Скуті одним ланцюгом
Російська влада вбиває своїх громадян хімічною зброєю. Садить у тюрми тих, хто зумів вижити. І забороняє незгодним світити в небо ліхтариками.
Я пам'ятаю, як сім років тому ‒ незабаром після анексії Криму ‒ у Росії звучали голоси тих, хто вимагав справедливих судів, чесних чиновників і при цьому був не проти триколорів над українським півостровом.
Ці хлопці таврували неофеодалізм, самоуправство силовиків і викривали корупціонерів. Вони лаяли клановість російського суспільства, засуджували свавілля еліт і вимагали соціальної справедливості. Але анексію Криму вони називали «приєднанням», посилалися на «референдум», а будь-яку спробу дискусії зводили до сакраментального «самі винні».
Через сім років саме час відповідати їм тим же самим.
Якщо ви вважали, що Москва має рацію, коли силою забирає території у сусідів, то на що ви сподіваєтеся тепер?
Вони самі винні, що так нічого і не зрозуміли. Їм здавалося, що можна всидіти на двох стільцях. Вони вважали, що можна підтримувати ‒ або, як мінімум, не помічати ‒ військове вторгнення своєї країни на територію суміжної держави. І при цьому були впевнені, що безумство російської зовнішньої політики не буде доповнюватися божевіллям внутрішньої. Вони помилилися. Буде.
Це було неминуче хоча б тому, що рішення щодо «зовнішніх» питань і «внутрішніх» приречені вписуватися в загальну логіку існування російської влади. Якщо державний левіафан впевнений у тому, що сила важливіша, ніж закон, то він буде діяти однаково як із сусідами, так і з власними громадянами.
Зрештою, кожен окремо взятий громадянин країни завжди слабший ніж державна машина. Він може розраховувати лише на правила, які визначають його стосунки з системою. А якщо ви спочатку згодні з тим, що масштаби сили визначають обсяг прав ‒ то держава неминуче починає переписувати правила на свою користь.
Якщо вам було все одно, коли російська влада кидала за ґрати чужих громадян ‒ чому ви дивуєтеся, що тепер вони кидають своїх?
Якщо ви вважали, що Москва має рацію, коли силою забирає території в сусідів, то на що ви сподіваєтеся тепер? Якщо закривали очі на кремлівську брехню з приводу малазійського «Боїнга» ‒ то чи варто дивуватися свавіллю російських судів? Якщо вам було все одно, коли російська влада кидала за ґрати чужих громадян ‒ чому ви дивуєтеся, що тепер вони кидають своїх? Який резон хижакові ставати травоїдним, якщо раніше його поведінка вас не турбувала?
Сім років тому Москва пішла на війну. Головне завдання якої ‒ переграти 1991 рік. Кремль сам перевів країну у воєнний стан. Відтепер будь-яка претензія на «особливу думку» межує зі зрадою. Будь-яка незгода розцінюється як бунт. Будь-який сумнів сприймається як ненадійність.
Російську конституцію зґвалтували в той момент, коли ввели український півострів до складу країни
Ті, хто радів триколору над півостровом, мали розуміти, що вони ‒ такі. У лютому 2014 року Москва перейшла на логіку воєнного часу. В якій жорстокість зовнішня приречена супроводжуватися жорсткістю внутрішньою. В якій мета виправдовує засоби. В якій громадянам відведена роль кормової бази. А у кормової бази не може бути власної думки.
Російську конституцію зґвалтували в той момент, коли ввели український півострів до складу країни. І було б вершиною наївності думати, що тепер правова система прислухається до голосів незадоволених. Джин із пляшки був випущений сім років тому і все, що відбувається тепер на вулицях російських міст ‒ лише закономірний наслідок цього.
Усі розмови про корупцію, адекватність та верховенство права мали сенс до переходу Росії на воєнну логіку існування. Але якщо сім років тому ви не бачили особливих проблем у появі триколорів над кримськими органами влади ‒ то не варто дивуватися тій реальності, яка наздогнала вас у 2021-му. Це всього лише ланки одного й того ж ланцюга. Яким Кремль тепер примотує власних громадян до дзвінкої від напруги вертикалі влади.
Тому що бумеранги завжди повертаються.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
