Рей Ферлонґ та Грузинська служба Радіо Свобода

Маріам Нікурадзе є неофіційною рекордсменкою серед грузинських журналістів – жоден з них не отримав стільки штрафів, скільки вона, висвітлюючи з листопада щоденні акції протесту в країні.

Штрафи, які, за словами десятків інших грузинських журналістів, вони також отримали за нібито перекриття доріг.

У деяких випадках протестувальники перекривали дорогу, а журналісти перебували там, щоб зробити репортаж. В інших випадках міліція оточувала самі вулиці, замикаючи в пастці як протестувальників, так і журналістів.

Серед оштрафованих – четверо репортерів грузинської служби Радіо Свобода, які часто отримують повідомлення про штрафи смс-повідомленнями.

«Вам телефонують. Вони вам повідомляють дату, за яку вас оштрафували, та причину», – розповідає Нікурадзе.

Штрафи

Нікурадзе, яка є співзасновницею Open Caucasus Media, каже, що штрафи – це лише невелика частина ширшої стратегії придушення ЗМІ в Грузії.

«Я думаю, що ідея полягала в тому, щоб налякати нас», – сказала Нікурадзе в інтерв'ю Радіо Свобода напередодні Всесвітнього дня свободи преси, який відзначається 3 травня.

«Але зрештою, так чи сяк, я збираюся робити свою роботу»

За словами Нікурадзе, вона заборгувала понад 7 тис. доларів за чотири штрафи, які вона поки що відмовляється сплачувати.

Ця сума штрафу більш ніж у шість разів перевищує середню місячну зарплату в Грузії.

Журналістка каже, що, хоча її не турбує зростання штрафних санкцій, з якими вона стикається, вона стурбована новим законодавством Грузії про іноземних агентів.

OC Media отримує іноземне фінансування, але відмовилося реєструватися як іноземний агент.

«Це означає, що я можу потрапити до в'язниці на п'ять років... Але я вже змирилася з цим», – каже Нікурадзе.

«Ніколи ще не було так небезпечно бути журналістом у Грузії»

Грузія, схоже, перебуває в точці перелому.

Погіршення свободи слова

Колись взірець демократії на Кавказі, Грузія повільно дрейфує зі своєї колишньої прозахідної орбіти і рухається в бік зближення з Москвою.

Минулого року Європейський Союз призупинив фінансову допомогу Грузії, а також заморозив контакти на високому рівні з її урядом, посилаючись на відступ від демократії. Переговори про членство в ЄС були призупинені.

Це призвело до хвилі щоденних протестів у містах по всій країні, за висвітлення яких влада фактично штрафує журналістів. Іноземним журналістам також відмовляли у в'їзді після того, як вони приземлялися в Тбілісі, щоб висвітлювати протести. Нікурадзе продовжує висвітлювати ці протести на щоденній основі.

У лютому парламент, в якому домінують правляча партія «Грузинська мрія» та її сателіт – партія «Народна влада», вніс зміни до Закону «Про телебачення і радіомовлення», які посилив цензурні повноваження національного медіа-регулятора.

Поправки також обмежили «іноземні сили» (що є нечітко визначеним терміном) у фінансуванні мовників або співфінансуванні програм. «Іноземні сили» включає іноземні уряди, негромадян та організації, що базуються за кордоном.

Міжнародний інститут преси попередив після ухвалення законодавчих змін, що ті є частиною «всеосяжного урядового тиску на ЗМІ», який призвів до «швидкого погіршення свободи преси та цілеспрямованого насильства проти журналістів на тлі більш широкого відступу від демократії».

«Погіршення ситуації зі свободою преси в Грузії на тлі зростання авторитаризму викликає надзвичайну тривогу і, якщо воно продовжиться, матиме ширші наслідки для демократії в регіоні», – додали у доповіді.

Репортери без кордонів (RSF) задокументували в Грузії крах свободи ЗМІ за останні роки.

В останньому Світовому індексі свободи преси, опублікованому 2 травня, Грузія посіла 114 місце зі 180 країн. Минулого року вона посідала 103 місце, порівняно з 77 у 2023 році.

«Партія «Грузинська мрія» перетворилася на кошмар для журналістів», – сказала аналітикиня RSF Жанна Кавельє в інтерв'ю Радіо Свобода. «У Грузії стало неможливо працювати вільно і безпечно».

Західні країни також широко критикують ставлення Грузії до засобів масової інформації.

У грудні група медіа-організацій, серед яких Європейська мовна спілка (EBU), Міжнародний ПЕН-клуб та RSF, надіслали відкритого листа голові Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн, в якому висловили тривогу з приводу «жорстоких репресій проти ЗМІ в Грузії».

Було багато повідомлень про напади на журналістів під час висвітлення протестів, у тому числі на репортера Радіо Свобода.

Нікурадзе сказала, що спочатку за це відповідала міліція у формі, але згодом це були «хлопці в чорному без жодних розпізнавальних знаків».

Вона сама розповідає, як її збили зі стіни після того, як в неї поцілили з водомета, як її притиснув до стіни поліцейський та про інші інциденти.

Вироки

Знаменитість грузинської журналістики – це Мзія Амаглобелі, заарештована в січні за те, що нібито вдарила поліцейського під час сутички в Батумі. Суд постановив 28 квітня залишити її під вартою до завершення судового процесу.

Амаглобелі, ветеранка грузинської журналістики, засновниця і директорка двох найвідоміших незалежних медіа-організацій країни, може отримати до 7 років ув'язнення за ляпас, який, згідно зі свідченнями, наданими в суді начальником місцевої поліції, не залишив «ні візуальних ушкоджень, ні кровотечі».

Заарештований разом з нею колега зняв інцидент на відео і провів 8 днів за ґратами. Коли він вийшов на волю, то виявив, що відео було стерте з його телефону і більше не є доказом у справі Амаглобелі.

Нікурадзе похмуро дивиться на те, як розвиваються події для журналістів у Грузії.

«Я думаю, що ми ведемо відлік останніх місяців, коли ми можемо вийти на вулицю і дійсно висвітлювати протести», – сказала вона.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Українська журналістика у часи війни: «захист права суспільства на правду»

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ЄС хоче поступово відновити контакти з урядом Грузії

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Гурт R.E.M. випустив ремікс свого хіта на підтримку Радіо Свобода. Гроші від нього підуть на продовження роботи мовника

Серед виснажених етнічних вірмен, які цілими колонами тікали від масових убивств, що їх здійснював османський режим із 1915 року, дехто ніс із собою під одягом стародавні книги і документи. Ці збережені рукописи дали можливість вірменам зберегти історію своєї нації для тих, хто вижив. Під час геноциду люди зуміли таємно вивезти їх у безпечне місце.

Тисячі цих книг і документів зрештою потрапили до сучасної Вірменії, де сьогодні вони зберігаються у спеціально побудованому Матенадарані – сховищі історичних рукописів країни.

Багато з них, однак, залишаються в музеях і приватних колекціях, розкиданих по всьому світу.

Історія, доступна за лічені секунди

Зараз експерти Матенадарану беруть участь у новаторському проєкті з розміщення всіх доступних вірменських рукописів – від стародавніх Біблій до рецептів середньовічних тортів – у базі даних з можливістю пошуку.

Емма Горопян, очільниця відділу зв’язків з громадськістю Матенадарану, розповіла Радіо Свобода, що проєкт «зберігатиме та представлятиме описи рукописів у структурованому та зручному для пошуку форматі».

Ініціатива офіційно отримала назву «Платформа доступу до каталогу вірменських рукописів».

Переконати всіх власників вірменських рукописів у всьому світі фізично передати їх Вірменії було б практично неможливо, тому укласти базу рукописів з можливістю пошуку в одному місці онлайн вважається найкращим доступним рішенням.

Гурген Гаспарян, працівник Матенадарану, розповів місцевим медіа, що платформа дозволить «будь-якому вірменологу, досліднику чи вченому знайти потрібну інформацію за лічені секунди», як тільки база даних буде запущена.

Коли стартує ініціатива

Тисячі рукописів стануть доступними для пошуку на онлайн-платформі за ключовими словами, що містять фізичні описи. Їх можна буде завантажити безкоштовно. Перший етап проєкту планують запустити на початку 2026 року.

Онлайн-платформу фінансує благодійна установа, заснована покійним британсько-вірменським нафтовим магнатом Калустом Гюльбенкяном.

За словами Горопяна, рукописи Вірменії, як першої країни, яка офіційно прийняла християнство, є «унікальними джерелами для вивчення християнства», а також «середньовічного мистецтва, лінгвістики та міжкультурного обміну в регіонах Близького Сходу та Кавказу».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Вірменський геноцид, знищення уйгурів та Голодомор. «Потрібно визнавати всі геноциди, де б вони не сталися, і хто б їх не вчинив» – Сербин

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Послаблення впливу Росії на Південному Кавказі відкриває двері новим гравцям

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Репресовані чехи, українські емігранти та архіви, що засвідчують злочини. Дослідниця розповідає про терор в СРСР

Невдовзі після того, як президент США Дональд Трамп дав Росії 10 днів на припинення війни в Україні, 31 липня він недвозначно заявив, що Сполучені Штати «запровадять санкції» проти Москви через відсутність руху до припинення вогню або мирної угоди з Києвом.

Водночас він сказав, що неясно, чи підштовхнуть фінансові санкції президента Росії Володимира Путіна до перемир'я, і повідомив журналістам, що його спеціальний посланець Стів Віткофф поїде до Москви після поїздки до Ізраїлю, куди він прибув 1 серпня.

Колишній президент Росії, заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медвєедєв у відповідь на ультиматуми Трампа пригрозив війною між Росією і США. Сполучені Штати до ядерної війни з Росією готові, відповів Трамп.

1 серпня Дональд Трамп заявив, що США «повністю готові» до можливого ядерного конфлікту з Росією. Відповідаючи на запитання журналістів на галявині перед Білим домом президент Сполучених Штатів підтвердив, що віддав наказ розмістити «два атомні підводні човни у відповідних регіонах» після погроз, з якими виступив колишній президент Росії і чинний заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв.

«Він (Медведєв – ред.) говорив про ядерну зброю... Коли хтось згадує ядерну зброю, ми мусимо бути готові. Ми повністю готові. Ми повинні були це зробити. Ми просто повинні бути обережними. Була зроблена погроза, і ми вважаємо її недоречною. Тому я маю бути дуже обережним. Я роблю це з міркувань безпеки нашого народу. Погроза була зроблена колишнім президентом Росії, і ми збираємося захистити наших людей», – сказав Дональд Трамп.

Президента США перепитали, чи підводні човни вже наблизилися до Росії.

«Так, вони наблизилися до Росії», – відповів Трамп.

Нагадаємо, Медведєв у соцмережі X написав наступне:

«Трамп грає в ультиматум з Росією: 50 днів чи 10… Йому слід пам’ятати дві речі: 1. Росія – це не Ізраїль і навіть не Іран. 2. Кожен новий ультиматум – це загроза і крок до війни. Не між Росією й Україною, а з його власною країною»

Дедлайн 8 серпня

8 серпня спливає 10-денний термін, про який Дональд Трамп оголосив на початку тижня. Якщо до або після цього моменту він запровадить санкції проти Росії, це буде першим випадком, коли 47-й президент США покарає Кремль за більш ніж пів року з моменту його вступу на посаду та проголошення обіцянок швидко завершити найбільшу війну в Європі з 1945 року.

Ця погроза Трампа – запровадити нові санкції, з'явилася на тлі повільного, але поки невпинного просування російських сил на полі бою на Донбасі, і щоденних повітряних ракетно-дронових атак по цивільному населенню та об'єктах інфраструктури України.

Внаслідок ракетного удару Росії 31 липня по багатоквартирному житловому будинку Києва загинула 31 людина, п'ятеро з яких – діти. Ще понад 150 людей отримали поранення і травми. Серед них 16 дітей.

Трамп у своєму виступі 31 липня назвав ці безперервні атаки «огидними».

Чи може це призвести до перелому у війні?

• Сергій Нужненко

У Святошинському районі Києва тривають аварійні роботи. У ніч проти 31 липня російська ракета «Іскандер-К» влучила в житловий будинок і зруйнувала цілий під'їзд, 31 людина загинула. Кияни приносять до місця трагедії квіти.

Чи буде таки візит Віткоффа і чи зможе він на щось вплинути?

Хоча Трамп припустив, що введення санкцій вже неминуче, відправка Віткоффа, який неодноразово зустрічався з Путіним з січня, може бути останньою спробою змусити Кремль зрушити з мертвої точки до настання дедлайну.

Але шанси на це видаються невеликими, і держсекретар Марко Рубіо заявив, що неоголошені переговори цього тижня з «деякими високопоставленими людьми Путіна» не принесли жодного прогресу в «досягненні певного порозуміння щодо шляху вперед, який приведе до миру».

Три раунди прямих переговорів у Стамбулі в травні та червні також залишили Росію та Україну на великій відстані один від одного щодо ключових перешкод на шляху до припинення вогню або укладення всеосяжної мирної угоди.

«Росія більше не піде на жодні поступки», – сказав 1 серпня в інтерв'ю телеканалу «Настоящее время» політичний оглядач Іван Преображенський:

«Кремль зрозумів, що Трамп усвідомив, що його водять за ніс. Як наслідок, Москва, по суті, готується до розриву відносин – повернення до формату, який існував близько пів року тому за часів Джо Байдена»

З іншого боку Путін може розглядати візит Віткоффа як шанс переконати Білий дім відступити від погроз санкціями або змінити свій нинішній курс і почати знову покладати більшу частину провини за відсутність прогресу на шляху до миру на Київ, як це робив Трамп до останніх тижнів, коли він почав демонструвати все більше розчарування Росією.

Хоча останнім часом Трамп спрямовував свій гнів на Москву, він також підкреслював, що для укладення угоди потрібні дві сторони, і що Україна повинна зробити «те, що вона повинна зробити», щоб покласти край війні.

«І Росія, і Україна повинні вести переговори про припинення вогню і міцний мир. Настав час укласти угоду», – заявив 31 липня Джон Келлі, виконуючий обов'язки представника США в ООН.

Отже, навіть якщо Україна погодилася на запропоноване Трампом припинення вогню, а Росія – ні, Москва може вбачати можливість для того, щоб змусити Вашингтон натиснути на Київ і домогтися від нього поступок.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Мертва рука» і ядерне попередження: Трамп відповів Медведєву

Які санкції, і чи спрацюють вони?

Трамп не сказав, які саме санкції він планує запровадити, але дав зрозуміти, що вони можуть включати «дуже жорсткі тарифи» для самої Росіїті, як він сказав 28 липня, «можливо... вторинні тарифи» будуть накладені на країни, які торгують з Москвою.

Перші, на думку аналітиків, матимуть незначний вплив, оскільки обсяг американсько-російської торгівлі невеликий. Вторинні тарифи можуть бути набагато більш значущими, особливо коли йдеться про нафту і газ, найприбутковіші статті російського експорту.

В інтерв'ю радіо Fox News Рубіо зазначив, що експорт нафти приносить «величезну частину» доходів Росії.

