можна сформувати і певним чином скерувати.
– Ви згадали радіоархів. Важлива частина фільму – звук. Жалобні вірші, які читають поети, промови, які виголошують передові робітники чи партійні начальники. Дуже цікаво слухати ці радянські повільні, гіпнотичні голоси, яких тепер більше немає.
– Ми використовуємо промови письменників і поетів на меморіальному засіданні, присвяченому смерті Сталіна. Ви б послухали, що там вони говорили! Симонов читає вірші, Лев Ошанін, Еренбург. Є нудні, а є дуже цікаві, винахідливі промови. Є душевні, є несамовиті. Цікава стилістика, цікава інтонація, цікаві слова, які для цього знаходять... Я практично повністю зберіг церемонію прощання, коли з Колонної зали на лафеті везуть червоний труну. Це абсолютно несподіване рішення – не накривати труну кришкою.
– Там відкрите тільки обличчя.
– Там вирізаний отвір, покритий скляною сферою. Навіщо? Щоб Сталін бачив, як його ховають, дивився на небеса? Чи щоб усім показати, що саме він там лежить?
– А навіщо вони читали медичний бюлетень по радіо з усіма подробицями? «Дихання Чейна-Стокса, відмовили легені»...
– Можна припустити, що хтось замітав сліди. Тому що, якщо подивитися уважно підшивку «Правди», за 6, 7, 8 березня, там є така метушня в повідомленнях. Спочатку Сталін втратив свідомість, а потім втратив дар мови. Ще що цікаво: я залишив деякі важливі моменти промов, коли три людини виступали на Мавзолеї. Там же є традиція – першим виступає той, хто заступає.
– Це був Маленков?
– Але другим повинен виступити той, хто його поставив туди. І в середині промови Берія говорить про те, що радянський народ вітав рішення партії і уряду про те, що Маленков буде тепер замість Сталіна, за пахана.
– І у Маленкова відразу задоволена пика.
– Берія сказав: не дочекаєтеся, у нас кулак був, кулак і залишається, ніяких хитань. Дуже цікава у нього фраза: «Не стало Сталіна». Ось він був, ось його не стало. Не вмер – не стало.
– А інші кажуть, що він не помер, а безсмертний. І варто сказати, що не дуже помиляються.
– Там дуже добрий жест, я його навмисно залишив: коли йде процесія, і Хрущов іде за Берією. Берія, як досвідчений розвідник, не може терпіти, щоб хтось за ним ішов, він повертається до Хрущова і робить такий жест. Видно, як Хрущов його боїться.
– Але ми знаємо тепер, як швидко це завершилося, в червні вже Жуков схопив Берію... А Берія ж готував дивовижні реформи, збирався об’єднати Німеччину.
– Так, майже перебудова в 1953 році, а нам довелося чекати її 40 років приблизно. Це теж можна відчути в фільмі: цілковита розгубленість. Країна, яка була створена волею однієї людини, насильством, жорстокістю, здатністю це організувати і здійснити. Цю людину, як цвях, вийняли, і все почало розсипатися, існувало тільки завдяки інерції.
– Тому і назва фільму – «Державний похорон». Похорон держави.
– Англійська назва State Funeral це більшою мірою передає. Мені здається, що саме це і сталося тоді, в 1953 році, коли люди в здогадах губилися, розуміли, що напевно це крах останніх тридцяти років – кривавих, моторошних, страшних, але тим не менше, щось там ще було. Там же були і сентиментальні спогади – люди жили з цим, любили один одного, були молоді. Все це в один момент раптом валиться, і всі вдивляються в цю безодню. І це руйнування, цей крах, він же триває.
– Що у фільмі побачить публіка, яка не має стосунку до радянської культури взагалі?
– Найпростіше: ви побачите іншу планету, те, з чим ви ніколи не стикалися, – це точно. Це, звичайно, екзотика для багатьох.
– Арканар такий собі?
– Так, це такий собі Арканар. Там є кадри […] на крані портрет Сталіна над котлованом. Це будівництво гідроелектростанції, вони вирили колосальний котлован, стоять маленькі люди, дим іде з труб, летить портрет Сталіна. Там усіх вишикували, вони як солдати стоять. І величезна металева рама летить і мало не збиває людей. І потім це все зависає, і він так над нами й висить.
Це символічна картина, тому що котлован виритий, нещасні, бідні в порваному одязі брудні люди стоять у цьому всьому, а зверху над ними – і над нами – висить залізний портрет цього моторошного персонажа.
Я багато читав спогадів, але для мене цей час усе одно залишається загадкою. Навіть при всьому тому, що ми переживаємо зараз, ми дуже далекі від цього часу. «Усе, що загрожує загибеллю, для серця смертного таїть...» (цитує «Бенкет у чуму» Олександра Пушкіна – ред.) Коли ви дивитеся в цю магму, раптом щось розумієте. Цей час мене притягує, я від нього не відійду, я буду робити наступний фільм, який теж пов’язаний із цим періодом.
Оригінал інтерв’ю на сайті Радіо Свобода. Над перекладом, адаптацією й оформленням тексту працювала Людмила Ваннек
