Росія та кроляча нора
Не треба обговорювати російську опозицію. Тому що в Росії немає опозиції.
Все просто. Опозиція має боротися за владу, а в Росії це неможливо. Політичне поле силовики щодня удобрюють оливою. Несистемні хлопці не мають жодного шансу потрапити в кабінети. А системна опозиція давно погодилася на роль підставного спаринг-партнера. Все, що залишається російським опозиціонерам, ‒ це бути дисидентами.
Дисидент не бореться за владу. Він лише намагається не співати в загальному хорі. Намагається бути гігієністом, не брудниться в колективних листах і виживає в країні, яка живе всупереч тому, у що він вірить. Він не бореться із системою, а лише намагається з нею не стикатися. Така собі внутрішня еміграція ‒ при небажанні або неможливості еміграції зовнішньої.
Останнім острівцем спротиву залишаються західні соцмережі
У Росії не залишилося медіа. Гранди стали рупорами пропаганди ще в позаминулому десятилітті. Незалежних викупили або закрили. Невеликий ліберальний заповідник інакомислення погоди не робить. Власне, останнім острівцем спротиву залишаються західні соцмережі, а тому тепер ми станемо спостерігати війну російської влади з Youtube та Facebook.
Реальність є, але її ніде обговорювати. Разом із дисидентами повертаються кухонні розмови. А заодно звикання до думки, що ти не впливаєш на долю країни, в якій живеш. І навіть найбезнадійніше в тому, що траєкторія рейок, на яких стоїть російський потяг, цілком недвозначна.
Російське вторгнення прирекло офіційний Київ на зміни
Ми можемо сперечатися, що саме прирекло Москву на цей сценарій. Зростання цін на нафту, яке розв'язало Кремлю руки на початку нульових. Перший Майдан, який змусив російську владу підозрювати вторгнення Заходу. Доля Каддафі, яка переконала Кремль не йти на поступки Вашингтону. Вторгнення у Грузію, яке довело Москві слабкість Європи.
Це міг бути другий Майдан, який Кремль вважав оголошенням війни. Окупація Криму, яка відрізала Росії шлях на Захід. Чи санкції, які були сприйняті як початок облоги. Насправді нюанси вже втратили значення. Куди важливіше те, що чекає Москву надалі. І тут особливих розвилок чекати не варто.
У якийсь момент у житті будь-якої країни може трапитися ефект ескалатора. Коли держава опиняється в ситуації, яка прирікає на еволюцію чи деградацію. Щось подібне сталося в долі України у 2014 році, коли російське вторгнення прирекло офіційний Київ на зміни.
Київ змушений був ставати частиною колективного Заходу
Ці зміни були всупереч. Всупереч бажанню еліт. Всупереч волі олігархів. Але вони були неминучі, тому що без них про виживання української держави не було б навіть мови. Київ змушений був ставати частиною колективного Заходу, у міру того, як Москва сама відрізала йому шлях на Схід.
Відтоді Україна їде на ескалаторі, який веде її вгору. Влада може скочуватися в рецидиви. Починати крокувати у зворотній бік. Але поки що сама логіка подій прирікає країну змінюватися. Нехай навіть повільніше, ніж вона може. Нехай навіть неохочіше, ніж варто було б. Київ рухається зигзагами, але їх плутана траєкторія все одно не піддається сумніву. Досить порівняти нинішній порядок денний країни з довоєнним.
Водночас Росія продовжує подорож на ескалаторі, що рухається вниз. Влада зачищає інакомислення. Уявні злочини карають тюремними термінами. Протест оголошується інтервенцією, а протестувальників вбивають хімічною зброєю. Кожен новий виток законотворчості збільшує терміни та штрафи. Кожне наступне рішення Кремля повертає країну в найнесимпатичніші радянські практики.
Нескладно уявити, як може виглядати український успіх. Ми просто виявимо ще одну країну Східної Європи. З уніфікованими правилами та реформованими інститутами. Так, інерція нікуди не дінеться, а разом з нею ‒ неабияка частка консерватизму мислення. Але це все одно буде країна, куди ближча до середньої європейської температури, ніж сусідня Білорусь.
А ось майбутнє Росії уявити куди складніше. Глибина деградації може випереджати навіть найсміливіші прогнози. Ніхто не знає, якою буде фінальна точка цієї подорожі. Так само як і те, що вважатимуть нормою російські громадяни через десять років.
Деякі розвилки стають доленосними.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