Але є й ризики: Китай, Індія і Туреччина на сьогодні є найбільшими покупцями російської сирої нафти, і вони також є одними з найбільших споживачів нафтопродуктів, тому вторинні тарифи можуть ускладнити відносини з усіма трьома країнами.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Санкції, що ламають кістки». Чи готовий Трамп ввести 500% мита проти Китаю за купівлю російської нафти?

Водночас результати санкцій непрогнозовані: Кремль не демонструє жодних ознак руху до будь-яких поступок, а Китай, схоже, не бажає відмовлятися від своєї підтримки війни Росії проти України.

Рубіо сказав, що у Трампа є «багато варіантів», включаючи вторинні санкції на продаж російської нафти і «секторальні банківські санкції, які також були б дуже потужними». Але у своєму виступі 31 липня Трамп, схоже, применшив шанси на те, що каральні заходи можуть вплинути на Путіна.

«Я не знаю, що санкції його турбують», – сказав він.

Трамп тиснутиме далі?

Якщо не брати до уваги санкції, вирішальне питання полягає в тому, чи продовжить Трамп демонструвати зацікавленість у припиненні війни Росії проти України в найближчі місяці, або ж він відступить, як неодноразово припускав він сам та інші посадовці його адміністрації.

У якийсь момент Трампу доведеться вирішити, «наскільки сильно продовжувати докладати зусиль для припинення вогню, якщо одна з двох сторін не зацікавлена в ньому», – сказав Рубіо, додавши, що «очевидно, президент не збирається чекати вічно».

Ще до свого обрання в листопаді минулого року Трамп натякав, що може використати поєднання санкцій проти Росії та підтримки Києва, переважно у вигляді поставок зброї, щоб підштовхнути країни до мирної угоди.

У питанні надання зброї Києву незрозуміло, наскільки далеко Трамп готовий зайти.

14 липня, коли він встановив 50-денний термін для досягнення миру – який цього тижня він скоротив до 10 днів – він також оголосив про плани посилити український арсенал, але не шляхом прямих поставок.

Натомість він описав домовленість, за якою члени НАТО надсилатимуть в Україну наявне озброєння, наприклад, ракетні комплекси Patriot, і замінюватимуть його новим, купуючи його у США, або просто купуватимуть американське озброєння і відправлятимуть його до Києва.

Але є питання щодо того, скільки зброї потрапить в Україну таким чином найближчим часом, і як швидко вона туди потрапить.

Тим часом Трамп не санкціонував нових поставок зброї в Україну в межах програми, яку часто використовував його попередник Джо Байден і яка дає президенту повноваження надсилати зброю з наявних запасів. Коли Трамп вступив на посаду, у розпорядженні президента було близько 4 мільярдів доларів за програмою Президентських повноважень щодо скорочення військових ресурсів.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Трамп заявив, що в 2025 році втрати РФ убитими в 14 разів перевищують українські

Що відбуватиметься на полі бою?

Українські війська не досягли значних успіхів на полі бою відтоді, як у 2023 році без успіху закінчився великий контрнаступ, оскільки ЗСУ так і не отримали тією зброї і літаків, які були необхідні для витіснення російських сил.

Відтоді Росія захоплює додаткові території, хоч і повільно та з величезними втратами.

Коли Трамп оголосив про 50-денний дедлайн 14 липня, критики застерігали, що це дасть Росії більше часу, щоб просунутися далі, перш ніж зіткнутися з санкціями або іншими заходами, що послабить позицію Києва в будь-яких переговорах про територію.

Набагато коротший термін пом'якшує ці побоювання, і аналітики кажуть, що в будь-якому випадку Росія не має можливості забрати всю територію, яку вона безпідставно вважає своєю, – Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області на додаток до Криму, – найближчим часом.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Росія заявила про захоплення Часового Яру. Що насправді відбувається у місті?

Однак поки що Росія не демонструє жодних ознак припинення своїх зусиль з просування на місцях, і немає жодних ознак того, що дедлайн 8 липня або санкції, які можуть послідувати за ним, змінять цю ситуацію.

Першого серпня AFP, посилаючись на власне дослідження, повідомило, що в липні Росія запустила по Україні більше безпілотників, ніж за будь-який місяць з моменту початку вторгнення у 2022 році.

Того ж дня Путін продемонстрував впевненість, заявивши, що мета Москви у війні залишається незмінною, стверджуючи, що російські війська просуваються вперед по всій лінії фронту, попри те, що він назвав прагненням Заходу зупинити їхнє просування.

«У найближчі місяці Росія посилить тиск на Україну і, звичайно, спробує здійснити новий наступ до настання холодів», – сказав Преображенський в інтерв'ю каналу «Настоящему времени», створеному Радіо Свобода за участі «Голосу Америки».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Путін і Лукашенко відповіли на ультиматум Трампа: чого чекати від США?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Божевільні цифри». За рахунок чого наступає Росія і які несе втрати

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Зеленський: війська РФ у липні запустили по Україні понад 3800 «Шахедів»

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ISW: Кремль ударами по Україні й погрозами відповів Трампу

31 липня та 1 серпня сотні чиновників та політиків зберуться у Фінляндії, щоб відзначити 50-ту річницю Гельсінського заключного акта – угоди, що стала своєрідною кульмінацією розрядки Холодної війни.

35 країн, включно з Радянським Союзом та Сполученими Штатами, погодили принципи взаємовідносин між державами-учасницями. Акт закріпив результати двох років переговорів, відомих як Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ).

Це сформувало геополітичну архітектуру європейського континенту та заклало основу для того, що стало Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) після розпаду СРСР.

На перший погляд, має бути багато приводів для святкування. Але що насправді ОБСЄ може тепер?

Фінляндія, яка обійняла головування в ОБСЄ на початку року, діє з розмахом.

31 липня президент України Володимир Зеленський та Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш виступають із основними промовами в Гельсінкі. Після цього відбудуться різноманітні дискусійні панелі високого рівня, на яких обговорюватимуться майбутні справи ОБСЄ під гаслом: «Поважати, реагувати, готуватися».

Фінське головування також скористається цією можливістю для запуску «Фонду Гельсінкі+50» – ініціативи, спрямованої на збільшення добровільного фінансування організації, що базується у Відні.

Однак багато хто запитує, чи ОБСЄ досі виконує своє початкове призначення.

Велика угода

Ще у 1975 році це справді була велика угода між демократичним Заходом і комуністичним Сходом.

Підписання заключного Гелісінського акту відзначали у Москві, оскільки акт підтверджував статус і непорушність чинних на той час кордонів у Європі. Це означало подальше радянське домінування над країнами Варшавського договору та де-факто, якщо не де-юре, визнання анексії країн Балтії.

Але акт також створив три напрямки майбутньої співпраці між Сходом і Заходом:

• політичні та військові справи;
• економічне та наукове співробітництво;
• і, мабуть, найголовніше, права людини.

Хоча Радянський Союз спочатку вважав, що «переміг», насправді саме Захід виграв у довгостроковій перспективі – зокрема, саме завдяки третьому напрямку, який спонукав до міжнародного руху за права людини попри розкол Холодної війни.

Це надихнуло рух «Солідарність» у Польщі, «Балтійський шлях» в Естонії, Латвії та Литві, а також «Хартію-77» у Чехословаччині – рухи, які допомогли прокласти шлях до падіння «залізної завіси» та розпаду Радянського Союзу.

Зі створенням ОБСЄ у 1990-х роках напрям прав людини був розширений. Він включав захист національних меншин, свободу преси та Бюро з демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ), яке й донині встановлює стандарти для місій зі спостереження за виборами.

У листі до 57 держав-членів ОБСЄ, з яким ознайомилося Радіо Свобода, посол Фінляндії в ОБСЄ Веса Хаккінен запросив їх на святкування в Гельсінкі та написав:

«Заключний акт Гельсінкі застосував новий підхід до управління напруженістю та запобігання конфліктам. Він виклав комплексний набір узгоджених принципів та зобов'язань, які керуватимуть не лише відносинами між державами, а й всередині них. П'ятдесят років потому принципи та зобов'язання ОБСЄ залишаються життєво важливою частиною європейського порядку безпеки».

Між тим, питання чи залишається це правдою й нині, лунає зараз усе частіше.

Будівник мостів?

Потреба в консенсусі в організації підкреслила її недоліки. Особливо це помітно з огляду на те, що Росія після завершення Холодної війни неодноразово підривала засадничі принципи організації.

Місія ОБСЄ в Грузії не була продовжена у 2009 році, через рік після вторгнення Росії в країну. Подальше визнання Москвою сепаратистських грузинських регіонів Абхазії та Південної Осетії ще більше підірвало організацію.

Коли Росія незаконно анексувала Крим у 2014 році та окупувала частини сходу України пізніше того ж року, Москва спочатку дозволила обмежену моніторингову місію ОБСЄ. Але після початку повномасштабної війни проти України її діяльність згорнули повністю.

Троє колишніх співробітників моніторингової місії відтоді залишаються в російському полоні, і ОБСЄ майже не досягла успіху в їх звільненні.

Це також спонукало інші країни відхилити деякі встановлені механізми організації.

Мінська група ОБСЄ, створена для пошуку мирного врегулювання між Вірменією та Азербайджаном щодо Нагірного Карабаху, стала марною після того, як Баку анексував всю територію у 2023 році, а президент Азербайджану Ільхам Алієв відкрито закликав до розпуску групи.

У результаті бюджет ОБСЄ залишається замороженим, а Азербайджан утримується від схвалення, доки не ліквідують усі інституції, пов'язані з Мінськом.

Незважаючи на це, у Відні немає реальної дискусії щодо призупинення членства Росії (або будь-якої іншої країни, якщо на те пішло). Натомість, кілька посадовців ОБСЄ заявили Радіо Свобода, що діалог та «відкриті канали зв'язку» між усіма державами-учасницями залишаються важливими.

Готуючись до зустрічі в Гельсінкі, фінська делегація в ОБСЄ надіслала запрошення всім країнам взяти участь у «дискусіях у малих групах» протягом весни, щоб вирішити такі питання, як притягнення одне одного до відповідальності, існування мінімального рівня довіри, необхідного для функціонування ОБСЄ, і те, чи може вона бути «будівником мостів».

У червні надіслали новий фінський лист, з яким ознайомилося Радіо Свобода. У ньому викладений підсумок дискусії. Очевидно, що надалі особливих змін, якщо такі взагалі відбудуться, може не бути.

«Розчарування правилом консенсусу»

Одним із висновків було те, що «хоча довіра і бажана, вона не є обов'язковою умовою для діалогу». Інший, здавалося б, суперечливий висновок полягав у тому, що «учасники підтвердили незмінну чинність та важливість принципів і зобов'язань ОБСЄ, навіть – і особливо – коли вони порушуються війною Росії проти України».

Щодо підзвітності, то навіть було визнано, що ОБСЄ «не може забезпечити дотримання своїх принципів».

У листі також йдеться про те, що багато хто «висловив розчарування правилом консенсусу», але водночас «багато хто чітко переконаний, що консенсус є суттю ОБСЄ та важливим гарантом інклюзивного ухвалення рішень». У листі зазначається «розчарування правилом консенсусу», але разом із тим багато хто вважає консенсус «суттю ОБСЄ та важливим гарантом інклюзивного ухвалення рішень».

Не дивно, що в документі є висновок: «зараз не час для масштабних реформ. Тим не менш, більшість учасників закликали до невеликих, поступових коригувань, щоб ОБСЄ могла «краще виконувати свої основні функції».

Майбутнє ОБСЄ може натомість залежати від «коаліції охочих», сформованої для обходу вето, як це спостерігалося в багатьох інших міжнародних інституціях останніми роками.

Одним із таких кроків була Програма підтримки України Секретаріату ОБСЄ – портфель позабюджетних проектів. Ідея виникла наприкінці червня 2022 року, коли Росія заблокувала консенсус щодо продовження мандата Координатора проектів ОБСЄ в Україні – повноцінної польової операції ОБСЄ, яка діяла з 1999 року.

Крім того, слід зазначити посилене використання Московського механізму ОБСЄ, який спрацьовував п'ять разів з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну, останнім часом для документування ймовірних злочинів Росії проти військовополонених та цивільних осіб, затриманих.

Оскільки для активації не потрібен консенсус, місії експертів зі встановлення фактів у рамках механізму та подальше складання звітів виявляться корисними в різних судах, зокрема в нещодавно створеному спеціальному трибуналі для розслідування злочину агресії проти України.

Чи зможуть ці обхідні шляхи зберегти актуальність ОБСЄ? Це обговорюватимуть ще довго після завершення заходів з нагоди річниці у Гельсінкі.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Представник ОБСЄ «нажаханий» деталями загибелі Вікторії Рощиної в російському ув’язненні

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Скопіювали, а потім знищили. Деталі кібероперації ГУР України в окупованому Криму

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

100 тисяч українців повертаються додому кожні пів року, але готові виїжджати знову

Україна висловила протест про візиту до Женеви російської делегації на чолі зі спікеркою російського парламенту Валентиною Матвієнко. Активісти спільноти «Росія майбутнього – Швейцарія» провели пікет «Воєнним злочинцям не місце в Європі». Чому цей візит став можливим, незважаючи на міжнародні санкції?

Валентина Матвієнко, а також голова комітету Держдуми Росії з міжнародних справ Леонід Слуцький, заступник голови Держдуми Петро Толстой та ще семеро учасників російської делегації прибули до Швейцарії для участі в роботі Міжпарламентського союзу. Цей захід триває з 29 по 31 липня.

Матвієнко бере участь у 15-му Саміті жінок – голів парламентів. Вона виступила на одній з дискусій із промовою на підтримку воєнної агресії Росії проти України та заявила, що Росія нібито була змушена «втрутитися, щоб зупинити кровопролиття» після обстрілів мирних районів Донбасу».

Три роки тому Міжпарламентський союз засудив російське вторгнення в Україну. Пояснюючи запрошення російських депутатів через три роки після цього рішення, в організації заявили, що мають на меті розвиток демократії та миру, й пообіцяли обговорити з російською делегацією незаконну депортацію українських дітей з окупованих Росією територій.

Радіо Свобода звернувся до Міжпарламентського союзу за коментарем щодо візиту російської делегації, однак на момент публікації відповіді не отримало.

У відповідь на запит газети Blick у Міністерстві закордонних справ Швейцарії пояснили, що Швейцарія зобов’язана сприяти в’їзду офіційних делегатів для участі в заходах міжнародних організацій. У разі необхідності на час проведення таких конференцій дію санкцій може бути тимчасово призупинено, зазначили у відомстві.

«Місце у Гаазі, не в Женеві»

«Місце Матвієнко – на лаві підсудних, а не на міжнародних конференціях. Її допуск до Женеви ганебний і не повинен був відбутися. Геноцидна Матвієнко несе персональну відповідальність за злочин агресії та подальші звірства після публічного схвалення введення російських збройних сил на територію України», - підкреслив у фейсбуці речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий.

Представники парламентської опозиції вважають, що цього недостатньо і закликають висловитися також посла України у Швейцарії. Про це заявила у фейсбуці Ірина Геращенко з «Європейської солідарності»: «Бачимо мовчання посольства, а до самого приміщення, де проходив МПС, з протестом вийшло аж 5 небайдужих українців, хоч впевнена, якби посольство чи ВР звернулися до українських біженців – російських воєнних злочинців чекав би прийом не з квітами».

