«Сікстинська Мадонна» і 9 травня: як киянин у 1945 році знайшов уцілілі картини Дрезденської галереї

«Сікстинська Мадонна» Рафаеля Санті є однією із найвідоміших картин світу. А що відомо про те, хто і як знайшов це полотно разом із багатьма іншими живописними шедеврами 9 травня 1945 року в зруйнованому бомбардуванням Дрездені?

Травень 1945 року. Вся Європа лежить у руїнах. До зруйнованого авіаударами союзників і майже спаленого до тла вогняним торнадо Дрездена в’їжджає автівка.

Поруч із водієм, який ледве знаходить дорогу між горами уламків та каміння, сидить молодший лейтенант, сапер 164-го окремого батальйону 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту – Леонід Рабинович. У нього з собою є фотоапарат і він має намір фотографувати все, що побачить.

Назустріч, з-за повороту, вилітає мотоцикліст. Побачивши Рабиновича, він різко зменшує швидкість і, порівнявшись, встигає крикнути:

– «Сікстини» в Дрездені немає!

Це був капітан зі штабу дивізії, із яким вони тиждень тому разом розглядали карту Дрездена і говорили про долю безцінних картин Дрезденської галереї: згоріли вони чи якимось дивом уціліли.

І от, батальйон Рабиновича розміновує Дрезден, а йому разом із двома побратимами доручено обстежити Цвінгер (архітектурний комплекс із чотирьох споруд в історичному центрі Дрездена, де, зокрема, розміщена і Дрезденська галерея – ред.).

Є і особливе завдання командування – з'ясувати долю картин.

Рабинович-Волинський

Так описує початок історії про віднайдення «Сікстинської мадонни» у книзі «7 днів» киянин Леонід Рабинович, який після війни взяв собі друге прізвище – Волинський.

Він художник. У 1934 році закінчив Київський художній інститут, до війни працював книжковим графіком і театральним художником Київського єврейського театру.

У 1941 пішов добровольцем на фронт. Потрапив в оточення у Київському котлі, ледь не загинув, двічі був у полоні і двічі втікав. Переховувався від окупантів у селах Полтавщини, аж поки у січні 1942 року не натрапив на партизанське підпілля.

«Характеристика», написана від руки керівником підпілля на листку із учнівського зошита в лінійку, врятувала у вересні 1943 року Рабиновича від штрафбату, ГУЛАГу, а то і розстрілу, коли Червона Армія повернулася.

Леонід Рабинович знову іде на фронт. На цей момент він думає, що вся його родина – батьки, молодший брат, дружина Раїса із 5-річною донькою Вірою, й усі інші рідні – страчені разом із 50 тисячами київських євреїв у Бабиному Яру.

Тільки у 1944-му він дізнається, що брат і дружина з донькою – живі.

Живим залишився після кількох поранень і товариш Леоніда Рабиновича – київський архітектор Віктор Некрасов. Він незабаром напише першу правдиву повість про ту війну – «В окопах Сталинграда» (1946 рік), яку називатимуть солдатською правдою. Некрасов стане відомим, за його повістями зніматимуть фільми. Однак дуже швидко письменник-фронтовик отримає клеймо «неблагонадійного» через свою принциповість та відмову підтримувати так звану «боротьбу із космополітизмом», яку за наказом Сталіна розгорнули вже у 1947 році. За своєю суттю – це була державна антисемітська кампанія.

Віктор Некрасов також протестуватиме проти наміру радянської влади побудувати стадіон та спорткомплекс над засипаною братською могилою Бабиного Яру.

Некрасову перекриють усіляку можливість для творчості, йому загрожували репресії, і він виїжджає з СРСР.

У 1981 році він напише статтю про свого друга «Льолю» і «Сікстинську Мадонну».

«Не пощастило з прізвищем» – так назве Віктор Некрасов цю статтю, машинопис якої зберігається у Державному архіві-музеї літератури і мистецтва України

«Справжнє прізвище Л. Волинського – Рабинович і це, само собою зрозуміло, внесло деякі корективи в його біографію. Ми дружили з Льолею Рабиновичем, як ми його звали», – пише Віктор Некрасов.

