Вивчаючи останні оцінки та прогнози розвитку ситуації щодо загрози російського вторгнення, можна часто натрапити на розмірковування як саме Володимиру Путіну, котрий начебто (адже реального відведення військ не спостерігається) зупинився чи навіть зробив крок назад, вдасться або не вдасться уникнути спочатку іміджевої, а потім і генеральної поразки.
Мовляв, росіяни зараз опинилися у патовій ситуації, оскільки вже не можуть вдатися до прямої масштабної агресії, а з іншого боку – не можуть примусити Україну до виконання Мінських угод і тому мусять щось зробити, щоб не втратити обличчя. Наприклад, представити як таку перемогу вже навіть саме звернення Держдуми РФ до російського президента щодо визнання так званих «ЛДНР», незалежно від його остаточного рішення.
Проте ближчими до реалій видається ряд оцінок польських експертів, як хоч і спостерігають за розвитком ситуації на трохи більшій віддалі від нас, водночас помічають те, на що у нас менше звертається увага.
Попереду деескалація чи посилення напруження?
По-перше, навряд чи можна з достатньою впевненістю говорити про неминучість деескалації ситуації найближчим часом – це засвідчили обстріли 17 лютого Станиці Луганської, в результаті якого пошкоджено дитячий садок і лише дивом не постраждали діти та збільшення обстрілів позицій ЗСУ з мінометів та іншого озброєння, внаслідок яких поранено наших військових та цивільних осіб.
Про це попереджає і глава МЗС Великої Британії Ліз Трасс, яка вважає, що нинішня криза може затягнутися на тижні, якщо не на місяці. А заява про знаходження масових поховань та порушення Слідчим комітетом РФ кримінальної справи «за масове знищення цивільного населення у Донбасі» цілком може бути використане в якості обґрунтування необхідності відвернення «гуманітарної катастрофи» та «військового гарантування безпеки народних республік», територія яких зараз становить близько третини від проголошених на так званих «референдумах про самовизначення» у 2014 році.
Можливо саме про це йдеться у реакції Росії на раніше надані США та НАТО відповіді щодо проєкту договору про гарантії безпеки, в якій висловлюється невдоволення та зазначається «можливість вдатися до заходів військово-технічного характеру».
Якщо ескалація, то що це дасть Росії?
Що це дасть Росії, яка, здавалося б, таким чином лише законсервує ситуацію, формально взявши під контроль сепаратистські республіки, які вона і так контролює та фінансує, адже це може стати підставою для виходу України з Мінських угод?
Визнаючи «незалежність народних республік Донбасу», РФ не закриває для себе ні формально, ні фактично від можливості продовження розіграшу цієї карти, адже, в російській інтерпретації це може означати, що частина території союзних до неї держав зараз окуповані Україною.
Отже, це не виключатиме можливості війни, а навпаки робить її більш ймовірною, бо це не на такому масштабному рівні як атака на столицю України, що може навіть відповідати умовним критеріям «незначного вторгнення».
Тим більше, що такі дії спричинять і політичну дестабілізацію у Києві, яка ще більше може посилитися через можливі кібератаки, блокування морських портів (до 70% українського експорту зерна та руди здійснюється морем) та блокаду палива, три чверті якого імпортується в Україну з Білорусі та Росії.
Які візії нав’язує Кремль?
- Наразі Кремлю вже вдалося нав’язати обговорення запропонованих підходів щодо нової системи безпеки в Європі, що відкидалося Заходом у 2019-2020 роках.
- Більш того, деякі країни подають сигнали, що готові навіть погодитися на частину російських умов.
- Росія також досягла вагомого посилення своєї присутності в Білорусі, що навряд чи б так просто вдалося без шантажу Заходу загрозою Україні, тобто не виставляючи Білорусь «на торги» взамін на відмову від можливості вторгнення в Україну.
- Крім цього, якщо раніше йшлося про недопущення розширення НАТО на Схід, тепер на рівень дискусії вже вноситься питання присутності Північноатлантичного альянсу в країнах колишнього СРСР.
Нелінійна та прагматична російська стратегія
Тобто вважати, що зібравши навколо кордонів України величезну армію, витративши багато грошей та все ж таки не зважившись на масштабну війну без задоволення усіх заявлених вимог, Путін втратив обличчя, – це проектувати на Росію західну раціональність.
Російська стратегія є нелінійною, асиметричною і водночас прагматичною.
