Напередодні відзначення 100-ліття з дня народження російського вченого і правозахисника, лауреата Нобелівської премії миру Андрія Сахарова, який народився 21 травня 1921 року, московська влада не дозволила провести вуличну виставку, що мала включати фотографії Сахарова та цитати з його мемуарів, статей та виступів. Міська влада Москви назвала зміст виставки неприйнятним. У заяві центру Сахарова рішення міської влади назвали «непереконливим та ганебним».
Українських оглядачів не здивувало те, що у себе на батьківщині визнаний міжнародний авторитет, про який казали, що він мав точний моральний камертон, виявився надто незручною постаттю. Адже у сучасній Росії знову переслідують всіх тих, кого захищав Сахаров – інакодумців, шукачів правди, представників переслідуваних народів.
Тричі герой і дисидент на засланні
Творець радянської водневої бомби, який став академіком АН СРСР у 32 роки, Андрій Сахаров все ж не побоявся виступити проти реабілітації Сталіна у 1966 році, підписавши листа разом з 25 іншими вченими та діячами культури до генерального секретаря комуністичної партії Леоніда Брежнєва.
У 1970 році Андрій Сахаров став одним з членів-засновників Комітету прав людини, а у 1973-му Андрій Сахаров дає інтерв'ю шведському радіо, де каже, що головними недоліками радянського суспільства є «несвобода» та «класово-егоїстичне управління», яке має лише одну мету – «зберегти цей лад, зберегти видимість благополуччя при дуже несприятливому внутрішньому становищі».
У відповідь на це його звинувачують в «антирадянській діяльності» – записку про це підписує особисто голова КҐБ Юрій Андропов та генеральний прокурор СРСР Роман Руденко. Незважаючи на присудження Сахарову Нобелівської премії миру в 1975 році, радянська влада виганяє всесвітньо відомого вченого і громадського діяча у заслання – в місто Горький, (нині Нижній Новгород) і позбавляє його звання тричі Героя соціалістичної праці.
Протягом шести років, доки до влади в СРСР не прийшов Михайло Горбачов, Сахаров продовжує протестувати, оголошує голодування, піддається примусовому годуванню, яке називає тортурами, і при цьому підтримує правозахисний рух у різних частинах тодішнього СРСР.
Сахаров і українські дисиденти
«Вироки на Україні й у Прибалтиці — завжди по максимуму. Це означає, раніше не судимим — 7 років ув’язнення й 5 років заслання, а «повторникам» — 10 років ув’язнення й 5 років заслання (серед них Тихий, Лук’яненко, Стус, Кандиба, Пяткус, Ніклус), – згадував Андрій Сахаров пізніше у своїх спогадах.
Сахаров боровся за звільнення відомого дисидента-українця генерал-майора Петра Григоренка, українського поета й дисидента Анатолія Лупиноса. У 1972 році, коли були арештовані голова Української Гельсінської групи письменник Микола Руденко, потім члени групи: Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Сахаров намагався захистити і їх.
«Сахаров відіграв у моєму житті важливу роль – він виступав на мій захист, включав мене у списки переслідуваних дисидентів, посилав на суд російських дисидентів», – говорить у розмові з Радіо Свобода Мирослав Маринович, український дисидент, правозахисник, колишній політичний в’язень.
«Мабуть, немає людини серед російських радянських дисидентів, яка була б настільки важливою для українського правозахисного руху», – додає він. За словами Мариновича, на Сахарова орієнтували всі, хто сподівався і боровся за повернення свободи на ці терени.
«Його приклад був взірцевим ще і тому, що показав, що коли такі успішні люди, творці водневої бомби, стають до опозиції цієї системи, то ця система є приреченою. Такими показовими людьми для мене був Андрій Сахаров, генерал Петро Григоренко та Михайлина Коцюбинська, племінниця українського класика Михайла Коцюбинського», – каже Маринович.
У час діяльності Української Гельсінської групи московські дисиденти вважали, що наші документи «засмічені» національними питаннямиМирослав Маринович
Сахаров співчував боротьбі українців за свої права і взагалі національним рухам, і це вирізняло його з-поміж багатьох інших російських дисидентів, говорить Мирослав Маринович.
«У час діяльності Української Гельсінської групи московські дисиденти вважали, що наші документи «засмічені» національними питаннями, питаннями культурних прав, мовляв ми зловживаємо цими питаннями і упускаємо тим самим питання громадянських свобод. Але це був типовий докір московських дисидентів на адресу всіх Гельсінських груп, які були – української, литовської, вірменської та грузинської. Тому що всі вони так, чи інакше, ставили питання про національне визволення», – каже Маринович.
На його думку, росіянам було важко збагнути, що для інших народів, які перебували під владою СРСР, це була і тоталітарна держава, і водночас російська імперія.
«Для російських дисидентів це була тільки тоталітарна держава. Вони імперських моментів не вловлювали, – каже Маринович і наводить слова єврейського дисидента з України Йосифа Зісельса, який казав, що російські дисиденти «зупинялися на темі української незалежності». – Лише одиниці нас підтримували. І Сахаров належав до тих одиниць. Він визнавав право нації на самовизначення і на цьому стояв досить твердо».
Сахаров і кримські татари
Особливу підтримку від Андрія Сахарова отримав кримськотатарський правозахисний рух. Сахаров неодноразово звертався до керівників СРСР Брежнєва, а потім Горбачева, наполягаючи на необхідності повернення кримських татар на батьківщину, виступав на захист активістів кримськотатарського національного руху.
«Сахаров, поруч з Петром Григоренком був одним з тих, хто активно допомагав кримським татарам у їхній боротьбі за свої права, за повернення на батьківщину», – нагадує оглядач Радіо Свобода Віталій Портников.
І це вимагало чималих зусиль та відданості справі. Коли Сахаров захищав лідера кримських татар Мустафу Джемілєва, який у 1970-х роках практично безперервно перебував в ув'язненні, то він та його дружина Олена Боннер особисто прилетіли до Омська, де Мустафу Джемілєва судили в 1976 році, щоб стежити за ходом процесу.
Андрій Сахаров у статті «Неминучість перебудови» особливо наголошував на брехливості радянських звинувачень щодо кримських татар: «Активістів національного руху називають екстремістами, між тим весь рух завжди проходив у строго законних формах, з повним виключенням насильства».
Кримські татари з вдячністю зберігають пам’ять про академіка Сахарова, і до окупації Криму Росією мало не в кожному районі компактного проживання кримських татар була вулиця, названа іменем Андрія Сахарова.
Чуття на порядних людей
Як каже Віталій Портников, який знав академіка Сахарова особисто, у Сахарова було особливе чуття на порядних людей.
«Ти не міг бути близьким до Сахарова, якщо в тобі було щось таке, що не відповідало його розумінню цінностей. Він, наприклад, дуже обережно ставився до особистості Бориса Єльцина. Вони співпрацювали, але не напряму. Між ними була Галина Старовойтова, пам’ять якої ми також нещодавно вшановували, бо лауреат Нобелівської премії миру і правозахисник, очевидно, розумів, що в нього не одна політична доля з колишнім кандидатом в члени Політбюро ЦК КПРС. Його почуття політичної гігієни було видатним», – пояснює Портников.
Портников згадує, як став свідком акту особистої мужності Сахарова, коли Сахаров встав на захист українського депутата і українських символів.
«Депутат Верховної ради СРСР Микола Куценко розповів, що тодішня голова президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко вигнала його з засідання Верховної Ради УРСР за те, що в нього на піджаку був значок з українським прапором. Вона, звичайно, не мала на це ніякого права, виставляти його за двері республіканського парламенту, та ще і зі словами, що це символ «фашистів-бандерівців», те саме, що зараз Олександр Лукашенко говорить про білоруський національний прапор. А тоді на високу кремлівську трибуну вийшов інший депутат від України – поет Ростислав Братунь і почав захищати український символ. Тоді в залі встала єдина людна і почала аплодувати. Мені з балкону для преси було добре видно, що цією людиною був академік Сахаров», – пригадує Портников.
Ідеологія прав людини чужа для сучасної Росії
Постать Сахарова є несумісною з цінностями путінського режиму. І це – трагедія Росії, що в ній академік Сахаров не став скажімо так, «Росіянином номер 1»Віталій Портников
Сахаров любив повторювати слова своєї дружини про те, що він захищає єдину ідеологію – ідеологію захисту прав людини. На його думку, на противагу іншим ідеологіям – соціалізму, капіталізму, марксизму, нацизму, – ідеологія захисту прав людини була єдиною, яка дозволяє об'єднати людство, бо її можуть розділяти люди всіх національностей, різного кольору шкіри, різні країни.
Але в рідній його Росії ця ідеологія не прижилася. «Постать Сахарова є несумісною з цінностями путінського режиму. І це – трагедія Росії, що в ній академік Сахаров не став скажімо так, «Росіянином номер 1», – каже Віталій Портников.
Він каже, що добре пам’ятає прощання з академіком Сахаровим у Москві, у грудні 1989 року.
«Стояла багатотисячна черга, в якій люди стояли годинами на морозі, щоб попрощатися з ним. Мені в той момент здалося, що російське суспільство змінилося, що воно оновлюється. А потім я завжди питав себе, де всі ці люди, які стояли біля труни академіка Сахарова, які були його шанувальниками і однодумцями. І це є для мене питання, на яке я б хотів отримати відповідь», – з сумом зауважує український журналіст.