Некрасов переповідає, як цькували фронтовика Рабиновича компартійні діячі, підіграючи оголошеній Кремлем антисемітській «боротьбі із космополітизмом», і каже, що свою повість «7 днів» той зміг видати тільки після смерті Сталіна.

Тоді, ті, хто зміг прочитати, дізналися хто ж насправді знайшов «Сікстинську Мадонну».

«У війну Леонід Наумович служив у саперному батальйоні. І сталося так, що в День Перемоги, 9 травня 1945 року, він виявився у Дрездені. День цей увійшов в історію не тільки як день перемоги над фашизмом, але і як день, який поклав початок порятунку неоціненних скарбів Дрезденської галереї. На відміну від усіх нас, Льоля досить вільно говорив по-німецьки, і з'ясувалося, що неподалік живе хранителька «Альбертінума» (музей образотворчого мистецтва у Дрездені – ред.) і зібрання скульптур галереї. Він розшукав її...» – переказує Віктор Некрасов, вочевидь, те, що розповів йому сам Леонід Рабинович.

А далі була просто дивовижна детективна історія, яка увінчалася тим, що лейтенант Рабинович відшукав «кілька сот картин Рембрандта, Рубенса, Веласкеса, Ван Дейка, Тіциана, Вермера, Корреджо, Веронезе, Гольбейна, Кранаха, всіх і не перелічити, і серед усього цього багатства і «Сікстинську Мадонну» Рафаеля».

Але «найсмішнішого, хоча це зовсім не смішно, в книзі немає», – резюмує Віктор Некрасов.

«Ви думаєте, що лейтенанту Рабиновичу, який все це виявив першим і сім днів рятував, як-небудь віддячили? Не тільки орденом не нагородили (комбату Перевозчикову, якщо не помиляюся, дали орден «Червоного Прапора»), але навіть на урочистості з нагоди передачі цінностей Дрезденської галереї НДР (Німецька Демократична Республіка, Східна Німеччина, відділена Берлінським муром – ред.) не запросили. І помер Леонід Наумович так і не побувавши в Дрездені, в тому самому відновленому вже Цвінгері, де на щастя всього людства випадково зустрів людину, яка робила зарисовки руїн. Ось що значить у нашій країні мати прізвище не те, що треба», – закінчив свою статтю про Рабиновича-Волинського фронтовик і дисидент Віктор Некрасов.

Шукали інші – відкрилося йому

В останні місяці війни, яку в Радянському Союзі назвали «Великою вітчизняною», по усій території Німеччини нишпорили так звані трофейні бригади. Їхнім завданням було знайти і вивезти все, що мало цінність – від технологій, обладнання заводів, металу, до дорогоцінностей і предметів культури.

Ці бригади почали створюватися ще у лютому 1943 року, відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР «Про збирання та вивезення трофейного майна та забезпечення його зберігання».

Тож, спеціально проінструктовані військовослужбовці (багато з них не брали участі у бойових діях) знаходили і звозили у спеціально визначені місця все, що могли. За ідеєю, все мало описуватися, пакуватися і вивозитися в СРСР. Але це не дуже вдавалося, бо генералітет та інші члени командування привласнювали собі трофеї.

І починалося це із самої верхівки.

МГБ провело обшуки у маршала Жукова, якого після капітуляції гітлерівського режиму призначили головнокомандувачем Групи військ у Німеччин. До березня 1946 року він був у Берліні.

Як зазначається у постанові Політбюро від 20 січня 1948 року: «Жуковим було присвоєно до 70 цінних золотих предметів, до 740 предметів столового срібла і срібного посуду, до 30 кілограмів різних срібних виробів, до 50 дорогих килимів і гобеленів, понад 60 картин, які представляють велику художню цінність, близько 3700 метрів шовку, парчі, оксамиту, інших тканин, понад 320 шкурок цінних хутра і т. д.»

Жукова зобов'язали здати все державі і заслали командувати Уральським військовим округом.

Але художник Леонід Рабинович мав зовсім інший інтерес до безцінних скарбів Дрезденської галереї. Він мріяв побачити полотна великих художників.

Ще задовго до завершення війни лейтенант Рабинович обговорював із товаришами можливість побачити те, про що не могли і мріяти звичайні громадяни Радянського Союзу.

Тепер він стоїть серед руїн Цвінгера і розуміє, що картини навряд чи могли вціліти посеред такого армагедону.

«А їх тут, мабуть, і не було, – каже Кузнєцов, випустивши довгу цівку диму і задумливо мружачись», – передає Рабинович у книзі «7 днів» слова свого напарника.

Аж раптом, Рабинович бачить людину, яка сидить посеред руїн і робить якісь замальовки. Ця людина розкаже лейтенанту Рабиновичу, що тут неподалік мешкає хранителька музею «Альбертінума» – Рагна Енкінг.

Пізніше Енкінг опише у книзі своїх спогадів, як до неї прийшов інтелігентний офіцер (а вона вже приготувалася до найгіршого), який добре говорив німецькою і запитав її про місцеперебування живописних шедеврів. Енкінг стверджує, що нічого йому не сказала, але вказала, де вхід у підвал, який міг бути замінованим. А там, за її словами, були заховані скульптури.

На прощання, написала Рагна Енкінг, лейтенант поцілував їй руку і пообіцяв, що якщо шедеври будуть знайдені, то їх врятують і віддадуть назад Дрезденські галереї.

У своїх мемуарах Енкінг повідомила, що шедеври Цвінгера вивозилися, починаючи із 1943 року в ящиках і ховалися у спеціально обладнаних місцях.

«Лицарські зали та каплиці, тунелі залізниць і шахти заповнювалися ящиками, але картини ставилися вільно, щоб вони не запліснявіли. Вбудовували печі, вішали гігрометри, адже жодна картина не винесе сильних перепадів температури і вологи», – цитує Рагну Енкінг телеквізійний проєкт Радіо Свобода і «Голосу Америки» «Настоящее время»

Сам Леонід Рабинович-Волинський напише у своїй книзі й потім двічі доповідатиме відповідним органам, що він спустився у підвал, і там у старому секретрі знайшов картотеку і «сліпу карту» (без точних позначок і підписів – ред.), що і допомогло йому знайти картини.

Мистецтвознавці піддають сказане Рабиновичем сумніву, кажуть, що місця, які він вказав, не співпадають із тими, в яких переховували картини. Але факт залишається фактом – Рабиновчи картини знайшов.

«Її хочеться захистити як живу»

Далі цитуємо книгу Леоніда Волинського «7 днів»:

«9 травня. Полудень. Ми виїхали на світанку і ось досі кружляємо, крутимося навколо невловимої точки, позначеної на карті буквою «Т», і нічого не можемо знайти.

– Скажіть, – кажу я, вказуючи у бік синіючої на горизонті скелі – є тут хоч що-небудь між вашим селом і фортецею Кенігштейн?

Дідусь хвилину дивиться на мене здивовано, і подумавши каже:

– Хіба тільки стара каменоломня, давно закинута.

Спускаємося вниз по крутій, прорубаній у стрімких стінах, дорозі ... Панченко споряджає підривачі, розмотує по землі шнур, підпалює його вогником цигарки.

Тягнуться секунди. Нарешті глухий удар стрясає повітря. Сиплеться кам'яний дощ. Вибігаємо.

У сіро-жовтій зморшкуватій стіні темніє зубчаста діра. Пахне відпрацьованою вибухівкою. Все обрушилося назовні, всередині жодного уламка. Поспішно розбираємо завал. Бійці приносять ліхтарі.

Здається, «Т» розшифровується ... Це був глибокий тунель, точніше кажучи – штольня, горизонтальна гірнича виробка, покинута давним-давно.

Попереду, в глибині штольні, на іржавих рейках стоїть вагон. Звичайний темно-червоний товарний вагон вузькоколійного типу. Ніколи навіть здивуватися, як він потрапив сюди. Кузнєцов поспішно відсуває двері, і ми заходимо всередину.

Прямо навпроти дверей – плоский нефарбований ящик, що сягає висотою під самий дах. Праворуч біля стіни тьмяно блиснуло золото масивної рами.

Збуджено калатає серце. Підношу ближче ліхтар. Нічого не видно: на полотні лежить непроникно товстий шар сірого пилу.

Присівши навпочіпки, навмання – у першому-ліпшому місці – протираю поверхню полотна рукавом гімнастерки.