Україну на конференції у Женеві представляє віцеспікерка Верховної Ради Олена Кондратюк.

Вона закликала до бойкоту публічних заходів за участі Матвієнко. «Будь-яке спільне фото чи рукостискання з нею – означає стати на бік агресора. І це буде обов’язково використано російською пропагандою з метою виправдання злочинів РФ», – вважає Кондратюк.

Олена Кондратюк наголосила у фесйбуці, що Міжпарламентський союз збирає Всесвітню конференцію голів парламентів орієнтовно раз на п'ять років. Тому це велика подія, куди з’їжджаються делегації усіх парламентів, що входять до МПС (181 країна та 15 асоційованих членів).

«Мені прикро, що після всіх резолюцій швейцарського парламенту на підтримку України, із засудженням злочинів Росії проти наших дітей – Матвієнко і компанія таких же підсанкційних гуляють навколо Женевського озера, мають трибуну на великій міжнародній конференції», – заявила віцеспікерка Верховної Ради.

Делегації України, а також низки європейських країн, в тому числі Німеччини, Литви, Чехії, а також Європарламенту 30 липня на знак протесту вийшли із зали засідань Всесвітньої конференції спікерів парламентів у Женеві під час виступу голови російської Ради Федерації Валентини Матвієнко.

Олена Кондратюк опублікувала відео цього моменту, заявивши, що пишається «усіма нашими партнерами і колегами». На відео видно, що залу залишили кілька десятків людей.

«Я пішла із зали, тому що не працюватиму масовкою при поширенні брехні, на якій стоїть злочинний кремлівський режим», – написала спікерка нижньої палати парламенту Чехії Маркета Пекарова-Адамова.

Литовська делегація зазначила, що бойкотувала виступ представниці Росії, «твердо виступаючи проти присутності країни-агресора».

Матвієнко, коментуючи дії учасників акції протесту, назвала їх «комариними укусами» та «клоунадами».

Невелика група протестувальників також вийшла на вулиці Женеви.

Акція спільноти «Росія Майбутнього – Швейцарія» відбулася 28 липня навпроти штаб-квартири ООН на площі Націй. Її організатори висловили протест проти приїзду російської делегації до Женеви і закликали переглянути умови, на яких представники авторитарних режимів беруть участь у роботі міжнародних організацій.

«Ми прекрасно розуміли, що зараз більшість активних громадян у відпустках, але ігнорувати таку подію неможливо, бо це абсолютно обурливо. Ці люди перебувають під санкціями – як вони можуть брати участь у мирній конференції? Воєнні злочинці – на мирній конференції в Женеві? Усі були дуже обурені, й ми вирішили зібрати пікет, – розповідає одна з організаторок акції Катерина Васильєва. – На фотографіях не всі учасники, бо деяким не можна фотографуватися з міркувань безпеки – їм доводиться їздити до родичів у Росію. Звісно, проігнорувати таке ми не могли. Це абсолютно обурливий випадок».

Одна з проголошених цілей нинішньої зустрічі у Женеві – боротьба з гендерною нерівністю та насильством. При цьому у складі російської делегації перебуває Леонід Слуцький, якого в лютому 2018 року три журналістки звинуватили в сексуальних домаганнях у будівлі російського парламенту.

• Валентина Матвієнко з 2014 року перебуває під санкціями, запровадженими за сприяння анексії Криму. Швейцарія ввела санкції щодо Матвієнко після США, ЄС та Канади. Санкції передбачають заборону на в’їзд і замороження активів. За підтримку використання російських збройних сил в Україні й підтримку анексії Криму у 2014 році, а також анексії окупованих після початку повномасштабної війни Росії українських територій у 2022 році санкції також запровадили проти Леондіа Слуцького. Петро Толстой потрапив до санкційних списків західних країн, зокрема Швейцарії, у 2022 році. В обґрунтуванні санкцій ЄС щодо Толстого зазначено, що він є «центральною фігурою державної пропаганди,... підриває територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України».
• Міжпарламентський союз (МПС) – міжнародна недержавна організація, яка займається координацією дій парламентів світу. Заснована у 1889 році, штаб-квартира спершу розташовувалася в Берні, згодом у Брюсселі та Осло, а з 1921 року – в Женеві. МПС із 2023 року очолює спікерка парламенту Танзанії Тулія Ексон. Уже після початку агресії Росії в Україні, у вересні 2024 року, вона взяла участь в організованому Матвієнко Євразійському жіночому форумі, записавши звернення до учасниць зустрічі. Росія двічі списувала Танзанії борги: у 1999 (80% від $586 млн) і в 2013 році ($20,5 млн). Робота МПС фінансується за рахунок внесків учасників, які, зокрема, сплачує і російський парламент.

Дивіться також розслідування «Схем» (Радіо Свобода) про російського лікаря, який знущався над українськими полоненими в Мордовії:

Мерхат Шаріпжан

Олександр Дубровський

Звичні шляхи глобальних повітряних подорожей зникають. Якщо раніше пілоти користувалися простими трансконтинентальними маршрутами, то тепер вони орієнтуються в небі, що нагадує розбите скло: мільйони рейсів втиснені у переповнені повітряні коридори. Водночас величезні ділянки повітряного простору залишаються або моторошно порожніми, або заповненими ракетами та безпілотниками.

Це не випадковість. Війни та ескалації конфліктів впродовж останніх років зробили світове небо більш небезпечним та непередбачуваним, ніж будь-коли з часів Холодної війни. Від Росії до Близького Сходу та по всій Африці кількість «безпольотних зон» помножилася, спричинивши кризу в міжнародній авіації, змінивши економіку, безпеку, а також вуглецевий слід польотів.

Російський повітряний хаос: нова норма

Нещодавні перебої в російській цивільній авіації були зумовлені рішенням компанії «Аерофлот» скасувати майже 60 рейсів туди й назад 28 липня та ще сім 29 липня. Цей важливий крок був прямим наслідком серйозного збою ІТ-системи після кібератаки.

Проукраїнські хакерські групи Silent Crow та Cyber Partisans BY взяли на себе відповідальність за кібератаку на «Аерофлот». Вони заявили, що зламали корпоративну мережу авіакомпанії, отримали доступ до внутрішніх комунікацій та знищили тисячі серверів. Це повідомлення пізніше підтвердив генеральний прокурор Росії, який порушив за цим фактом кримінальну справу.

На початку липня в аеропортах по всій Росії сталося дещо незвичайне. Лише за вихідні 5-6 липня масштаби перебоїв стали очевидними, оскільки понад 2000 рейсів були скасовані або затримані. Внаслідок шквалу атак українських дронів закрилися чималі ділянки російського повітряного простору.

У московському аеропорту «Шереметьєво» пасажирка Тетяна описала подію як «катастрофу». Зали очікування були переповнені, люди розміщувалися на підлозі, а елементарні зручності, як-от питна вода, закінчилися.

«Сісти було ніде, і люди спали на плитці», – сказала вона.

У Санкт-Петербурзі водії таксі брали до 80 000 рублів (1025 доларів США) за поїздки до Москви, оскільки квитки на поїзд були розпродані після закриття аеропорту «Пулково». Тільки 6 липня понад 15 000 пасажирів застрягли в «Шереметьєво», тоді як менші аеропорти в Калузі, Тамбові та Пскові призупинили всі операції.

Представники російського Міноборони заявили, що тієї ночі вони перехопили до 120 дронів. Кілька з них збили лише за кілька кілометрів від Москви. Влада назвала «зовнішнє втручання» причиною повторного закриття повітряного простору. Тепер це звичне явище: у Росії вже понад 600 разів припиняли роботу аеропорти, відколи вона вчинила повномасштабне вторгнення в Україну в 2022 році.

Застрягли в небі

Але якщо застрягнути в аеропорту – це жахливо, то уявіть собі, як це – застрягнути в небі. У червні 2025 року, після того, як Іран запустив ракети по авіабазі США Аль-Удейд у Катарі, сусідні країни швидко закрили свої повітряні простори. Рейс Qantas з Перту до Парижу провів 15 годин у польоті, перш ніж повернутися до Австралії без посадки. Інший був змушений змінити маршрут до Сінгапуру.

Напруга між Індією та Пакистаном у травні 2025 року призвела до закриття ключових коридорів, внаслідок чого рейси між Європою та Південно-Східною Азією відбувалися довшими та дорожчими маршрутами. Час польоту збільшився до 10 годин, а аварійні зупинки для заправки паливом у незнайомих аеропортах стали звичайною справою.

Дані Flightradar24 показують, що пілоти тепер стикаються з коридорами «надщільності» – вузькими смугами, заповненими літаками, з величезними забороненими для польотів порожнечами з обох боків. Великі затори значно збільшують ризик зіткнень, і все це в той час, коли перевантажені авіадиспетчери жонглюють логістикою.

Над Червоним морем, Лівією, Суданом та Сирією, а також у деяких частинах Африки на південь від Сахари рейси все частіше перенаправляють з міркувань безпеки. Управління повітряним рухом у зонах конфліктів часто працює нерівномірно або взагалі відсутнє. Пілоти повинні координувати об’їзди в повітрі, використовуючи застарілі або альтернативні канали.

Екологічні та економічні наслідки

Уся ця зміна маршрутів спричиняє значні екологічні витрати. Згідно з нещодавнім дослідженням Університету Редінга у Великій Британії та Інституту П'єра-Симона Лапласа у Франції, лише уникнення російського повітряного простору призвело до збільшення викидів CO₂ на 8,2 мільйона тонн протягом одного року. Рейси, що постраждали від змін, спалювали в середньому на 13 відсотків більше палива, причому найбільші сплески спостерігалися на маршрутах Європа-Азія та Північна Америка-Азія.

Дослідницька робота 2024 року Вікторії Іваннікової, провідної дослідниці авіації в Дублінському міському університеті, показала, що змінені рейси з Європи до Азії тепер коштують авіакомпаніям додаткового палива (+ до 39 відсотків) та передбачають додаткові викиди (+ до 40 відсотків) вуглекислого газу – це жахливі цифри для галузі, яка вже перебуває під тиском декарбонізації.

Переможці та переможені у повітряних війнах

Китайські авіакомпанії скористалися можливістю отримати доступ до російського повітряного простору. Їхні маршрути з Європи до Азії швидші та доступніші. Вони витісняють західних конкурентів, не пов'язаних з політикою.

British Airways навіть скасувала свій рейс Лондон-Пекін та один зі своїх щоденних рейсів Лондон-Гонконг влітку 2024 року через великі збитки.

Finnair, флагманський авіаперевізник Гельсінкі, втратив свою перевагу у з'єднанні Європи з Азією. Рейс до Шанхаю, який колись тривав дев'ять годин за допомогою китайської авіакомпанії Juneyao Airlines, тепер триває 12 годин або більше на Finnair.

Навіть у США авіакомпанії відчувають навантаження. United Airlines, наприклад, змінила свій маршрут Делі-Ньюарк з 13-годинного прямого рейсу на 15-годинну подорож через Європу та Близький Схід через закриття російського неба. Ця адаптивність, хоча й є реакцією на несприятливі обставини, свідчить про стійкість галузі в авіаційному секторі.

Air India ненадовго заробила капітал, але втратила важелі впливу після обмежень повітряного простору з боку Пакистану після терористичної атаки в квітні 2025 року в спірному Кашмірі.

Ракети в небі

У регіонах, що прилягають до зон бойових дій, небо більше не є єдиною сферою діяльності комерційних літаків. Військова сфера тепер безпосередньо перетинається з цивільними маршрутами. У лютому Китай провів неоголошені військово-морські навчання з бойовими стрільбами в Тасмановому морі. Комерційним літакам довелося змінити маршрут у повітрі після того, як пілот Virgin Australia випадково вловив попередження на невикористовуваній радіочастоті.

У грудні 2024 року російська система протиповітряної оборони випадково збила азербайджанський рейс AZAL на Північному Кавказі, і літак розбився поблизу міста Актау у Казахстані. 38 із 67 людей на борту загинули. В іншому випадку орендований Киргизстаном вантажний літак був збитий у Судані повстанцями, які помилково прийняли його за літак військового постачання.

Це непоодинокі випадки. Рейс PS752 авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» був збитий Іраном у 2020 році, а рейс MH17 авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» знищений ракетою, яку поставила Росія, над Україною у 2014 році. Обидві трагедії стали серйозним попередженням: комерційні літаки дедалі більше ризикують стати колатеральними втратами – себто можуть ненавмисно бути збиті внаслідок військових дій.

Глобальна система повітряних перевезень, яка колись вважалася дивом швидкості, безпеки та зв'язку, тепер нагадує складну мережу геополітичних інтересів.

Кожен новий конфлікт змінює карту.

Кожне закриття, кожна зміна маршруту та кожна заборона повітряного простору посилюють затримки, викиди та витрати.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Чи може middle strike ЗСУ переломити хід війни – та що для цього потрібно

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Український план боротьби з «Шахедами»: хто і чим зіб’є тисячу дронів?

Євросоюз колективно зітхнув з полегшенням після того, як президент України Володимир Зеленський різко змінив свою позицію щодо законодавства, яке мало обмежити незалежність двох ключових антикорупційних органів.

Але залишаються питання та спекуляції довкола того, що спровокувало його появу, що це говорить про керівний клас Києва та як це вплине на шанси охопленої війною країни приєднатися до блоку.

22 липня президент України Володимир Зеленський підписав схвалений парламентом законопроєкт, який передає Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП) під егіду генерального прокурора, якого призначає на посаду президент.

Впродовж кількох годин українці, попри загрозу російських авіаударів, вийшли на вулиці протестувати проти цього кроку. За словами критиків, він позбавив незалежності інституцій у країні, давно відомій глибоко вкоріненою корупцією.

Відповідь Брюсселю українському парламентові та президенту, які поспішно ухвалили законодавство, була негайною.

Президенти Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і Євроради Антоніо Кошта зателефонували Зеленському, вимагаючи пояснень та висловлюючи «серйозне занепокоєння».

Єврокомісарка з розширення Марта Кос заявила в дописі на X, що «незалежні органи, як-от НАБУ та САП, є важливими для шляху України до ЄС».

Протягом двох днів Зеленський зробив «розворот», запропонувавши новий законопроєкт, який змінить курс і забезпечить незалежність НАБУ та САП.

Але шкода вже була заподіяна.

Один дипломат, не називаючись, сказав Радіо Свобода, що Зеленському «дійсно вдалося вистрілити собі в ногу без видимої на те причини». Багатьох у 27-членному блоці це озброїло достатньою кількістю аргументів стверджувати, що Київ – безнадійно корумпований.

Інший зазначив, що, схоже, Україна раптово повернулася до епохи колишнього президента Віктора Януковича, який постійно боровся за контроль над судовою системою.

Януковича усунули від влади у 2014 році під час протестів на Майдані, спричинених його рішенням не підписувати угоду про політичну асоціацію та вільну торгівлю з ЄС. Натомість експрезидент обрав тісніші зв'язки з Москвою.

Нарікання щодо законодавчих американських гірок були також спрямовані проти керівника Офісу Зеленського Андрія Єрмака – впливової, але вельми суперечливої фігури в європейських колах.

Джерела повідомили, що залишаються питання, чи це справді було «справжнє обличчя» Зеленського та його оточення, зважаючи, що багато чиновників давно побоюються його так званої «схильності до централізації влади».

Зеленський визнав, що демонстрації в країні, які стали першим свідченням непокори уряду з моменту повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року, змусили його передумати.

Посадовці ЄС розцінили цю зміну як позитивну, що засвідчила наявність здорового й потужного громадянського суспільства. А також підкреслила демократичні якості Зеленського – на відміну від значного регресу, який, наприклад, нещодавно спостерігався в Грузії.

Схоже, що тиск з боку Брюсселю міг сприяти рішенню Зеленського.

Все було на кону, визнає один чиновник, і блок дав це зрозуміти.

Це означало б заморожування частини багатьомільярдної допомоги, яку ЄС регулярно надає Україні. Значна частина цих коштів залежить від зусиль щодо реформ, зокрема, в галузі судової системи.

Лібералізація візового режиму

Одним із критеріїв скасування блоком віз для українців ще у 2017 році було створення НАБУ. Хоча ніхто відкрито не пропонував призупинення лібералізації візового режиму, як це зараз обговорюється у випадку з Тбілісі, загроза розслідування цього питання була достатньою, щоб «сколихнути» Київ.

Потім було делікатне питання відокремлення України від Молдови, що дозволить останній самостійно продовжувати процес вступу до ЄС. Це стало б важким ударом для України з огляду на те, що обидві сторони досі рухалися до членства пліч-о-пліч.

Обговорення цього питання розпочалося в Брюсселі навесні, коли Угорщина неохоче давала Києву зелене світло на початок переговорів про вступ.

Ця ідея була дуже актуальною ще до останніх подій в Україні, і чиновники ЄС повідомили Радіо Свобода, що до неї можуть повернутися на початку вересня. Мета – дати керівному проєвропейському уряду Молдови поштовх перед вирішальними парламентськими виборами пізніше того ж місяця.

Той факт, що Угорщина навряд чи змінить свою позицію з цього питання перед власними національними виборами у квітні наступного року, лише додає цьому питанню актуальності.

Багато країн-членів ЄС вважають, що таке роз'єднання було б несправедливим, оскільки воно, по суті, означало би поступки «шантажу» Будапешта. Однак деякі дипломати визнали, що останні події послабили ці аргументи, попри те, що Україна виправила ситуацію.

Наче підкреслюючи розбіжності, того ж дня, коли український парламент схвалив суперечливий закон, грецька поліція заарештувала молдовського олігарха Володимира Плахотнюка – можливо, найбільш розшукувану людину в країні.

Колишній політик і один з найбагатших людей Молдови Плахотнюк нібито стоїть за крадіжкою одного мільярда доларів з бюджету Кишинева десять років тому – звинувачення він заперечує.

Станом на зараз зусилля Молдови та України в боротьбі з корупцією в очах декого в Брюсселі не могли би бути більш контрастними.

Цікаво, що в Брюсселі існує відчуття, що розчарування України угорським вето та нездатність блоку впоратися з ним могли би змусити Зеленського байдуже ставитися до таких принципових для ЄС речей, як корупція.

Ходять чутки, ніби на конференції в Римі український президент почув від кількох лідерів блоку: він повинен бути готовим прийняти факт, що Молдова може випередити Україну на шляху до ЄС.

Джерела в дипломатичних колах ЄС припускають, що це, в поєднанні з меншою увагою до цього питання з боку нової американської адміністрації, дало йому можливість розібратися з давніми проблемами, як-от надокучливі чиновники антикорупційних служб.

Можливо, цього разу він переоцінив свої можливості. У будь-якому разі, ЄС узяв це до уваги.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Мій батько загинув за незалежність, а не за корупцію»: портрети мітингувальників проти закону №12414

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Підтримка під загрозою? Як Захід реагує на обмеження незалежності НАБУ і САП

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Війна з корупцією: початок». Як створювалось НАБУ

При прогнозуванні, яка країна наступною приєднається до Європейського Союзу, розумним вибором видається Чорногорія, враховуючи, що вона веде переговори вже протягом багатьох років і просунулася найдалі серед усіх кандидатів.

Інші вказують на Албанію, яка наразі як наступний член робить великі кроки в напрямку Брюсселю.

Є також ті, хто вважає, що Молдова – орієнтована на реформи та амбітна країна на сході блоку, – має непогані шанси стати 28-м членом ЄС у наступному році.

Але правильною відповіддю насправді може бути Ісландія.

Заяви адміністрації Трампа про намір анексувати данську територію Гренландії та перспектива торговельної війни між її гарантом безпеки, Сполученими Штатами, та її найбільшим торговельним партнером, Європейським Союзом, викликали занепокоєння на цьому острові в Північній Атлантиці.

Нинішній уряд Ісландії, який прийшов до влади минулого року, оголосив, що до 2027 року буде проведений референдум щодо відновлення переговорів про вступ до ЄС з Брюсселем. Опитування показують, що більшість населення підтримає відновлення переговорів.

Країна вже проходила через це раніше.

Вона сильно постраждала від світової фінансової кризи 2008 року, коли три її найбільші банки збанкрутували. Членство в ЄС, а особливо вступ до єврозони, розглядалося як вихід із кризи, і переговори з блоком розпочалися в 2010 році.

Три роки по тому переговори були припинені новообраним правим урядом. На той час єврозона сама опинилася в епіцентрі фінансової кризи, тому вступ до клубу та прийняття його нестабільної спільної валюти вже не вважалися панацеєю.

За три роки переговорів про вступ Рейк'явік відкрив більшість із 33 розділів переговорів про вступ і закрив 11.

Для порівняння, нинішній лідер у процесі вступу до ЄС, Чорногорія, за більш ніж десять років переговорів зумів закрити лише сім розділів.

«Суверенне рішення»

Недарма чиновники ЄС вважають, що Ісландія могла б завершити весь процес за кілька років, якби вона відновила свою заявку, яка, за даними Європейської комісії, все ще залишається чинною.

Звичайно, допомагає те, що країна є частиною Європейської економічної зони (ЄЕЗ), а це означає, що вона разом з іншими членами ЄЕЗ, Норвегією та Ліхтенштейном, вже застосовує правила внутрішнього ринку ЄС.

Коли минулого тижня острів відвідала голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, вона одразу зазначила, що питання майбутнього членства в ЄС є «суверенним рішенням, яке ухвалюють тут люди. Тому я не можу коментувати цю тему».

Але, додала вона, що «Ісландія добре знайома і інтегрована в єдиний ринок, ми поділяємо цінності, добре знаємо один одного, маємо схожі погляди – все це є перевагою».

Висловлюючись на умовах анонімності, європейський дипломат, обізнаний з цією темою, був ще більш відвертим.

«Було б добре, якби до ЄС приєдналася країна Західної Європи, особливо після Brexit, – сказав він. – Це показало б, що клуб дійсно є привабливим».

Інтеграція пройшла б без проблем, враховуючи, що Ісландія є багатшою за середній рівень ЄС і, з населенням у 300 000 осіб, стала б найменшою державою-членом у разі приєднання.

Хоча Брюссель офіційно намагається триматися осторонь ісландської дискусії щодо членства, він тихо робить все, щоб наблизити Ісландію до цього.

Під час свого візиту фон дер Ляєн пообіцяла провести перегляд торговельних відносин з метою можливого оновлення угоди про ЄЕЗ. Вона також уклала угоду про захист критичної інфраструктури, яка є важливою для Ісландії, як-от підводні кабелі, та розпочала переговори щодо нової угоди про партнерство в галузі безпеки та оборони, яка дозволить тісніше співпрацювати у сфері кіберзагроз та гібридних загроз.

Партнерство, яке, як очікується, буде готове до кінця року, є особливо важливим для Ісландії, яка гостро усвідомлює необхідність співпраці в галузі безпеки, особливо з огляду на те, що як Росія, так і Китай стають все більш активними в Арктичному регіоні.

Нещодавно США також викликали хвилю обурення в країні, заявивши про намір захопити Гренландію, що спровокувало дискусію про повернення до Європейського Союзу після виходу з Європейських співтовариств, попередника сучасного ЄС, у 1985 році.

Хоча Вашингтон не висував подібних вимог до Ісландії, існує певна тривожність, оскільки США забезпечують оборону країни від імені НАТО на підставі двосторонньої угоди, підписаної в 1951 році.

На сьогодні Ісландія є єдиною країною-членом НАТО, яка не має власної армії і найближчим часом не планує її створювати.

У 2006 році Сполучені Штати оголосили, що продовжуватимуть забезпечувати оборону острова, але без постійного розміщення там своїх військ. Ця політика залишається в силі, а колишня американська авіабаза в Кеплавіку залишається центром проведення навчань НАТО.

Торговельна напруга

Але саме трансатлантична торговельна напруга справді змушує Ісландію нервувати.

Рейк'явік хоче, щоб Брюссель консультувався з ним щодо торговельних переговорів між ЄС і США, але це не те, що чиновники ЄС можуть обіцяти без повного членства.

І саме торгівля в цілому може спровокувати конфлікт під час можливих переговорів про членство, особливо в галузі сільського господарства та рибальства, які є ключовими галузями на острові.

Ці два пункти виключені з ЄЕЗ з поважних причин.

Існує побоювання, що спільна сільськогосподарська політика ЄС знищить сільське господарство на острові, заповнивши його дешевими продуктами харчування з інших країн-членів ЄС.

Риболовля є ще більш делікатною справою.

Рейк’явік з гордістю заявляє, що його управління рибними запасами є кращим, ніж у Брюсселі.

І Ісландія буде дуже неохоче відмовлятися від своїх виключних прав на риболовлю в межах своєї 200-мильної економічної зони на користь данських, нідерландських, ірландських, іспанських або французьких флотів.

Крім того, існує комерційне китобійство, яке все ще дозволене в ісландських водах, незважаючи на тиск ЄС щодо введення глобального мораторію.

Фактом залишається те, що більшість політичних партій в ісландському парламенті виступають проти членства в ЄС.

І хоча опитування показують, що населення охоче готове відновити переговори з Брюсселем, воно не настільки впевнене, що насправді хоче стати членом ЄС.

У Брюсселі чиновники зберігають надію, але бачать перешкоди для того, щоб невелика, але дуже незалежна країна добровільно відмовилася від частини свого суверенітету.

«Це ризикований крок з їхнього боку, а не з нашого», – сказав один з європейських чиновників.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Чи дійсно Росія виробляє більше озброєння за країни НАТО? Ось що насправді

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Нейтралітет не захищає» – міністерка закордонних справ Австрії

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Напруга висока: лідери ЄС прямують до Китаю на ключовий саміт

Білорусь різко збільшила витрати на озброєння та військову техніку з 2022 року, засвідчують бюджетні дані – зростання збіглось із початком повномасштабної війни Росії проти України. Урядові витрати на військові потреби, включно з сучасними російськими винищувачами та ударними гелікоптерами, зросли у 2,6 рази за останні три роки, згідно з бюджетними і закупівельними документами, які проаналізувала Білоруська служба Радіо Свобода.

• Якою мірою Білорусь залежить від Росії? Яка тут роль Китаю?
• Чому аналітики стурбовані можливістю розміщення російської ядерної зброї?
• Як зміни у військовій політиці Білорусі впливають на соціальну сферу?

Бюджет Білорусі на оборонні витрати на 2025 рік становить близько 4,7 млрд білоруських рублів (1,6 млрд доларів США) – це приблизно 2% від ВВП країни. У 2022 році цей показник становив близько 0,95% ВВП.

Серед техніки – багатоцільові винищувачі Су-30СМ2, ударні гелікоптери Мі-35М, бронетранспортери Volat V-2, а також сотні ударних дронів.

Олександр Лукашенко, який керує країною з 1994 року, розглядає Росію як головного захисника Білорусі. Економіки двох країн тісно переплетені.

Після оголошення перемоги на президентських виборах 2020 року, які міжнародна спільнота вважає сфальсифікованими, Лукашенко ще більше зблизився з Кремлем. Це спричинило безпрецедентні протести та жорстокі репресії з тисячами арештів.

Військові та силові структури Білорусі вже багато років тісно інтегровані в систему безпеки Росії, і цей процес значно прискорився після повномасштабного вторгнення. Попри тісні зв’язки з Москвою, Лукашенко намагається уникати прямої участі у війні в Україні. Російські війська, однак, використовували білоруську територію для початку наступу у лютому 2022 року. Поранених та обміняних полонених лікували у білоруських лікарнях.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Журналісти ідентифікували російських військових, яких лікували в Білорусі після спроби захопити Київ у 2022 році

«Система Лукашенка повністю покладається на Кремль у питаннях оборони», – вважає Володимир Жигар, активіст BYPOL, організації колишніх білоруських правоохоронців. – Білорусь навіть хотіла б продавати «Полонез» Росії, але проти таких угод виступає Китай».

Реактивна система залпового вогню (РСЗВ) «Полонез» – це система, розроблена в рамках китайсько-білоруського співробітництва. Вона базується на білоруському шасі і використовує китайські ракети, здатні вражати цілі на відстані до 200 км.

«Парадокс у тому, що рівень військових витрат Білорусі свідчить, що, попри близькість до Путіна, Лукашенко не дуже розраховує на російську армію у випадку гіпотетичної агресії НАТО», – каже військовий аналітик військового порталу Defense Express Іван Киричевський. – Я б навіть сказав, що сьогодні у білоруської армії є лише один ворог – російська армія».

Він звертає увагу на те, що Китай, ймовірно, може допомагати Білорусі компонентами.

«Китай може інвестувати свої деталі, бо зараз усе у світі залежить від Китаю, навіть США та Ізраїль. Звісно, Білорусь не зможе сама виробляти безпілотники без китайських документів, це наївно. Тому теоретично, якщо Лукашенко захоче зробити прокитайський поворот, може з’явитися історія про замовлення, наприклад, винищувачів J-10 (легкий багатоцільовий винищувач китайського виробництва – ред.)», – припускає експерт.

Що стосується подальшої підтримки зброєю від Росії, то Лукашенко, за оцінкою Киричевського, на це не дуже розраховує.

«Росія зараз намагається вичавити ресурси навіть з Лаосу. А Білорусь, наприклад, продовжує програму створення бронемашин Volat. Лукашенко побачив, що від росіян більше нічого спіймати не вдасться. Його цікавить зброя, що підвищує ударні можливості – додаткові ракетні комплекси, літаки, ядерна бомба. А якісь додаткові танки, бронемашини, зенітно-ракетні комплекси – у нього й так вистачає», – вважає експерт.

Ядерна загроза

Західні аналітики особливо стурбовані можливістю розміщення російської ядерної зброї на території Білорусі. Супутникові знімки свідчать про розширення та модернізацію військової бази в Осиповичах, де, можливо, зберігатиметься ядерна зброя.

Осиповичі – місто в Могильовській області Білорусі з населенням 29 тисяч осіб, за 100 кілометрів від Мінська та за 190 кілометрів від кордону з Україною. Це великий залізничний вузол, який з’єднує білоруську столицю з двома обласними центрами – Гомелем і Могильовом – у напрямках України та Росії.

