Болдіжар Дьорі
Асоціація «Плацдарм» та її керівник Олексій Юков збирає тіла загиблих солдатів з моменту початку бойових дій у 2014 році. Ще підлітком старший брат взяв його до лісу поблизу Слов'янська, щоб показати місце, де в підліску біліли кістки непохованих російських і німецьких солдатів часів Другої світової війни. Пошуки полеглих у Першій та Другій світових війнах стали його хобі, доки він, мешканець Донецька, не став безпосереднім свідком початку бойових дій у 2014 році. Коли проросійські бойовики збили два українські військові вертольоти на околицях Слов'янська, він вважав своїм обов'язком забрати тіла загиблих
Радіо Свобода провело кілька днів з групою волонтерів, спостерігаючи за їхньою роботою.
Дорога в околиці Ізюма, що в Харківській області, обсаджена зламаними навпіл деревами. Ми за кілька кілометрів від кордону Донецької області, де були зупинені частини російської армії, що наступала у 2022 році. А саме в селі Довге, яке було окуповане в травні 2022 року російською армією, яка просувалася з півночі на південь.
Робота в полі
Село кілька разів переходило з рук в руки і у вересні нарешті повернутлося, або ж те, що від нього залишилося, в українські руки.
Олексій та його мовчазна команда прямують до лісу. Стовбури дерев виглядають так, наче їх підстригли машинкою для стрижки волосся – снаряди літають туди-сюди. Очищена від мін стежка встелена порожніми корпусами ракет і гранатами, що не розірвалися, шматками одягу та бинтами. Подекуди видно вирви від бомб глибиною у метр.
Зараз бригади часто викликають «Плацдарм», щоб ті приїхали і забрали тіла. Іноді волонтери самі збирають тіла з місць попередніх боїв.
Ці душі не знайдуть спокою, поки останки тіл не будуть похованіОлексій
«Кожна релігія має своє уявлення про життя після смерті, незалежно від того, яка це релігія. Життя після смерті є. Я, який безпосередньо стикався зі смертю, розумію, що ці душі, які тут знаходяться, не знайдуть спокою, поки останки тіл не будуть поховані», – впевнений Олексій.
Шлях веде дедалі вужчою лісовою стежкою, всі волонтери дивляться поперед себе. У підліску повно боєприпасів і вибухівки. Тут була лінія фронту.
«Ми самі розмінували територію. Якби ми чекали на армію, це зайняло б місяці, щоб вибратися звідти», – розповідає Олексій.
Вони звертають зі стежки повз порожній корпус касетної міни, закопаний у землю, і прямують до окопу, оточеного стовбурами дерев. Біля укриття лежить штурмова каска із замерзлою дощовою водою всередині та напіврозкладена зелена куртка. Поруч з ямою на гілці висить іржава стрічка від патронів, біля основи дерева – ручні гранати. У підліску видно розкидані білі кістки навколо колишньої бойової позиції.
Тут жили троє російських солдатів, а потім вступили в перестрілку з українцями, які наступали під прикриттям дерев. Судячи зі слідів, Олексій вважає, що вони загинули від гранат, кинутих в яму. Через це, а також через те, що сюди пізніше приходили тварини, їхні останки слід шукати в радіусі двадцяти-тридцяти метрів.
За його словами, тут вже була інша команда, але, як виявилося, вони не провели ретельну роботу.
Вони повинні були забрати одне або два, але не півтора
Олексій стає на коліна – звідки він знає, що саме тут треба шукати, залишається загадкою. Наступні чотири години він проводить на ділянці землі розміром півтора на півтора метра. Він починає роботу з радянської піхотної лопати, потім ножем зішкрібує і розпушує верхні п'ять-десять сантиметрів сміття, і, нарешті, обережно знімає розпушений ґрунт руками. Час від часу він робить паузи, щоб прокоментувати те, що робить.
«Ці хлопці змогли забрати одне і пів тіла із трьох», – каже він, говорячи про роботу попередньої команди.
«Вони повинні були забрати одне або два, але не півтора. Уявіть, як це – ховати тіло вашого сина, яке привезли додому, а потім раптом вам кажуть: «Вибачте, ми знайшли ще кілька шматків, тримайте», а потім знову так, і ви ховаєте свою дитину три або чотири рази», – сердито каже він.
Однак гнів Олексія швидко випаровується:
«Дивіться, це вже третій зуб, який я знайшов», – радісно показує він. Він сповнений рішучості привезти додому все до останнього шматочка. У небі дзижчить дрон команди, який шукає нові зачіпки для роботи.
Ребра, хребці та фрагменти тазу, що лежать у підліску, складають у чорні пакети, на яких пишуть місце їхньої знахідки та будь-яку іншу інформацію, що могла б допомогти з ідентифікацією. Зараз тут мало що є, окрім жетона: замість особистих документів ми знаходимо лише ампулу морфію зі шприцом, зарядний пристрій для телефону, зовнішню батарею, джгут і пакетик з їжею з невідкритим фільтром від чорного чаю.
Мішки кладуть у багажник позашляховика. На капоті – великий напис з червоними цифрами на чорному тлі «200». Але це лише половина роботи.
Забобонні солдати
Кілька днів потому дві вантажівки-рефрижератори під'їжджають до узгодженого місця зустрічі на північ від Слов'янська в Донецькій області. Невдовзі при'їжджає Олексій.
Він енергійно, так ніби не працював всю ніч, відкриває вантажний відсік, який містить заморожені тіла, загорнуті в чорно-білі мішки. Вони збирали їх під покровом ночі або в тумані протягом останніх чотирьох днів, здебільшого навколо українських та російських бойових позицій.
Деякі тіла солдат виринають зігнуті в позі ембріона: так вони, мабуть, провели свої останні хвилини життя,
Якщо їм доводиться виїжджати на фронт, волонтери працюють лише вночі, бажано за поганих погодних умов. У такий час російські безпілотники не можуть злетіти, а отже і зафіксувати їхнє пересування і направити на них вогонь.
Тим часом волонтери «Плацдарму» вивантажують загиблих з вантажного відсіку вантажівки, розстібають мішки, щоб трохи провітрити їх перед тим, як настане їхня черга. Хоча зараз зима і температура нижче нуля, це необхідно. Неможливо уявити, що відбувається влітку. Вони перевертають тих, хто їм потрібен, з живота на спину і повертають в один бік.
Деякі тіла солдат виринають зігнуті в позі ембріона: так вони, мабуть, провели свої останні хвилини життя, в позиції інстинктивного самозахисту. На дні вантажного відсіку фургона залишається лише бруд і кров.
Олексій вмикає камеру GoPro, прикріплену до шолома, і береться до роботи.
Спочатку Олексій та його колеги обмотують останки скотчем, потім записують на дошці все, що знають про загиблого солдата: де його знайшли, за яких обставин, чи був він українцем або росіянином. Кожен момент фіксується камерою, закріпленою на голові, на випадок, якщо пізніше, у разі невдачі з ідентифікацією, вони помітять якісь важливі деталі.
Вони шукають особисті документи і складають опис особистих речей, знайдених у кишенях солдатів. Записують і фотографують все з точністю слідчого на місці злочину.
Перше тіло, мабуть, вже давно пролежало на землі; його знайшли напередодні ввечері у підліску.
Вони витягують переплутані кістки з напівзотлілого одягу, обережно виймають їх і розкладають в ряд на землі. З штурмової каски виймають череп, кладуть його на місце, а потім фотографують зуби: це також необхідно для впізнання. Під череп кладуть ребра та стегнові кістки.
З-під бронежилета визирає іржавий магазин до кулемета. Олексій відриває від куртки нашивку з російським прапором і кладе її на білий лінолеум, де вже лежить пластиковий годинник. Він фотографує його, а потім кладе назад у сумку. Показуючи на черевики, він зазначає, що, мабуть, той був великим чоловіком.