І тут... з'являється обличчя.

Воно виникає, народжується з сірої пітьми – негарне, мудре, з широким качиним носом і добрими, веселими, знаючими очима. Знайоме, близьке, радісно усміхнене, осяяне своїм, особливим, неповторним світлом, обличчя.

– Рембрандт! – кричу я що є сили і, зірвавши з голови пілотку, протираю все полотно».

Це був знаменитий «Автопортрет із Саскією» Ребрандта.

А у тому великому ящику, як виявилося пізніше, була «Сікстинська Мадонна».

Далі знову цитуємо Леоніда Рабиновича:

«Розібратися із замками виявилося непросто. Але, врешті-решт, це вдалося, і всі, хто був поблизу, зібралися у вестибюлі біля відгородженого мотузкою місця, де стояв під охороною вартових притулений до стіни ящик.

Ніхто не порушив тиші, поки ми, опустивши ящик на мозаїчні плити підлоги, знімали кришку.

Картина, затиснута по периметру повстяними амортизаторами, лежала – вірніше, висіла в просторі ящика – лицем вниз. Зі зворотного боку це було полотно, зшите із трьох поздовжніх полотнищ.

Ще трохи часу пішло на те, щоб зняти амортизатори, послабивши скріплюючі затискачі. І ось нарешті можна було підняти картину.

Я погрішив би проти правди, якби сказав, що в цю урочисту хвилину тиша змінилася вибухом захоплення. Всі стояли, як і раніше мовчки, зосереджено дивлячись на босоногу жінку, яка легко ступала по хмарах.

І я мовчав разом з усіма, усвідомлюючи все значення того, що відбувається і, мушу зізнатися, щосили борючись із почуттям, схожим чи то на образу, чи то на збентеження.

Справді, перед нами була одна з найвеличніших картин, коли-небудь створених людиною. Перед нами була «Сікстинська Мадонна» Рафаеля.

І я, схвильований очікуванням незвичайного, нарікав в душі на загальне мовчання, що здалося мені тоді виразом байдужості. І в той же час сам боявся зізнатися собі в тому, що картина не вразила мене з першого погляду, як я очікував.

І ось тепер, коли вона назавжди стала для мене найулюбленішою, я задаюся питанням: чому недосвідчені в мистецтві люди, не зронивши ні звуку в хвилину зустрічі з нею і нібито байдужі до того, що побачили, потім, долаючи збентеження, раз по раз підходили до неї, стояли перед нею і потім тихо ішли мовчки?

Думаю, секрет у поглядф Сікстинської Мадонни, трохи затуманеному скорботою, але все ж сповненому довіри до майбутнього, назустріч якому вона з такою величчю і простотою несе найдорожче – сина.

Може бути, що саме в цій висловленій усім довірі, що перемагає страх, і полягає секрет її нев'янучої чарівності. Погляд її проник крізь століття, і не міг не знайти відгуку в наших серцях.

– Ти знаєш, – сказав мені якось лейтенант Горбик, – перед нею не відчуваю себе стороннім ... ну, глядачем, чи що ... Вона сама бачить кожного. Чекає від тебе чогось, сподівається ...

Ніяково знизавши плечима і насупившись, він додав: Захистити її хочеться, ось що ... Як живу...»​

Після такого успіху лейтенанту Рабиновичу дали ще людей із трофейної бригади і за 7 днів він знайшов велику кількість скарбів Цвінгера. Через бомбардування електроенергії не було, не працювала вентиляція, а відтак у штольнях і підвалах картини уже починали покриватися пліснявою. Рабинович їх фактично врятував, але от повернути Дрезденській галереї, як обіцяв не зміг.

Йому дозволили доправити безцінний трофейний вантаж у Москву, хотіли нагородити орденом, але передумали, вручили медаль, коробку фарб та кольорової крейди.

Коли Микита Хрущов після засудження культу особи Сталіна, захотів налагодити відносини із заходом – він урочисто повернув Дрездену збережені і відреставровані картини. Не всі, але більшу частину. Серед них і «Сікстинську Мадонну» Рафаеля.

Але Леоніда Рабиновича-Волинського не лише не запросили на урочистості, але навіть і не згадали.