Журналісти Білоруської служби Радіо Свобода проаналізували супутникові знімки – вони демонструють, що після початку повномасштабної війни РФ проти України військова інфраструктура під Осиповичами ще більше розширилася. У кількох місцях триває будівництво та реконструкція казарм, складів для зберігання зброї, можливо, нових ангарів для «Іскандерів» та іншої спецтехніки. Будується окрема залізнична колія, яка все це з’єднає.

Лукашенко оголосив, що до кінця року в Білорусі розгорнуть російську гіперзвукову ракету «Орешник», яка може нести ядерний заряд.

Путін неодноразово обіцяв розмістити російську ядерну зброю на білоруській території. Звичайна (без ядерного заряду) версія цієї ракети застосовувалась під час ударів по Україні у листопаді минулого року.

«Ви бачили, як працює «Орешник»: ті самі ракети, ті самі удари – але без ядерних боєзарядів, без радіоактивного забруднення землі і повітря. Ця зброя буде розміщена в Білорусі до кінця року», – заявив Лукашенко 1 липня. Пускові установки для ракетного комплексу виробляються в Білорусі.

Фінансування інфраструктури для зберігання цих ракет у бюджеті Білорусі не передбачено.

Експерти американського Інституту вивчення війни (ISW) вважають, що заяви Лукашенка – це спроба встановити певну форму контролю над використанням російських ракет, розміщених у Білорусі, щоб посилити суверенітет Білорусі, який слабшає, але Москва, ймовірно, збереже оперативний контроль над ракетами та їхнім застосуванням.

Гармати замість хліба

Зростання військових витрат Білорусі відбувається на фоні загального погіршення економічної ситуації. Після ізоляції Лукашенка на Заході у 2020 році експорт нафтових продуктів на західні ринки різко скоротився.

Раніше потужна технологічна сфера країни майже зникла: програмісти, розробники та ІТ-компанії переїхали до Польщі та країн Балтії, уникаючи репресій.

Незалежні експерти попереджають, що збільшення військових витрат ставить під загрозу соціальну систему, на яку покладається переважно старіюче населення Білорусі.

«У структурі бюджетних витрат найбільшу частку займають соціальні програми, – каже Радіо Свобода білоруська економістка Аліса Рижиченко. – Але зараз оборонні витрати наздоганяють соціальні. Оскільки бюджет працює в дефіциті, додаткові кошти дістати ніде».

«Потрібно скорочувати соціальне програми або інші витрати, щоб збільшити оборонний бюджет», – вважає вона.

Аліса Рижичено також каже, що гроші йдуть на військове виробництво, щоб заробити на продажі продукції в Росію. Якби цього не було, ВВП Білорусі був би значно менший.

• У глобальному рейтингу військової потужності Global Firepower 2025 Білорусь посідає 70-те місце серед 145 країн світу. Вище в рейтингу розміщені: Росія (2 місце), Україна (20), Польща (21).

Дивіться також: 14 днів без їжі: операція порятунку 73-річного чоловіка, який два місяці чекав на евакуацію

Білоруська служба Радіо Свобода

Фонд BySol оголосив про евакуацію Микити Лосика, засудженого до трьох років обмеження волі з примусовою працею, але без тюремного ув'язнення («хімії») у справі «Білоруського Гаюна». Микита – молодший брат політв'язня, журналіста Радіо Свобода Ігоря Лосика, який вже п'ять років перебуває в ув'язненні. Зараз Микита – в безпеці в одній із європейських країн. В інтерв'ю білоруській службі Радіо Свобода він розповів, чому вирішив надіслати «Білоруському Гаюну» фотографію російської військової техніки, що і стало причиною його переслідування.

25-річний Микита Лосик працював інженером-програмістом на Оршанському приладобудівному заводі. Він родом з Барановичів, де закінчив школу з високим середнім балом – 9,3. Він хотів вступати до вишу в Мінську, Білоруського державного технічного університету, але потім передумав і вирішив навчатися в рідному місті – вступив до Барановицького державного університету на інженерний факультет за спеціальністю «Інформаційні системи та технології». Навчався на бюджетному відділенні, тому за розподілом поїхав працювати до Орші. Робота і колектив йому сподобалися, тож, відпрацювавши два роки, Микита залишився працювати на заводі.

За словами Микити, одного разу на початку лютого 2023 року він йшов з роботи (завод розташований поруч із залізницею) і побачив ешелон із російською військовою технікою.

«У всіх офіційних новинах і ЗМІ нам кажуть, що Білорусь не бере участі у військових діях, що Білорусь – мирна країна. Нас з дитинства виховували, що війна – це жахливо, «аби не було війни». А тут везуть російську техніку на війну по нашій білоруській території! Мене це дуже розлютило і обурило – везуть прямо відкрито, не вночі, а серед білого дня, цілий ешелон танків, зенітних гармат з літерами Z і V (кодові позначення, що стали символами російської агресії проти України – ред.), у вагонах з абревіатурою РЖД («Російські залізниці» – ред.) – російські військові. Ну, я зробив кілька знімків і відправив у «Білоруський Гаюн», – пояснює свою мотивацію Микита.

Через понад два роки, 9 квітня 2025 року, о 6 ранку, хтось дуже голосно почав стукати в двері гуртожитку, де жив Микита. Хлопець подумав, що якийсь п'яний сусід забув ключі. Сусід, який жив в одній кімнаті з Микитою, пішов відкривати: на порозі – «маски-шоу», вісім силовиків у повній бойовій викладці, з автоматами. Сусіда поклали обличчям вниз на підлогу. Микита спочатку подумав, що шукають якогось злочинця. Вони увірвалися в кімнату – Лосика теж поклали на підлогу. Тоді міліціонер, єдиний без маски, показав йому листування з «Білоруським Гаюном».

«Ця переписка була в лютому 2023 року. Я її давно видалив – не розумію, звідки вона у силовиків. Спочатку я все заперечував – говорив, що не знаю, що це таке. Веліли зібратися. Мене відвели до мікроавтобуса, який стояв біля гуртожитку, поставили на коліна і наділи наручники. Поки я чекав, в кімнаті провели обшук і знайшли старий телефон, з якого я це робив. Мене відвезли до Вітебська. Дорогою погрожували: «Хочеш до брата в сусідню камеру?». Я пожартував: «Добре б з ним зв'язатися, ми давно не бачилися». Жарт вони не оцінили», – згадує Микита день затримання.

Хлопця привезли до слідчого, адвокат вже був там, згадує він. Зняли відбитки пальців. Адвокат порадила Микиті ні в чому не зізнаватися, не коментувати ситуацію, поки вона не ознайомиться зі справою. На першому допиті розпитували про роботу, про сусідів у гуртожитку, колег. Охоронці відвезли його в ізолятор тимчасового утримання.

«Умови в ІТУ суворі, як у 2020 році (під час придушення масових протестів проти фальсифікації підсумків президентських виборів – ред.). «Політичних» постійно тримають у наручниках, змінюють камери, матраців і білизни не дають, спиш на голому металевому каркасі або на підлозі. Світло не вимикають на ніч, перевіряють 2-3 рази за ніч. Співробітники влаштовують провокації, залякують інших ув'язнених, щоб ті нічим не ділилися з «політичними». Коротше кажучи, умови утримання жахливі. Мене, правда, не били. Тільки ображали», – каже Микита.

Він пробув в ізоляторі три доби. Прийшли співробітники КДБ, які, як здалося Микиті, не знайшли ні в його телефоні, ні в комп'ютері нічого, крім одного хештега в інстаграмі «Ні війні» і старого статусу «ВКонтакте» з біло-червоно-білим і українським прапорами, за що на нього потім завели ще й адміністративну справу.

«Співробітники КДБ почали провокаційні розмови: «А якби перемогла Тихановська, було б краще?» Я на такі розмови не піддавався. Опер мені ще казав: «Ти думаєш, ця казка, що ти нічого не зробив, тебе врятує? Ти хотів зруйнувати країну, ти хотів, щоб у нас теж була війна?» Не знаю, чи вірив він сам у це, але говорив переконливо», – розповідає Лосик. Микита стверджує, що і в Вітебському ІТУ, і в СІЗО було багато політв'язнів. Хоча адміністрація намагалася, щоб вони якомога менше спілкувалися між собою, повністю розлучити їх не вдалося. У кожній камері сиділо по 2-3 людини з «професійним обліком».

Світлана Тихановська – лідерка білоруської опозиції. Її чоловік Сергій Тихановський був затриманий у травні 2020 року, коли балотувався у президенти. Ув’язнення чоловіка підштовхнуло Тихановську до політики й вона висунула свою кандидатуру.

У серпні 2020 року, після виборів президента та проголошення главою держави Олександра Лукашенка, в Білорусі розпочалися масові протести. Опозиція заявила про перемогу Тихановської. У наступні дні після голосування кілька опозиційних діячів, в тому числі й Тихановська, залишили країну через побоювання за власну безпеку.

Сергія Тихановського та інших політв'язнів звільнили з білоруської в’язниці 21 червня 2025 року. За даними ЗМІ, це стало можливим завдяки візиту до Мінська спецпредставника Трампа Кіта Келлога. Відомо, що він провів зустріч із Олександром Лукашенком.

За словами Микити, тільки у Вітебському СІЗО утримувалося кілька десятків затриманих у справі «Білоруського Гаюна». Були й затримані за пожертви, за коментарі. Тих, кого судили у справі «Білоруського Гаюна», судили швидко, засудивши до трьох місяців. Інші «політичні» перебувають під слідством довше, пів року і більше. У їхніх справах проводяться експертизи, вивчається техніка.

Микита розповідає, що останні півтора місяці він перебував у в'язниці без жодного допиту чи слідчих дій. Наприкінці травня почав ознайомлюватися зі справою, яка складалася з чотирьох томів. Микиті Лосику пред'явили звинувачення тільки за частиною 1 статті 361-4 («пропаганда екстремістської діяльності»). Прокурор розглянув справу досить оперативно – протягом трьох днів. Він виключив з обвинувачення «обтяжливі обставини», такі як «розпалювання ворожнечі».

Судовий процес розпочався 2 липня – його вів голова Залізничного районного суду Вітебська Роман Дегода. Відразу стало відомо, що процес триватиме два дні – 2 і 8 липня.

«Лосик Н.А. в невстановлений час, але не пізніше 16:50 10 лютого, перебуваючи в м. Орша (точне місце не вказано)... з метою сприяння екстремістській діяльності», – оголосила обвинувальний висновок співробітниця прокуратури.

Прокурор Лосику питань не ставила. Замість цього суддя взяв на себе її функції, каже Микита. «У справі було повно описів соцмереж і груп — звідкись «відкопали» підписки на телеграм-канали, які я навіть не дивився. Або на які колись був підписаний, але давно відписався. І чотири фотографії з російською військовою технікою. Я сказав, що нічого не знаю про «Білоруський Гаюн», хотів відправити фото Антону Мотольку, але побачив посилання на «Гаюн». Суддя каже: «А ви як, не знали, куди і кому відправляєте?» З одного боку, він перекрутив мої слова, мовляв, я «в чомусь зізнаюся, в чомусь ні – так не піде». А потім раптом «подобрішав» і дав мені можливість узгодити свою позицію з адвокатом», – згадує Микита перший день суду.

8 липня суд розглянув решту з чотирьох томів справи. Спочатку прокурор запросила чотири роки «хімії». Через чотири години було оголошено вирок: три роки «хімії» з направленням до виправної колонії відкритого типу.

Хлопця звільнили з-під варти в залі суду. Поки Микита Лосик перебував у СІЗО за кримінальною справою, він також був заочно засуджений за адміністративною справою – за аватар з прапорами і хештегом «ні війні». Лосик був заочно оштрафований на 80 базових величин (3360 білоруських рублів, понад 1100 доларів за поточним курсом).

Через кілька днів після оголошення вироку Микита вирішив покинути країну.

«Звичайно, я був радий, що мене відправили не до в'язниці, а на «хімію». Але я багато читав про умови на «хімії», та й в СІЗО ми з хлопцями обговорювали, що мені не дадуть спокійно жити. Будь-який дрібний проступок вважають порушенням [режиму]. За три порушення можуть замінити «хімію» на справжню колонію. Я також подумав, що моє прізвище стане мені на заваді. Тому і вирішив покинути країну, хоча це було непросте рішення», – каже Микита.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Журналіст Радіо Свобода Ігор Лосік відзначає вже п’ятий день народження в ув’язненні в Білорусі

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Нелюдські умови. Колишній журналіст Радіо Свобода розповів про перебування у тюрмі Білорусі

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Звільнений із ув'язнення у Білорусі журналіст Радіо Свобода Кузнечик: «у шоці від того, що дізнався»

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Я вийшов, а ви вже не такі»: інтерв’ю з Сергієм Тихановським

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Чотири роки за ґратами, голодування і карцери. Що відомо про ув'язненого в Білорусі журналіста Радіо Свобода Ігоря Лосика

Голова Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та президент Європейської Ради Антоніо Коста зустрінуться з президентом і прем'єр-міністром Китаю в Пекіні 24 липня, що, як очікується, буде напруженим самітом ЄС–Китай на тлі війни в Україні та потенційної трансатлантичної торговельної війни.

Брюссель буде висловлювати звичне занепокоєння щодо прав людини в Тибеті, Сіньцзяні та Гонконгу, а Пекін, як очікується, швидко відмахнеться від будь-якої критики.

Натомість найгарячіші дискусії, найімовірніше, точитимуться навколо підтримки Китаєм війни Росії проти України та того, що ЄС вважає несправедливою торговельною практикою Китаю, яка призвела до стрімкого зростання дефіциту в китайсько-європейській торгівлі на користь Пекіна.

На брифінгу для ЗМІ напередодні саміту офіційні представники Європейського Союзу наголосили, що від президентів ЄС очікують «прямоти, відкритості та конструктивності», але також «готовності відстоювати наші інтереси».

50 років дипломатичних відносин

Саміт мав на меті відзначити 50-річчя дипломатичних відносин між Китаєм та ЄС, але не варто очікувати занадто багато люб'язностей чи конкретних результатів.

З огляду на те, що обидві сторони прагнуть продемонструвати свою «зелену» репутацію, в ЄС сподівалися, що вони принаймні погодять спільну декларацію щодо клімату, але дуже сумнівно, що навіть це вдасться втілити в життя.

Це різко контрастує з самітом ЄС–Японія, що відбувся напередодні в Токіо, де очікувалася 24-сторінкова декларація, що охоплювала широкий політичний порядок денний, включаючи прогрес у двосторонніх зв'язках у сфері безпеки та угоду щодо рідкісноземельних металів.

Ключовою зустріччю в Пекіні, на яку слід звернути увагу, є ранкова сесія, коли фон дер Ляєн і Коста проведуть «геостратегічну» дискусію з президентом Китаю Сі Цзіньпіном.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Зростаюча сміливість Пекіна: позиція Китаю щодо України викликає занепокоєння ЄС

Чи зняті маски щодо України?

Україні буде приділено велику увагу на зустрічі, яка відбудеться лише через кілька тижнів після того, як міністр закордонних справ Китаю Ван Ї заявив європейським дипломатам у Брюсселі, що його країна не може змиритися з поразкою Росії у війні.

Брюссель тривалий час намагався не надто антагонізувати Китай у цьому питанні, але, схоже, маски, принаймні до певної міри, були зняті.

Чиновники ЄС відкрито заявляють, що 80% товарів подвійного призначення, які використовує Росія у своїх військових діях, походять з Китаю. Брюссель також критикує постійний експорт Пекіном до Москви таких компонентів, як двигуни для безпілотників.

Китай також став мішенню, як прямо, так і опосередковано, в останньому пакеті санкцій ЄС проти Росії, узгодженому минулого тижня.

Кілька китайських компаній і кілька фінансових установ потрапили до чорного списку, а Міністерство торгівлі Китаю вже розкритикувало цей крок.

Той факт, що Брюссель зараз почувається впевнено і може знайти одностайність, щоб націлитися на Пекін у такий спосіб, є чимось новим.

Очікується, що нові обмеження ЄС, такі як заборона нафтопродуктів, вироблених з російської нафти і перероблених у третіх країнах, також опосередковано вплинуть на Китай.

Чиновник ЄС, який бере участь у підготовці саміту, сказав Радіо Свобода, що жодних серйозних змін у «партнерстві без обмежень» Пекіна з Москвою не очікується, але Брюссель сподівається на скромні кроки, такі як посилення митного та фінансового контролю за товарами подвійного призначення.

Дефіцит торгівлі

Післяобідня дискусія з прем'єр-міністром Китаю Лі Цяном буде присвячена економічним відносинам і, як очікується, буде такою ж делікатною.

ЄС і Китай є другими найбільшими торговельними партнерами один для одного з обсягом торгівлі, що сягає 2,3 мільярда доларів США щодня.

Але Брюссель дратує саме дефіцит торгівлі.

Порівняно з минулим роком він подвоївся до нинішніх 350 мільярдів доларів, а субсидії, бар'єри на шляху закупівель та експортний контроль, були названі ЄС справжніми подразниками.

У Пекіні не очікують значних проривів, але чиновники ЄС сподіваються, що Китай принаймні визнає занепокоєння і зробить кроки для стимулювання внутрішнього попиту або усунення дисбалансів.

Брюссель також натякне на можливі заходи у відповідь, посилаючись на минулі дії проти китайських електромобілів та молочних продуктів.

Але питання в тому, наскільки далеко ЄС дійсно готовий зайти.

ЄС покладається на Китай у постачанні критично важливих мінералів і постійних магнітів – товарів, без яких неможливі практично всі сучасні технології.

І, незважаючи на всі зусилля ЄС, спрямовані на укладення нових торговельних угод з такими країнами, як Австралія, Індія та Індонезія, щоб «знизити ризики» з боку Китаю, дефіцит не вдасться покрити негайно. Пекін це також знає.

А ще є делікатне питання відносин між ЄС та США.

Якщо найближчими днями не вдасться укласти угоду, американські 30-відсоткові тарифи вдарять по ЄС 1 серпня, і Брюссель готовий вдарити у відповідь контрзаходами на американські товари вартістю в мільярди доларів, що підірве трансатлантичну торгівлю.

Один з дипломатів ЄС сказав Радіо Свобода, що це «перспектива, від якої китайці потирають руки в повному захваті», оскільки Пекін вже давно прагне вбити клин між Брюсселем і Вашингтоном.

Отже, очікується, що в найближчі кілька днів Китай дуже активно просуватиме наратив про те, що він, разом з Європою, тепер представляє міжнародний торговельний порядок, заснований на правилах, і що справжній спотворювач торгівлі та протекціонізму перебуває не в Пекіні, а у Вашингтоні.

Залежно від того, що відбувається з трансатлантичними торговельними переговорами, ЄС може просто піддатися спокусі такої риторики.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Тарифи США проти Європи загрожують торговельною війною?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Дроновий союз» Росії та Китаю. Чим він небезпечний для України?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Спочатку – санкції, тепер – затримання «шпигунів». Україна стає жорсткішою щодо Китаю?

Пропозиція США передати Зангезурський коридор – критично важливий зв'язок між материковим Азербайджаном та його ексклавом Нахічевань через південну Вірменію – під управління Америки поглибила лінії розлому на Південному Кавказі та викликала занепокоєння в Ірані.

На кону не лише регіональні зв'язки, а й геополітичний порядок вздовж чутливого північного кордону Ірану.

Для Ірану 43-кілометровий коридор через вірменську провінцію Сюнік є основою його стратегічних розрахунків.

Хамідреза Азізі, науковий співробітник Німецького інституту міжнародних та безпекових справ, попередив, що цей план «позбавить Іран його природного доступу до Південного Кавказу через Вірменію», роблячи його залежним від маршруту, «контрольованого Азербайджаном чи іншими міжнародними суб’єктами».

В інтерв’ю Радіо Свобода він назвав коридор «останнім цвяхом у труну» – кроком до того, що деякі спостерігачі називають «геополітичною задухою» Ірану.

Якщо Баку отримає контроль або буде запроваджено іноземне управління, Іран втратить важелі впливу на свою північну торгівлю.

«Іран буде майже повністю залежним від Азербайджану в торгівлі не лише з Південним Кавказом, але й з Росією та Європою», – зазначив Азізі, попереджаючи про «серйозний удар по геоекономічному становищу Ірану».

Він додав, що відсторонення від маршруту Ірану через Вірменію також може зменшити його роль в китайській ініціативі «Один пояс, один шлях» (Belt and Road Initiative, BRI), послаблюючи його цінність як партнера для Пекіна.

Безпека та регіональний порядок

Головне занепокоєння Тегерана зрозуміле: коридор може розширити турецький вплив і призвести до прямої присутності США.

«Найбільше занепокоєння в Ірані полягає в тому, що такий коридор раз і назавжди покладе край будь-яким перспективам участі Ірану в… перевезеннях зі Сходу на Захід, – сказав Азізі. – Маршрут, керований США, посилює ці побоювання, розміщуючи американські інтереси «безпосередньо на північному кордоні Ірану».

Це відбувається на тлі зменшення впливу Росії на Південному Кавказі через війну проти України та зміну динаміки сил з часів Другої Карабахської війни. Іран, якого колись задовольняло підпорядкування Москві, тепер опинився під загрозою.

Маючи «обмежені стратегічні можливості», Тегеран залучає всіх основних гравців, прагнучи «тіснішої політичної та безпекової співпраці з Вірменією».

За словами Азізі, офіційні заяви Ірану та військові навчання, які він проводить у цьому регіоні з 2021 року, стосуються не стільки конфронтації, скільки небажання прийняти необмежену іноземну присутність на своїх кордонах.

Контроль, транзит та суверенітет

Пропозицію США зустріли обережно в Єревані та Баку.

Азербайджан розглядає коридор як життєво важливий транспортний зв'язок з Нахічеванем та частину післявоєнної інтеграції.

Вірменія побоюється, що це може загрожувати її суверенітету, і наполягає, щоб будь-який маршрут залишався під контролем Вірменії, побоюючись, що справжній статус «коридора» може означати здачу влади.

Тим часом Азербайджан непохитний у тому, що «не має бажання, щоб втрутилася будь-яка третя сторона», – сказав Річард Гірагосян, директор Центру регіональних досліджень у Єревані.

Для Баку коридор означає безперешкодний доступ до Нахічеваня; будь-який іноземний нагляд – американський, європейський чи російський – є неприйнятним.

Серйозна пропозиція чи трюк?

Для Вашингтона цей проєкт є спробою використати рідкісний вакуум влади в регіоні, оскільки російський вплив зменшується через погіршення відносин між Москвою та Баку і Єреваном.

Гірагосян висловив скептицизм щодо плану: «Я не ставлюся до цієї пропозиції дуже серйозно… скептицизм краще визначає точку зору як у Баку, так і в Єревані».

Він назвав це «безрозсудною угодою з нерухомістю» та висловив сумнів у тому, що Вашингтон розуміє складність регіону.

«Йдеться радше про прагнення до [Нобелівської] премії миру для президента Дональда Трампа… без будь-якої реальної підготовки та з невеликим потенціалом для реалізації».

Управління залізничними мережами Вірменії Росією та західні санкції також викликають питання, чи це можливо.

«Це ускладнить ситуацію, тому що… американська приватна компанія входить та керує автомобільними та залізничними дорогами, тоді як вони належать Росії або управляються нею», – сказав Гірагосян.

Для Тегерана дебати щодо коридору відображають глибші побоювання щодо оточення, ізоляції та втрати важелів впливу.

Шляхи Ірану щодо протидії будь-якому проєкту обмежені нещодавніми невдачами на Близькому Сході та конфліктом з Ізраїлем минулого місяця.

Тегеран сподівається на відновлення опору Росії західній присутності, але зміна динаміки сил призводить до зменшення впливу Ірану.

Тим часом як Вірменія, так і Азербайджан, як і раніше, побоюються відмовитися від контролю чи суверенітету, чіпляючись за власне бачення того, яким має бути коридор.

Зрештою, Зангезурський коридор став не стільки транзитним маршрутом, скільки осередком, де стикаються конкуруючі бачення суверенітету, впливу та регіонального порядку.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Послаблення впливу Росії на Південному Кавказі відкриває двері новим гравцям

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Axios: CША і союзники домовилися запровадити санкції проти Ірану, якщо до кінця серпня не буде угоди

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Путін в гостях у Алієва. Росія втрачає вплив на Кавказі?

У 2025 році в Росії запрацювала нова схема для відправки найманців на фронт – «Доброкор». Таким чином на російську війну в Україні могли вирушити вже понад півтори тисячі осіб. Вони поповнили підрозділи «Добровольчого корпусу» – структури, створеної на основі «ПВК «Редут» і підконтрольної Головному розвідувальному управлінню (ГРУ) Росії. У потенційних найманців є вибір: укласти контракт за старою системою «Редут» або за новою – «Доброкор».

• Перша дозволяє розірвати контракт у будь-який момент, але не дає соціальних гарантій.
• Друга обіцяє легальний статус військового з доступом до соціальних пільг і регіональних виплат, але розірвати такий контракт до закінчення строку неможливо. Втім, виплати вдається отримати далеко не завжди.

Розслідувальний проєкт (телеканалу «Настоящее время» та Російської служби Радіо Свобода) «Система» з’ясував, як працює система найму, вербувальники якої збирають «витратну живу силу» по всій Росії.

Ми використовуємо слово «доброволець» як синонім слова «найманець», оскільки вербування за системами «Редут» і «Доброкор» відбувається до нерегулярних збройних формувань: вони не укладають контракт напряму з Міноборони РФ і воюють у складі окремих добровольчих підрозділів.

«Триває набір у ДРШБр «Святий Георгій» «Союзу добровольців Донбасу» (за системою «Редут») за різними військовими спеціальностями», – так починається стандартне оголошення про набір до складу так званого добровольчого формування, опубліковане ще в грудні 2024 року. Замість «Святого Георгія» можна підставити назву майже будь-якого з понад двох десятків російських найманських загонів.

Але вже навесні 2025 року в подібних оголошеннях з’явилася альтернативна можливість: тепер вирушити на війну в Україні у складі так званих добровольчих підрозділів можна не лише за згаданою системою «Редут», а й за раніше невідомою системою «Доброкор».

Назва «Доброкор» – це скорочення від «Добровольчого корпусу» Міноборони. Цю структуру було створено у 2023 році на базі «ПВК «Редут», і вона об’єднала десятки підрозділів найманців, які комплектувалися за «редутівською» системою. Куратором і фінансовим центром «ПВК «Редут» і, відповідно, «Добровольчого корпусу» виступає ГРУ – це з’ясували раніше «Система» та «Схеми» у спільному розслідуванні.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Журналісти ідентифікували сотню бійців і командирів «ПВК «Редут», які брали участь у вторгненні в Україну

На сайті «Доброкору» перераховано 27 підрозділів, до яких набирають за новою схемою. Найвідоміші з них: пов’язані з 16-ю бригадою ГРУ «Вовки», «Тигр» і «Рись», православно-патріотичний «Невський», штурмова бригада «Ветерани» (носять шеврони із зображенням Путіна), навколофутбольна «Еспаньйола» і козацький «Дон», а також бригада «Святий Георгій», створена під егідою «Союзу добровольців Донбасу» («СДД»). Усі вони раніше входили до «ПВК «Редут».

Як ГРУ створило «Добровольчий корпус»

15 лютого 2023 року спеціальним наказом №67 Міністерство оборони Росії закріпило єдиний принцип комплектування загонів на війну. Через два тижні відомство видало непублічний наказ про створення «Добровольчого корпусу». Його кістяк склали розрізнені підрозділи найманців, що входили до системи «ПВК Редут». У червні того ж року міністр оборони Сергій Шойгу наказав командирам цих формувань підписати контракти з Міноборони.

Голова ПВК «Вагнер» Євген Пригожинвідмовився підписувати угоду, а згодом влаштував збройний заколот (через два місяці після чого – у серпні 2023 року – загинув у авіакатастрофі – ред.). На відміну від Пригожина, командири «редутівських» загонів підписали контракти з Міноборони вже до 1 липня 2023 року. Цей день вважається офіційною датою заснування «Добровольчого корпусу».

Головний куратор «Добровольчого корпусу» – заступник голови ГРУ, генерал-лейтенант Володимир Алексєєв. Попри регулярні чутки про його можливу відставку, у 2025 році він, судячи з усього, продовжує керувати «корпусом» і вручати нагороди бійцям.

Ще один високопосадовий командир «корпусу» – колишній полковник ГРУ і ексмер Тамбова Олексій Кондратьєв. Навесні 2022 року він відновив військову кар’єру, очоливши добровольчу «казачу» бригаду «Дон». (Після розслідування проєкту «Схеми» (Радіо Свобода) Служба безпеки України розпочала кримінальне провадження про цей російський підрозділ за фактами порушення законів і звичаїв війни). У 2023 році ця бригада стала частиною «корпусу», як і решта «редутівських» загонів.

У «корпусі» діє жорсткий принцип «єдиноначальності», але процес ухвалення рішень відрізняється від звичного військового, розповідав в інтерв’ю для сайту «Доброкор» заступник командира «корпусу» з військово-політичної роботи генерал-лейтенант Анатолій Бібілов – ще нещодавно президент окупованого регіону Грузії, республіки Південна Осетія, і людина з військовим минулим у Росії.

За його словами, «корпус» вирізняється принципом гнучкого управління, коли підрозділи спілкуються не через штаб, а безпосередньо один з одним. Також командування може «у найкоротші строки» змінювати структуру об’єднання та окремих формувань. «Корпус – це дуже живий, рухливий організм», – підсумовує Бібілов.

Підрозділи «Добровольчого корпусу» воюють практично на всіх напрямках фронту: Харківському, Донецькому, Луганському, Запорізькому, Херсонському. Вони брали участь і в боях за Курську область, зокрема в операції «Потік» під Суджею, яка стала культовою серед Z-аудиторії, коли російські військові зайшли в тил ЗСУ через газову трубу.

Один «корпус» – дві системи

Щоб розібратися у відмінностях «Доброкору» від «Редуту», кореспондент «Системи» зв’язався з вербувальниками різних загонів, представившись потенційним рекрутом (їхні телефони є у відкритому доступі – подзвонити їм може будь-хто). Ми також проаналізували відкриті дані та телеграм-чати, де спілкуються російські військові та їхні родичі.

На війну можуть відправити чоловіків віком від 18 до 55 років та жінок від 18 до 45 років (жінок направляють служити в медичні підрозділи). Навчання на полігоні триває від 10 днів до двох тижнів. Мінімальний термін контракту – пів року, також є можливість укласти контракт на вісім місяців або на рік.

У більшості випадків відбір проводять за однаковою схемою. Боєць зв’язується з вербувальником, проходить попередню співбесіду, надсилає документи і проходить медичну комісію. Далі підписує контракт із Міноборони РФ, у якому йдеться, що його скеровують до одного з «Добровольчих загонів» – без уточнення підрозділу.

Після цього рекрут вирушає на полігон у Муліно (Нижньогородська область), де розташований центр підготовки «Доброкору». Там він проходить навчання і після цього – остаточний відбір: бійця розподіляють у той чи інший загін.

Зарплати, бонуси, соціальні гарантії

«Доброкор» частково запозичив організаційну структуру «Редуту», але перевів її на рейки формальної державної системи. Головна відмінність – повна легалізація. Бійці «Редуту» спочатку підписували лише угоду з приватною компанією, а контракт із Міноборони – уже після прибуття на позиції. У «Доброкорі» ж контракт підписують ще до навчання.

Через це відрізняються і гарантії. Бійці «Доброкору» з першого дня вважаються військовослужбовцями. Це означає, що їм одразу йдуть виплати, страховка, соцпакет. Їм офіційно оформлюють інвалідність у випадку поранення, дають статус учасника бойових дій, а в разі загибелі – компенсації рідним. У «Редуті» ж ці питання вирішуються в «ручному режимі» – комусь щось оформили, а комусь ні.

Ще одна відмінність – фіксована зарплата. У «Редуті» вона сильно різнилася, залежно від загону, і коливалася від 150 до 300 тисяч рублів (від 1 900 до 3 850 доларів США) на місяць. У «Доброкорі» ж усім платять однаково: 204 тисячі рублів (2 615 доларів США) і бойові виплати. Суми бойових теж однакові – 8 тисяч за день участі в бойових діях, 50 тисяч – за поранення, 3 мільйони – компенсація родичам загиблого. Ці самі суми отримують і мобілізовані.

Водночас у «Редуті» зберігся потужний інститут «премій» – бійцям дають гроші за ліквідованих, за знищення техніки, за взятого «язика». У «Доброкорі» такої системи немає – це вважається неетичним. Хоча командири підрозділів можуть самостійно виписувати премії «за особливі заслуги».

У «Редуті» також завжди існувала проблема не лише з отриманням соціальних пільг, а й із зарплатами. В російських соцмережах можна знайти безліч схожих коментарів родичів. Часто люди не знають, як зв’язатися з керівництвом «ПВК» через невиплачені зарплати або гроші, обіцяні за контрактом у разі поранення чи загибелі бійця.

«Люди тікають»: проблеми з плинністю кадрів

Попри кращі умови, «Доброкору» складно утримати бійців. За словами кількох співрозмовників «Системи», плинність кадрів у «корпусі» дуже висока. Люди приїжджають, проходять підготовку, потрапляють у підрозділ – і майже одразу намагаються звільнитися. Деякі не доїжджають навіть до фронту, а повертаються додому після полігону.

Причини різні. По-перше, багатьох приваблює лише зарплата – а коли з’ясовується, що треба воювати, бажання зникає. По-друге, у «Доброкорі» більше бюрократії, ніж у «Редуті»: щоб перевестися, взяти відпустку чи вирішити побутове питання, потрібно йти офіційним шляхом, а не «через батю».

У приватних чатах військових та їхніх родичів постійно з’являються скарги: хтось не може розірвати контракт, когось не пускають додому, когось не оформлюють належним чином. Дехто порівнює ситуацію з мобілізацією, тільки «добровільною».

Майбутнє «Доброкору» і його роль у російській армії

Попри проблеми, «Доброкор» розглядають як спробу зробити найманство у війні проти України більш організованим і легальним. Ця структура дозволяє Міністерству оборони Росії «відбілити» добровольчі загони, водночас зберігаючи можливість швидко мобілізувати «живу силу» для фронту.

З огляду на жорсткий контроль із боку ГРУ, «Доброкор» є інструментом розширення впливу військової розвідки всередині збройних сил і створення паралельної системи комплектування, яка обходить традиційну військову бюрократію.

Чи зможе «Доброкор» стати повноцінною заміною для контрактної служби – питання відкрите. Поки що це гібридна структура з численними проблемами і суперечностями, яка виконує функцію «буферної зони» між регулярною армією і мобілізацією.

Що відомо про кількість і роль найманців?

Понад 18 тисяч людей вступили до так званих добровольчих підрозділів Росії у першій половині 2025 року, тоді як понад 210 тисяч нових контрактників поповнили лави армії, повідомив колишній президент Росії Дмитро Медведєв, нині заступник голови Ради безпеки російського керманича Володимира Путіна, на засіданні 2 липня. Яніс Клюге, експерт Німецького інституту міжнародних і безпекових питань, оцінив, що друга цифра є дещо меншою – близько 190 тисяч.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Кубинський десант» в армії РФ: як Росія вербує найманців із Куби на війну проти України

Що чекає на найманців? Про їхню роль у війні проти України відверто говорить депутат Держдуми РФ, колишній вантажок угруповання «ДНР» Олександр Бородай: минулого року в мережу потрапив аудіозапис його розмови (депутат підтвердив її справжність). Бородай стверджує, що генерали сприймають добровольців як «піхоту другого сорту» і порівнює їх із ландскнехтами (німецькі найманці епохи Відродження; на відміну від офіцерів, їх вербували переважно з бідних верств населення). За словами депутата, головне завдання цих частин – максимально відволікати на себе увагу і «виснажувати живу силу противника», поки в тилу регулярні армійські частини готуються до «головного напряму» наступу. У тій самій розмові Бородай підсумовує: «[Добровольці] – це просто жива сила, яка йде в розхід».

Попри високі цифри набору, озвучені Медведєвим, вербувальники «Доброкору» чіпляються за кожного кандидата. «То що вирішили? Чекаємо на вас», – таке повідомлення у ніч проти буднього дня отримав кореспондент «Системи» від рекрутера підрозділу «Вовки». На той момент журналіст уже кілька днів ігнорував прохання вербувальника надіслати скан свого паспорта.

За різними підрахунками, середній термін життя російського новобранця в Україні становить від одного до двох місяців.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Доктор Зло». Лікар, який катував українських військовополонених в одній із найзакритіших колоній у Мордовії (розслідування)

Сполучені Штати минулими вихідними пригрозили Євросоюзу 30-відсотковими тарифами. Це спіткало Брюссель якраз тоді, коли там вважали трансатлантичну торговельну угоду близькою до укладення.

Блок ще сподівається на угоду до дедлайну 1 серпня, коли мають набути чинності каральні тарифи США. Водночас у ЄС підготували контрзаходи, і це збільшує загрозу торговельної війни із серйозними наслідками для світової економіки відповідно.

Справедливо відзначити, що заява Дональда Трампа від 12 липня про запровадження загального 30-відсоткового мита на весь імпорт з блоку з 27 країн стала справжнім шоком.

Відколи президент США вперше пригрозив ЄС, а разом із тим – більшості своїх торговельних партнерів у всьому світі – жорсткими торговельними заходами на початку квітня, – Брюссель прагне до компромісу.

Дипломати та політики ЄС вважають трансатлантичну угоду надзвичайно близькою й натякають на можливість узгодити щось на кшталт 10-відсоткового базового тарифу з винятками та квотами для різних галузей промисловості. Ці деталі можна було б опрацьовувати на пізнішому етапі.

На умовах анонімності вони сказали, що розглядають раптовий поворот Білого дому як «переговорну тактику», спрямовану на забезпечення кращої угоди. Надто – для американських технологічних компаній, що стикаються зі збільшенням європейських податків.

Із наближенням крайнього терміну 1 серпня, коли мають почати діяти 30-відсоткові тарифи США, у ЄС все ще сподіваються, що про щось вдасться домовитися. Навіть якщо це буде чергова відстрочка на кілька місяців.

Мета – повернутися до 10-відсоткових тарифів або чогось близького до цієї цифри, причому 15 відсотків розглядаються як абсолютний максимум, який ЄС готовий прийняти без вжиття заходів у відповідь.

Мільярди на контрзаходи

Тим часом Єврокомісія працює над цими контрзаходами. Фактично – складає 200-сторінковий перелік американських товарів, по яких можна вдарити.

Діставши на зустрічі в Брюсселі 14 липня згоду міністрів торгівлі ЄС, Єврокомісія пропонує контрзаходи на суму 72 мільярди євро (84 мільярди доларів). Вони охоплять усе: від літаків, автозапчастин, алкогольних напоїв – наприклад, бурбону, – до дрібніших товарів, як-от: запальничок і курильних трубок.

Це доповнює ще один комплекс контрзаходів на суму 21 мільярд євро (24,5 мільярда доларів), підготовлений у відповідь на американські мита на європейську сталь та алюміній. Ці мита США мають набути чинності 6 серпня.

З огляду на те, що початкова пропозиція щодо контрзаходів, з якою ознайомилося Радіо Свобода, становила майже 100 мільярдів євро (116 мільярдів доларів), можна зробити висновок, що блок дуже прагне не здаватися надто агресивним щодо Вашингтона.

Угода – все ще бажаний результат, а не ескалація в дусі «око за око». І – не безпідставно, адже економіка ЄС орієнтована на експорт.

Хоча ще немає остаточних розрахунків того, як повномасштабна трансатлантична торговельна війна вплине на економіку Європи та США, комісар ЄС з питань торгівлі Марош Шефчович попередив, що 30-відсотковий тариф фактично ліквідує торгівлю між двома сторонами.

Побоювання щодо рецесії

Це жахлива перспектива, зважаючи, що торік двостороння торгівля товарами та послугами між ЄС та США сягнула 1,68 трильйона євро (1,96 трильйона доларів США).

Це приблизно третина всієї світової торгівлі.

Компанії ЄС та США інвестували 4,7 трильйона євро (5,5 трильйона доларів США) у ринки один одного. Не всі наслідки стануть одразу явними. Та очевидно, що ставки – високі.

Економісти ЄС нещодавно знизили прогноз зростання ВВП єврозони 2025 року з 1,3 відсотка до 0,9, прогнозованого наприкінці 2024 року. Це пов’язано з загрозою тарифів.

Вони також попередили про майбутню рецесію.

Німеччина – економічний гігант Європи, сподівалася на зростання після двох років рецесії. Але тепер побоюється, що останні тарифи можуть скоротити цьогоріч її економіку на 0,5 відсотка.

Берлін вважає, що щомісяця втрачатиме 1 мільярд євро (1,2 мільярда доларів США) експорту США.

Це серйозний удар для країни, яка імпортує найбільшу частку американських товарів у блоці та своєю чергою є найбільшим експортером до Сполучених Штатів. Причому особливо вразлива її прибуткова автомобільна промисловість.

Але це не обмежується Німеччиною та європейською автомобільною промисловістю.

Інші країни та галузі промисловості також ризикують втратити, зокрема, бренди класу люкс та фармацевтична продукція.

Бізнес-лобі Італії вже заявило, що навіть 10-відсотковий тариф США може означати втрату 20 мільярдів євро (23 мільярди доларів) та майже 120 000 робочих місць.

Близько 90 відсотків усього французького коньяку експортується до Сполучених Штатів, а 53 відсотки експорту Ірландії до країн за межами ЄС прямує через Атлантику.

Обґрунтування американських тарифів значною мірою випливає з переконання адміністрації Трампа, що ЄС був «несправедливим» щодо Сполучених Штатів у торгівлі. Зокрема – застосовуючи нетарифні бар'єри, наприклад, податки на цифрові послуги.

Тарифи розглядаються як спосіб зменшення або усунення дефіциту торговельного балансу (нинішній розрив між ЄС та США становить близько 50 мільярдів доларів на користь Євросоюзу) та сприяння поверненню робочих місць у виробництві до Сполучених Штатів.

Непевний результат

Ще досі немає єдиної думки, чи це спрацює.

ЄС вказує, що експорт США до блоку забезпечує 2,3 мільйона робочих місць у Сполучених Штатах, а європейські інвестиції в країну створюють зайнятість для 3,4 мільйона людей.

Найбільшим залишається побоювання, що Сполучені Штати постраждають від зниження темпів зростання та інфляції.

Ринки не пережили різкого падіння, як це сталося у квітні, коли стало відомо про американські тарифи. Хоча вони знову впали через нову невизначеність. Інвестори досі переконані, що якоїсь угоди можливо досягнути.

Тим не менше, очікується, що економічне зростання США у 2025 році сповільниться порівняно з минулим роком. І хоча інфляція все ще не надто висока, за будь-які тарифи, зрештою, заплатять споживачі.

Хоча трансатлантична торгівля триватиме, ймовірно, у зменшених обсягах, дуже показово, що посадовці Єврокомісії подорожують усім світом задля укладення потенційних угод про вільну торгівлю.

Єврокомісія сподівається незабаром фіналізувати угоди з Австралією та Індією. Можливо, навіть схвалити пакт з торговельним блоком Меркосур (Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай) – угоду, яка розробляється вже понад чверть століття.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Президентка Єврокомісії відреагувала на заяву Трампа про 30% мита для ЄС

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Санкції, що ламають кістки». Чи готовий Трамп ввести 500% мита проти Китаю за купівлю російської нафти?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Трамп заявив, що зброя за кошти НАТО вже відправляється в Україну

ВАШИНГТОН – Перестановка в уряді та дипломатичному корпусі України може покращити комунікацію зі Сполученими Штатами саме в той момент, коли президент США Дональд Трамп, схоже, змінює підхід до держави, яка вже понад три роки веде масштабну війну з Росією.

Президент України Володимир Зеленський 14 липня оголосив, що 39-річна Юлія Свириденко, міністерка економіки та перша віцепрем’єрка, яка вела переговори зі США щодо угоди про критично важливі мінерали, має замінити Дениса Шмигаля на посаді прем'єр-міністра.

Тим часом 43-річний міністр оборони у відставці Рустем Умєров, як очікують, стане новим послом України у Вашингтоні. Президент Зеленський повідомив, що розглядає його кандидатуру на посаду посла 10 липня. Це ще один сигнал, який свідчить про прагнення Зеленського посилити комунікацію з Білим домом. Відставки Дениса Шмигаля з посади прем’єр-міністра України та посла Оксани Маркарової були очікуваними.

Маркарова – фінансистка й поважна дипломатка – викликала невдоволення Дональда Трампа та членів його Республіканської партії після того, як взяла участь в організації візиту Зеленського на завод з виробництва боєприпасів у Скрентоні, штат Пенсильванія, всього за два місяці до президентських виборів у США в листопаді 2024 року. Зеленського на заводі супроводжували конгресмени-демократи. Завод розташований у рідному місті тодішнього президента США Джо Байдена.

Спікер Палати представників Майк Джонсон (республіканець, Луїзіана) закликав звільнити Маркарову, звинувативши її у втручанні у вибори. Пенсильванія була ключовим штатом, де вирішувалася доля голосування, у якому Трамп переміг кандидатку від демократів Камалу Гарріс.

Цей інцидент – лише один із низки подій, починаючи з 2019 року, враховуючи процедуру імпічменту, спричинену телефонною розмовою з Зеленським у липні того року, що зіпсували ставлення Трампа до України. Трамп обговорював відставку Маркарової із Зеленським під час їхньої останньої телефонної розмови 4 липня.

«З точки зору відносин зі США, заміна посла – найважливіший момент. Вона асоціювалася з організацією візиту на завод із виробництва зброї і була подразником для прихильників Трампа», – сказав Радіо Свобода Михайло Алексєєв, політолог із університету Сан-Дієго.

Звільнення Маркарової відбулося через шість місяців після вступу Трампа на посаду. Алексєєв зазначив, що її заміна одразу після перемоги Трампа на виборах виглядала б погано, з точки зору публічного сприйняття. У будь-якому випадку, термін Маркарової у Вашингтоні добігав кінця. Вона працювала на посаді понад чотири роки, а жоден український посол у США не обіймав посаду понад п’ять років.

Угода про мінерали

Свириденко, економістка, яка була призначена міністром економічного розвитку та торгівлі і першою віцепрем’єркою у 2021 році, відіграла ключову роль у переговорах зі США щодо угоди, яка надає американським компаніям доступ до цінних мінералів та рідкоземельних елементів України. Трамп зробив цю угоду основою своєї політики щодо України, заявивши, що США мають отримати компенсацію за надану допомогу, яка з моменту повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року становить близько 175 мільярдів доларів.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Парламент України ратифікував інвестиційну угоду зі США

Навесні 2025 року Свириденко відвідала Вашингтон, щоб підписати угоду з міністром фінансів США Скоттом Бессентом, яка передбачає створення Інвестиційного фонду реконструкції США–Україна. Згідно з домовленістю, США отримують право на частку прибутку від нових українських проєктів у сфері мінералів та енергетики.

Трамп назвав угоду гарантією американських інтересів у сфері оборони та відновлення України.

Минулого місяця Свириденко знову відвідала Вашингтон у складі високопоставленої делегації для обговорення оборонних потреб та реконструкції. Повідомляється, що вона презентувала низку економічних проєктів, які підпадають під дію угоди. Вона – як прем’єрка – контролюватиме їх реалізацію.

«Для американців Свириденко – людина, з якою вони можуть працювати. Бессент уже її знає, як і інші представники адміністрації», – сказав Радіо Свобода Андрій Гундер, президент Американської торговельної палати в Києві. США та Україна вели багатомісячні переговори щодо цієї угоди.

Гундер зазначив, що Свириденко зарекомендувала себе як хороша комунікаторка, а її досвід у переговорах щодо мінералів добре підготував її до одного з основних завдань – співпраці зі США. Її призначення збіглося з тим, як президент Трамп, схоже, змінює курс щодо України в намаганні покласти край найбільшій війні в Європі з часів Другої світової.

Цього тижня Трамп оголосив про продаж зброї країнам НАТО для подальшої передачі Україні – це його найпомітніша демонстрація підтримки України з моменту вступу на посаду в січні – після провалених мирних переговорів із президентом Росії.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Дедлайн для Росії й ППО Україні. Подробиці «важливої заяви» Трампа

Підтримка поставок військової допомоги

Завданням Умєрова – як можливого посла у Вашингтоні – буде переконати адміністрацію Трампа продовжувати підтримку України через продаж зброї, допомогу та інвестиції в оборонну промисловість. Підприємець, який перейшов у політику, Умєров був призначений міністром оборони у вересні 2023 року.

«Потреби української армії будуть серед основних тем перемовин між урядами США та України. Тому наявність людини у Вашингтоні, яка глибоко розуміє ці питання, буде дуже корисною», – зазначив Нік П’яцца, американський інвестиційний банкір, який працює в Україні вже чверть століття й чий фонд підтримує країну.

Політолог Алексєєв додав, що Умєров, як колишній бізнесмен, розумітиме транзакційний підхід Трампа до дипломатії. Перед початком роботи послом Умєров має пройти офіційне затвердження адміністрацією Трампа.

Умєров очолював українську делегацію, яка провела два раунди мирних переговорів із Росією в Стамбулі – 16 травня та 2 червня. Сторони домовилися про обмін полоненими, але, схоже, не досягли жодного прогресу в питанні припинення війни.

У межах перестановок Шмигаль має обійняти посаду міністра оборони.

Дивіться більше про можливу керівницю уряду України Юлію Свириденко:

Embed share

Що відомо про Юлію Свириденко?

Embed share

The code has been copied to your clipboard.

---

width px height px

---

The URL has been copied to your clipboard

No media source currently available

0:00 0:02:06 0:00

ЗАВАНТАЖИТИ

• 240p | 5,5MB
• 360p | 7,7MB
• 480p | 11,0MB
• 720p | 27,9MB
• 1080p | 31,1MB

Ульвія Асадзаде

Поки Росія зосереджена на війні проти України, її вплив на південних кордонах, зокрема у Вірменії та Азербайджані, слабшає. Ця зміна балансу сил відкриває двері для інших гравців – серед них Туреччина, Європейський Союз та Сполучені Штати – щоб розширити свою присутність у регіоні, кажуть Радіо Свобода аналітики.

10 липня прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент Азербайджану Ільхам Алієв зустрілися в Абу-Дабі, щоб обговорити потенційну мирну угоду – без участі будь-яких посередників, включно з Росією.

Хоча прориву досягнуто не було, у спільній заяві обидві країни підтвердили свою відданість двостороннім переговорам і подальшим «заходам зі зміцнення довіри».

Втім, ще п’ять років тому ситуація мала зовсім інакший вигляд.

Нагірний Карабах – переважно вірменський регіон, визнаний у світі як частина Азербайджану і який тривалий час був осередком ворожнечі між Вірменією та Азербайджаном. Після 44-денної війни між двома країнами за регіон у 2020 році президент Росії Володимир Путін виступив посередником у досягненні припинення вогню, тим самим посиливши традиційну роль Москви як головного арбітра в регіоні.

Російських миротворців розмістили поблизу міста Калбаджар у зоні Азербайджану, яку після трьох десятиліть покидали етнічні вірмени.

Багато етнічних вірмен, які тікають з регіонів навколо Нагірного Карабаху, вирішили зруйнувати свої будинки, виносячи стільки, скільки вони можуть нести

Однак це перемир’я, за словами аналітика бакинської газети Ayna-Zerkalo Рауфа Міргадірова, призвело до «історичного зрушення».

«Після більш ніж 30 років конфлікту через Карабах ці дві країни зараз ближчі одна до одної та далі від Росії, – сказав він в інтерв’ю Радіо Свобода. – Обидві хочуть звільнитися від російського впливу, і це – їхній шанс, поки Росія повністю зосереджена на війні в Україні».

Рубен Меграбян, аналітик Вірменського інституту міжнародних відносин і безпеки, погоджується з тим, що Єреван розглядає нинішню ситуацію як шанс послабити вплив Москви на країну.

«Росія хотіла, щоб Вірменія залишалася у вічному конфлікті, аби весь час нас «рятувати» і таким чином виправдовувати свою постійну присутність, – каже він. – Але Вірменія прагне врегулювати ці суперечки і вивести будь-яку російську присутність з країни. І Росії це, звісно, не подобається».

Зростання напруженості та звинувачень

На думку деяких аналітиків, відносини Єревана з Москвою почали погіршуватися ще у 2016 році під час короткочасного загострення бойових дій між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах.

Конфлікт завершився припиненням вогню за посередництва Росії та деякими територіальними здобутками для Азербайджану, що викликало розчарування вірменської сторони через обмежену підтримку з боку свого традиційного союзника.

За словами Річарда Гіраґосяна, засновника і директора Центру регіональних досліджень у Єревані, саме цей момент став «початком втрати довіри Вірменії до Росії як до партнера в сфері безпеки».

«Починаючи з війни 2016 року, позиція і політика Росії почали зміщуватися в бік Азербайджану», – зазначив він.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Вірменія обирає Євросоюз, але не робить різких рухів у відносинах із Росією

Відносини ще більше загострилися після конфлікту 2020 року, коли Баку повернув контроль над Нагірним Карабахом, а Росія знову не підтримала Єреван. Останні події лише підкреслили, наскільки напруженими стали зв’язки між двома країнами.

17 червня російсько-вірменського мільярдера Самвела Карапетяна заарештували в Єревані за звинуваченням у закликах до незаконного захоплення влади.

На думку Річарда Гіраґосяна, це був «крок вірменського уряду, спрямований на те, щоб запобігти можливому втручанню Росії» у парламентські вибори наступного року. «Але водночас це був також сигнал проти російських інтересів або впливу всередині самої Вірменії, – додав він. – Ця людина – продукт Москви; її широко сприймають як пропутінську фігуру».

Лише кілька днів по тому, 25 червня, вірменська влада заарештувала архієпископа Баграта Галстаняна – відомого представника Вірменської апостольської церкви – звинувативши його в змові з метою повалення уряду.

Росія відреагувала різко: міністр закордонних справ Сергій Лавров закликав припинити «необґрунтовані атаки» на церкву, назвавши її «однією з ключових опор вірменського суспільства». Міністр закордонних справ Вірменії Арарат Мірзоян у відповідь звинуватив Москву у втручанні у внутрішні справи Вірменії.

Азербайджан теж відвертається від Москви

Зрушення відбуваються не лише у Вірменії. Відносини між Баку та Москвою цього літа також різко погіршилися.

Наприкінці червня президент Алієв призупинив зустрічі на високому рівні, заборонив візит заступника прем'єр-міністра Росії Олексія Оверчука та скасував проведення російських культурних заходів у Баку.

Азербайджанська поліція здійснила арешти в Баку на тлі загострення дипломатичної кризи після загибелі двох етнічних азербайджанців у російському СІЗО.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Прояв фашизму». Азербайджан і Росія: погіршення відносин через інцидент у Єкатеринбурзі

Ці дії стали реакцією на загибель двох етнічних азербайджанців під час поліцейського рейду в Єкатеринбурзі, що супроводжувалася звинуваченнями у застосуванні тортур.

Дилема Росії щодо Зангезура

П’ять років тому Росія мала інші амбіції щодо збереження впливу в регіоні – зокрема через військову присутність. Угода про припинення вогню 2020 року, підписана Росією, Вірменією та Азербайджаном, передбачала відновлення економічних і транспортних маршрутів. Водночас Вірменія зобов’язувалася подбати про безпечний транзит між основною територією Азербайджану та його ексклавом – Нахічеванню – через так званий Зангезурський коридор, контроль над яким мала здійснювати Федеральна служба безпеки Росії (ФСБ).

«Можливо, Зангезурський коридор – єдиний реальний варіант для Росії зберегти присутність у регіоні», – сказав Кирило Кривошеєв, російський аналітик з Фонду Карнегі, в інтерв’ю Радіо Свобода у 2023 році.

Однак Вірменія розглядає коридор як загрозу своєму суверенітету.

Хоча переговори тривають, залишається незрозумілим, чи буде участь ФСБ Росії частиною остаточної угоди.

У березні прем’єр-міністр Пашинян заявив, що після підписання договору жодна іноземна сила не буде розміщена вздовж вірменсько-азербайджанського кордону – ідея, яка, за словами Вадима Дубнова, кореспондента проєкту Радіо Свобода «Ехо Кавказу», також не надто приваблює і самих азербайджанців.

«Розміщення сил ФСБ могло мати сенс для Азербайджану до врегулювання карабаського конфлікту, – сказав він. – Але тепер прямі переговори з Вірменією, а не участі Росії – є вигіднішими для Баку».

Контроль над Зангезуром також вписується у ширший геополітичний контекст: так званий Середній коридор – маршрут, що з’єднує Китай з Європою в обхід Росії.

«Зангезур є частиною Середнього коридору, – пояснив Міргадіров. – Росія хоче контролювати не лише Зангезур – вона прагне домінувати над усіма сухопутними та повітряними маршрутами на Південному Кавказі. Але, як на мене, Туреччина нині має всі передумови, щоб очолити регіональні зусилля у сфері безпеки».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Це сигнал особисто для Путіна»: чим закінчиться конфлікт між Баку й Москвою та що з цього Україні?

Нові регіональні гравці

Хоча аналітики погоджуються, що вплив Росії слабшає, вони застерігають: глибокі економічні та історичні зв’язки неможливо розірвати миттєво.

Однак, як зазначив російський аналітик Кирило Кривошеєв, з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році й економічна залежність почала змінюватися.

«Туреччина стала ключовим імпортним партнером для Росії. Багато товарів транспортується через Туреччину та Азербайджан, – сказав він в інтерв’ю Радіо Свобода. – Стамбульські протоки життєво важливі, а Азербайджан зараз є важливим хабом для російського газу. Ми продаємо нафту і газ Азербайджану, а той – Європі. Це законно і не порушує санкції».

Зростання геополітичної ваги Азербайджану також підкреслює Пол Ґобл, старший науковий співробітник Фонду Джеймстаун: «Алієв нарешті зрозумів, що Москва потребує Азербайджан щонайменше так само, як Азербайджан потребує Росію, – сказав він. – А коли ти усвідомлюєш, що інша сторона потребує тебе більше, ніж ти її – це докорінно змінює логіку ухвалення рішень».

Тим часом Єреван відновлює зв’язки з Анкарою, водночас віддаляючись від Москви.

Попри довготривале напруження через конфлікт у Нагірному Карабасі – у якому Туреччина підтримувала Азербайджан і закрила свої кордони з Вірменією в 1990-х – а також історичні образи, відносини між країнами поступово покращуються.

У червні прем’єр-міністр Пашинян здійснив візит до Туреччини, де зустрівся з президентом Реджепом Таїпом Ердоганом – це була перша робоча політична поїздка, присвячена двостороннім переговорам.

«Вірменія економічно залежна від Росії, оскільки більшість наших комунікацій із зовнішніми ринками проходить через Грузію до російського ринку, – пояснив політолог Рубен Меграбян. – Наш кордон з Іраном відкритий, але має обмежену пропускну здатність. Відкриття турецького кордону дозволило б Вірменії отримати доступ до європейських ринків».

Втім, Вірменія не покладає всі надії лише на Туреччину. За словами Меграбяна, Єреван також активно зміцнює зв’язки зі США та Європейським Союзом.

«Ми працюємо з ЄС і США над поглибленням співпраці, – сказав він. – Із США ми вже підписали Хартію про стратегічне партнерство. З ЄС ми ухвалили законодавчі акти, що відповідають потенційному членству – хоча ми розуміємо, що шлях до цього ще тривалий».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Павло Клімкін – про нинішні відносини Трампа і Путіна, зброю для України та «сюрприз для Росії»