Це означає, що ефективність дій сприймається не через призму досягнення раніше задекларованих цілей, а через використання поточних можливостей, що постійно змінюються.
Важливим є використання тимчасових переваг, мінімізація ризику, отримання вигідних змін з якомога меншими зусиллями. Такий підхід також не передбачає логіки «єдиної битви», вирішального військового чи політичного зіткнення, після якого можна визнати, що стратегічні цілі досягнуто. Навпаки, рисою цієї стратегії є її безперервність.
Змінюються тактичні цілі, а не стратегічні, а також засоби, які використовує Москва. Часовий горизонт, за який Росія хоче досягти своїх задумів, теж може змінюватися. Якщо співвідношення сил і ресурсів складеться не на користь Москви, або супротивник виявиться більш рішучим, ніж думали в Кремлі, це не впливає на принциповий перегляд стратегічних цілей, однак може поставити на паузу їх реалізацію, з очікуванням на появу нового вікна можливостей. При такому підході зовсім інакше сприймається співвідношення «витрати – досягнутий ефект».
Путін контролює внутрішню ситуацію, тому не змушений роз’яснювати всередині Росії для чого він організував на кордонах України такі масштабні навчання – вони взагалі там вважаються неодмінним атрибутом сильної держави.
Попри санкції, економічна ситуація в РФ сприятлива. Ціна нафти, у тому числі також завдяки військам на українському кордоні, оновлює семирічні максимуми, сягаючи мало не 100 доларів за барель, що вдвічі перевищує ціну, закладену під час формування російського бюджету на 2022 рік.
Великі золотовалютні запаси – понад 640 мільярдів доларів забезпечують достатню подушку безпеки.
Росія вивчає розбіжності та уразливі місця Заходу
По-друге, з перспективи РФ основні баталії лише починаються. Тестування резистентності Заходу, яке почалося з грудня 2021 року, коли Росія надіслала запити щодо так званих «гарантій безпеки» всім країнам-членам ОБСЄ, має на меті виявлення розбіжностей у позиціях різних держав. А такі лінії розколу, зокрема у питаннях обсягів і глибини санкцій вже є очевидними.
Наприклад, Німеччина та Нідерланди не погоджувалися на відключення РФ від фінансової системи SWIFT.
Йдеться і про протиріччя щодо майбутнього «Північного потоку-2», зокрема між заявами Вашингтону, що газопровід не буде введений в експлуатацію (і то лише у випадку, якщо Росія атакує, які у зворотному прочитанні сприймаються як такі, що буде введений, якщо вторгнення не відбудеться або буде «незначним») та сподіваннями на все ж таки реалізацію цього проекту з боку Австрії та Німеччини.
- Канцлер ФРН Олаф Шольц обтічно попереджає Путіна про «далекосяжні наслідки» якщо дійде до військової конфронтації навколо України, не називаючи утім у якості відповіді зупинку газогону.
- Президент Франції Емманюель Макрон говорить про необхідність врахування інтересів Росії в рамках порозуміння щодо питань європейської безпеки.
- Уряд Угорщини відмовляється від розміщення на своїй території додаткових військ НАТО, оскільки вважає їх непотрібними.
- Болгарія, міністр оборони якої Стефан Янєв у грудні минулого року заявляв про недоцільність розгортання додаткових сил НАТО на території Болгарії, лише 17 лютого, після рішення ради міністрів оборони країн-членів НАТО, погодилася тимчасово розмістити для спільних військових навчань контингент у 700-1000 військовослужбовців.
- Прем'єр-міністр Словаччини Едуард Гегер заявив, що уряд погодиться розмістити військових НАТО у Словаччині, незважаючи на опір громадськості (згідно з недавнім опитуванням, 44% словаків вважають, що НАТО відповідає за зростання напруженості в Україні, і лише 34% вважають, що винна Росія).
Отже, напередодні наступного саміту НАТО в Мадриді у червні цього року Альянс постане перед і політично і фінансово складним в плані консенсусу фундаментальним рішенням щодо політики безпеки в Європі, насамперед на своєму східному фланзі.
Користуючись цим, Кремль, скоріше за все, продовжуватиме реалізацію своєї довготривалої стратегії. Змінюючи фази як ескалації, так і деескалації, але здійснюючи постійний тиск і тримаючи колективний Захід у постійному напруженні, Москва і надалі намагатиметься вивести Україну на орбіту свого вирішального впливу.
Анатолій Курносов – експерт Центру політичних студій «Доктрина»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода