«У росіян більше снарядів». Артилеристи 59-ї бригади ЗСУ про наступ на півдні, недостатнє озброєння та перемогу

59-а бригада ЗСУ з 24 лютого боронить південь України. Артилерійські бої точаться в Миколаївській та Херсонській областях. Чим воюють артилеристи? Як змінилась українська армія і чи допомагає досвід участі в ООС і АТО?

Радянські САУ і проблеми з боєприпасами

Зі слів командира цього підрозділу 59-ї бригади ЗСУ, його бійці понад сім місяців не виходять із боїв у Миколаївській та Херсонській областях. Воюють на САУ «Гвоздика» радянського виробництва.

«1972 рік десь, приблизно, вона цих років випуску. Розумієте, гармата – вона й у Африці гармата. Їй, що 100 років, 150 років, що 10 років. Якщо снаряд прилітає, особливо осколково-фугасний, то повірте мені, що від нової паршиво і старої теж не легше. Якщо 120-й снаряд прилетить близько трьох метрів, то машина просто вибуває», – розповідає командир взводу Васильович.

У «Гвоздики» калібр 122 міліметра, менше, ніж у САУ «Акация». Але «Гвоздика» більш маневрена і може швидше змінити позицію, – пояснює Васильович.

«Буває так, що не встигаєш відстрілятися, коли до тебе прилітає. Відразу відповідь йде. Ну, не одразу, але протягом деякого часу», – каже військовослужбовець 59-ї бригади ЗСУ Пилип.

20-річного Пилипа тут називають майбутнім української армії і кличуть по-батькові Пилип Пилипович. Розповідає, з чого б’ють російські військові.

«152-й калібр, це «Мста», Д-20. Ну, як у нас. Тут є й нові установки, то вони точніші, то вони теж їм дають нормально. А так ніби озброєння однакове було, що в них, що в нас», – каже Пилип.

Чому ж так важко було відтіснити російських військових на півдні України?

«Тут їхня штатна армія, яка навчена. А там, чи то мобілізовані, чи ще щось. Ну, не такі навчені, як тут. Вони мають більше боєприпасів. У них більше снарядів, ніж у нас. У нас старі калібри, у нас 152-й та 122-й», – розмірковує Пилип.

Васильович каже, що з радянською артилерією таких калібрів воює з 2014-го, коли брав участь у боях за Дебальцеве на Донеччині.

Він розповідає з якою проблемою зіткнулися тепер тут, на півдні України, у контрбатарейних битвах.

«Обмежена дальність стрільби. Далі ніж 15 кілометрів ми намагаємося не стріляти. А так 15 200 метрів по ТТХ (Тактико-технічні характеристики – ред.). До 15 намагаємося стріляти, досить непогано виходить. Якщо добре налаштована гармата, все нормально.

Одна зараз проблема – із боєприпасами. Зараз наші друзі і поляки та словаки, і чехи та канадці всі нам надсилають снаряди. Одна біда в тому, що ця зброя розрахована на радянські снаряди. І за її розрахунком вона повинна стріляти, вважається, що ця зброя снайперська, вона досить непогано стріляє. Якщо в ній все чітко зроблено. А приходять зараз снаряди і заряди... Ну так, воно пишеться по вагових по всіх цих, але воно не збігається. І ми стріляємо, нам потрібно хоча б три постріли зробити, щоби вивести її на нуль», – каже Васильович.

Але ці труднощі не заважають підрозділу виконувати бойові завдання.

«До речі, ми два дні тому МТ-ЛБ накрили одну. Добре спрацював розрахунок і буссоліст, добре порахували, чудово хлопці навелися і з першого пострілу ми МТ-ЛБ накрили. З першого пострілу», – розповідає Васильович.

Інший військовослужбовець з цього підрозділу, Анатолій, має власну армійську історію. Строкову службу проходив у морській піхоті. Після 24 лютого хотів потрапити до своїх, але у військкоматі вирішили інакше – морпіха відправили до артилерії.

«Так, дві великі різниці. Я, наприклад, до 24 лютого не знав, що таке взагалі артилерія. А сюди прийшов, спочатку був заряджаючим, потім став навідником, а потім командиром гармати», – каже військовослужбовець 59-ї бригади Анатолій.

Тут, на півдні, колишній морпіх більше переживає не про себе, а про рідних, яких далеко від передової, обстрілюють російські військові.

«Тут ти просто розумієш, що від тебе більше залежить, більше можеш щось зробити, ніж там, коли люди просто відпочивають і все-таки, вони не пристосовані до такого. Дівчина чекає. Щойно закінчиться війна буде весілля. Сподіваюся, скоро закінчиться, я повернуся додому і все буде гаразд. Як казав мій дядько, він теж зі мною тут служить, як каже: «Хто, як не я?» – розповідає Анатолій.

Досвід участі в АТО і ООС, як змінились ЗСУ?

Командир цього артилерійського підрозділу, Олександр, кожного свого бійця представляє окремо і про кожного говорить з великою повагою.

«Ми ніколи не говоримо голосно. Звільняються хлопці після бою, ніколи не кричать. Просте слово, якщо воно розумне, чутно завжди. Серед пострілів та вибухів. Якщо слово розумне.

Девіз нашого підрозділу, ну, не девіз, а слово: «Повага».

Я їх дуже поважаю, дуже! Кожного! Якби не вони, у мене зі здоров'ям не дуже, але, якби не вони, не було б мене. А вони кажуть, що не було б вас, то не було б нас. Ось так і живемо», – каже командир підрозділу 59-ї бригади ЗСУ Олександр.

Киянин Олександр професійний військовий, закінчив артилерійське командне училище у Тбілісі, служив у АТО. Як кажуть товариші по службі, жив у Польщі, але повернувся в Україну, коли зав'язалися бойові дії на Донбасі.

Війна після 24 лютого зовсім інша, – переконаний Олександр.

«Тут ми зустрілися з іншою реальністю. Майже неймовірний рівень боїв. Рівень на виснаження моральне та найбільше психофізичне. Коли психіка б'є по твоєму фізичному стану. Хлопці, які були в АТО, вони більш підготовлені до цього», – каже Олександр.

За останні 8 років українська армія змінилася і стала сильнішою саме кадрово, – вважає Олександр. Військові не бояться думати, самостійно ухвалюють рішення, не чекаючи на бойовий наказ, до них прислухається вище військове керівництво.

«Щодня із цим стикаюсь. Сержантський склад. Це не просто передавальна ланка між офіцерським складом та рядовим. Вони починають розуміти та думати і не бояться ухвалювати рішення. Так, на маленькому рівні, але треба ухвалювати рішення.

Рішення одне – виконати бойове завдання, до того ж зберегти особовий склад. Живим. Бо завтра треба буде йти. Ця війна не закінчиться сьогодні-завтра. А хлопці ще потрібні живими. Тому що роботи буде непочатий край», – ділиться досвідом Олександр.

Щоправда, великих зрушень немає в матеріально-технічному забезпеченні, – переконаний Васильович. Техніку від західних партнерів України, кажуть бійці, бачили у полі лише кілька разів.

«Та сама бюрократія і стара техніка. Не забезпечені майже нічим, самі себе забезпечуємо. Ця машина пригнана волонтерами. Ще одна зламана теж пригнана волонтерами. Тому що військову техніку у перші тижні вибили майже всю. Майже всю. Слава Богу, є волонтери, є люди, які співчувають і на своєму місці. Адже не обов'язково тут бути», – каже командир взводу Васильович.

Маневрена війна на півдні України і нестача запчастин

Нестачу необхідного озброєння військові на півдні України компенсують новими ідеями. Військовослужбовці 59-ї бригади створили і вже випробували новий артилерійський комплекс.

Протитанкову гармату «Рапіра» калібру 100 міліметрів встановили на тягач МТ-ЛБ. Це додало мобільності гарматі, яку почали виготовляти ще у 70-х.

«Тут треба розуміти, що війна на півдні це маневрена війна. Судячи з розташування, там степи, там рівний степ. Тому потрібна мобільність. І всі ці причіпні гармати, що буксируються, вони дуже вразливі.

Величезна кількість ворожих дронів і тому ще на етапі розгортання, коли виходять на позиції розгортаються, їх уже засікають. І вони ще не встигли зробити один постріл уже прилітає міномет, ну що-небудь. Тому потрібна мобільність», – пояснює військовий експерт Михайло Жирохов.

В Україні нестача запчастин до бронетехніки радянського зразка, – кажуть механіки ремонтних боксів 63-ї бригади ЗСУ. Швидкість ремонту, пояснюють майстри, залежить від того, як швидко надійдуть необхідні деталі.

«Вся техніка, яка приходить на ремонт, вона застаріла. Це все ще радянська техніка. Деякі запчастини приходять нові, але їх виготовляють не в нашій країні.

І виходить, що зараз досить проблематично знаходити запчастини на цю техніку. Може це і військова таємниця, але ми деякі запчастини беремо з трофейної техніки», – розповідає старший солдат 63-ї бригади ЗСУ Валерій Кужба.

«Якщо воно трофейне і є запчастини, які можна використовувати, ми будемо використовувати. Наскільки ми знаємо нам сильно допомагають різні країни світу, але за технікою Росія напевно на першому місці. Я не стверджую, але дуже допомагають.

Я від хлопців чув історію, що банально розбили російську техніку і залишилося тільки те, що вціліло і можна було забрати, то це одна гусениця була. Але хлопці все одно забрали, бо воно на господарстві знадобиться», – розповідає прес офіцер 63-ї бригади ЗСУ Олег Зелінський.

Ремонт великих партій бронетехніки в Україні неможливий – це ризиковано пояснюють експерти.

«Зараз це величезна проблема з ремонтом цієї техніки. Ми змушені відправляти майже все, починаючи від гармат і закінчуючи вертольотами, за кордон, щоб там навіть у Болгарії, навіть у Болгарії вони ремонтують, у Польщі, Литві, Німеччині. У нас немає можливості. Якщо ми зберемо 4-5-6 екземплярів разом, туди прилетить обов'язково ракета. Отже, наша промисловість нічого не зможе. Все триматиметься на таких «кулібіних» на фронті та й усе», – вважає Михайло Жирохов.

Але для артилеристів 59-ї бригади ці проблеми другорядні. Зі слів командира підрозділу, Олександра, їхнє святе діло виграти цю війну.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Російські подарунки» для ЗСУ. Трофейна зброя і бронетехніка, яку відбили та відновили

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Мир у Європі напряму залежить від стійкості та захищеності України» – Залужний