У цьому випадку, незважаючи на невпізнанність останків, Олексій налаштований оптимістично: ідентифікація відбудеться.
Оскільки останки не були спалені, з них можна витягти багато ДНК
«Оскільки останки не були спалені, з них можна витягти багато ДНК, яку потім відправити росіянам, які зможуть порівняти її з ДНК родичів, які його надали і розшукують його. Ситуація набагато складніша, якщо родичі його не подали в розшук або якщо тіло спалене, тому що тоді з нього важко витягти придатну для використання ДНК», – каже він.
Буває й таке, що під час великого вибуху або особливо запеклих боїв останки кількох солдатів перемішуються, і виходить, що в одному мішку опинилися останки двох-трьох людей.
Самостійно «Плацдарм» не контактує з російською стороною: після експертизи останки передають українській владі, яка, за необхідності, проводить додаткові експертизи і узгоджує з російською стороною результати тестів ДНК і обмін тілами.
Інші останки в кращому стані. Солдати, мабуть, були мертві кілька днів.
Кров та іній з їхніх облич і татуювань витирають вологою ганчіркою, щоб їх було легше ідентифікувати. В одного з російських солдатів є напис: «Моє життя, мої правила» на біцепсі, а на спині – татуювання ангела.
Співробітник «Плацдарму» диктує своєму українською колезі, який робить нотатки: «Тату: ангел».
Татуювання – одна з найкращих зачіпок для ідентифікації, але вона одна з перших зникає через розкладання шкіри.
«Якщо ви подивитеся, то шкіра вже починає лущитися», – показує Олексій на одне з тіл. Він поплескує куртку іншого, з якої здіймається червоний цегляний пил. «Можливо, перед смертю він бився в будівлі».
У деяких випадках причина смерті очевидна. У симпатичного російського солдата, 30-річного за паспортом, на лівому боці обличчя рана глибиною в кілька сантиметрів, а ліва рука лежить на боці, вивернута.
Олексій обережно, але твердо піднімає загиблого в сидяче положення, потім шукає смертельну рану, яку знаходить десь над лопатками.
Взуття – промовиста ознака
Час загибелі та оснащення російських штурмових загонів можна також визначити за тим, що деякі російські солдати носять кросівки – якщо взагалі щось носять – на додаток до пошарпаного зеленуватого лахміття, яке важко назвати уніформою.
Їх відправили займати українські окопи через мінні поля їхні російські командири. Вони, ймовірно, загинули десь у жовтні, до того, як похолодало.
Тіла, над якими Олексій працював сьогодні, судячи з етикеток, походять з Часового Яру, Покровська та Торецька – найбільш руйнівних точок, про які часто згадують у новинах.
14 російських солдатів, тіла яких лежать тут, вони є частиною тих сотень тисяч убитих і поранених
Росія й Україна майже не надають інформації про свої втрати у війні. Москва офіційно востаннє називала кількість убитих у вересні 2022 року ‒ тоді заявляли про 5937 загиблих. Київ тривалий час цього не робив, заявляючи, що дані будуть розкриті після війни. Президент України Володимир Зеленський 4 лютого 2025 року повідомив, що з початку повномасштабної війни Україна втратила загиблими 45100 тисяч військових, 390 тисяч зазнали поранень. Кількість поранених російських військових президент України оцінив у 600–700 тисяч (300–350 тисяч убитими). Ще від 50 до 70 тисяч росіян, за словами Зеленського, є зниклими безвісти. Українське командування 10 лютого оцінило загальні російські втрати (убиті і поранені) за час повномасштабного вторгнення у 850 490 військових.
Для Олексія не має значення, кого він знаходить – російського чи українського солдата, він ставиться до всіх з однаковою повагою і професіоналізмом. «Найгірше з ними вже сталося. Ніхто не на боці загиблих. На кого вони можуть розраховувати, якщо не на мене?»
Форум