Станом на середину червня під окупацією російської армії перебуває майже 60% території Запорізької області, повідомляє Запорізької ОВА. Лінія фронту розтягнулася на кілометри, і на лінії вогню опинилися десятки селищ і сіл області. Радіо Свобода побувало в одному з них.
Поки на запорізькій ділянці фронту затишшя, заїжджаємо з представниками Нацгвардії України до Малої Токмачки. Це велике село за містом Оріхів. Часу на його відвідування у нас менше години.
Через це село прямує дорога до окупованого російськими військовими райцентру Пологи. Їдемо нею.
Малу Токмачку від контрольованої російськими військами території відділяє нині менш, ніж 10 кілометрів.
Життя на лінії фронту
Село зазнає обстрілів ще з початку весни.
Минулого тижня, за даними Запорізької ОВА, ворог поцілив у місцеву сільську раду. Раніше без даху і вікон через обстріли військ РФ залишився сільський фельдшерсько-акушерський пункт.
За вікном автівки, якою їдемо, приватні будинки з понівеченими дахами. Подекуди дорогою трапляються невеличкі крамнички-мафи з вітринами, закритими металевими щитами.
Руйнувань в селі зазнали і місцеві багатоквартирні будинки.
Заїжджаємо у двори декількох із них. На нас дивляться пусті очниці вікон.
Якщо підійти ближче, то за вибитими вікнами видно осиротілі без господарів помешкання, і речі, які ще недавно були звичайними атрибутами мирного життя.
Посуд, кухонні дошки, рушники, а на підвіконні сусідньої кімнати палає червоним букет штучних квітів...
Біля одного з під'їздів стоїть автівка із побитим уламками лобовим склом.
Скрізь тиша, не чути жодного людського голосу, лише птахи інколи дають про себе знати.
Крізь пусті вікна одного будинку видно вулицю за ним. Розбитий дах і поламані балкони. Доріжки всипані гілками дерев. Під ногами обірвані дроти і листи металу з дахів.
А навпроти, на клумбі, буяють дивом уціліли троянди, і сяють яскраво жовті квіти опунції за погнутими залишками огорожі.
Рушаємо автівкою далі.
Корова, город і косовиця
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну у Малій Токмачці жили майже три тисячі людей.
Одного з місцевих зустрічаємо дорогою. Чоловік на ім’я Василь косить траву. Поруч його власний город – рівненькі рядки картоплі і буряків, та зелень кропу.
Поруч пасеться прив’язана корова. Через обстріли її бояться відпускати.
«Далі не можна нікуди. Всюди обстріли. Там стріляють, тут стріляють», – каже чоловік.
Поки розмовляємо, Василь скаржиться на брак інформації. Останні дні у населеному пункті є проблеми з телефонним зв’язком, тож не можна додзвонитися до близьких і дізнатися новини.
«Вдома – це вдома. А кому ми де потрібні? Що там робити? Будемо терпіти. Що буде – то буде. Будемо сподіватися на краще», – так Василь пояснює чому вирішив залишитися удома і не хоче евакуюватися.
Трохи згодом, повертаючись у бік Оріхова, зустрічаємо на узбіччі дороги ще одного місцевого. І теж з косою.
Олег, на прохання, сусідки обкошує траву на узбіччі дороги біля її подвір’я.
Розповідає: у селі зараз немає ані світла, ані газу.
«Поїдете в центр, то побачите: там дроти обірвані. Якусь же заразу зарядять – по штук 5, штук 10 можуть випустити. Воно бахкає. Може прилетіти – будинок зруйнувати. Центр розбило капітально. І дроти порвало. У газ теж десь влучили. Зараз у нас газу нема, току нема. Як кажуть, живемо по-своєму. Хто міг свічку знайшов. Хоча зараз свічка не треба – день довгий»
Воду качають за допомогою бензинових генераторів із раніше пробитих свердловин. Набирають її у відра, бочки, басейни...
Пару разів на тиждень, за словами Олега, до Малої Токмачки привозять гуманітарну допомогу. А сам він за потреби їздить велосипедом по продукти до сусіднього Оріхова. Зізнається, спочатку виїхав з рідного села до Запоріжжя та згодом повернувся. Пояснює чому.
«Куди їхати? Я місяць просидив у Запоріжжі. Приїхали попередили: у вас тут напружена обстановка; тікайте, бо вас переб’ють, перестріляють. Зібралося нас кілька людей – завантажилися і поїхали до Запоріжжя. Я там місяць був. А потім повернувся. Як раз, ракети там в Запоріжжя жахнули. Як тряхнуло. Зібрав речі і кажу родичці: «Я поїхав додому. У гробу я бачив тут стирчати. Мені в селі легше. Я перш, ніж їхати, город засадив». Я не один такий – багато повернулося. Городи ми посадили. Будемо там стирчати – ту все пропаде. А сенс?»
Чоловік боїться, що війна з Росією може затягнутися на тривалий час. Але чомусь упевнений, що до його рідного села російські війська не зайдуть.
«Сюди вони навряд чи колись прийдуть. Щось я глибоко сумніваюсь, що зможуть. Гадалки може і брешуть, а може й ні. Але одна сказала, що в Токмачку, Оріхів вони не увійдуть. Бахкати будуть поки їх не перетрощать. Ну, дай Бог. Її слова і Всевишньому у вуха»
Сідаємо в автівку – і вертаємось до Запоріжжя. Десь вдалечині за лінією горизонту чути як працює артилерія…
