З початку повномасштабного вторгнення з російського полону вже вдалося повернути понад 2200 українців. Але у в'язницях на окупованих територіях залишаються близько двох сотень українців, які потрапили в полон чи (у випадку з цивільними) стали заручниками ще до 2022 року. Угруповання «ЛДНР» постійно погіршують їм умови утримання: якщо раніше можна було поговорити з рідними по телефону 15 хвилин двічі на тиждень, передавати посилки з їжею та медикаментами хоч щодня – то після повномасштабного вторгнення передачі обмежили 20-ма кілограмами раз на три місяці. Дзвонити більше не можна. Такі оголошення навесні 2023-го розмістили у всіх слідчих ізоляторах окупованої частини Донецької області. Родичі вважають, що таким чином Росія намагається показати заручникам, що на них вдома вже нібито ніхто не чекає, що Україна про них забула. Чому Росія не віддає цих людей так довго, і як увесь цей час живуть їхні рідні? Радіо Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода) запитало про це дружину, дочку та бабусю заручників: трьох із понад двохсот.
Тетяна Матюшенко: намагається звільнити чоловіка 6 років
Валерій зараз перебуває у Макіївській виправній колонії №32, яка розташована недалеко від лінії фронту. Туди були попадання – одна людина загинула, троє були поранені, інші отримали осколкові поранення.
Зараз до Макіївки поїхала моя мама. Вона важкохвора. Але комусь треба їхати, бо необхідно передати продукти чоловікові. Крім того, провести бодай якесь обстеження. Хоча б взяти загальний аналіз крові, я вже не кажу про УЗД. У Валери – підозра на онкологію. Його стан погіршується: останнім часом він задихається, у нього – осиплий голос. Загалом необхідний постійний контроль. А там потрібної допомоги не надається. Ми самостійно намагаємося хоча б якось своїх родичів в полоні підтримувати, щоб вони вижили.
За 6 років мого чоловіка жодного разу не відвідав Міжнародний Червоний Хрест, у які б двері я не стукала, і кого б не просила. Тому робимо все самі. Наприклад, у 2019 році через знайомих змогли організувати, щоб йому привезли УЗД та перевірили органи. Тоді виявили захворювання щитовидної залози. Зараз намагаємося взяти забір крові. Бо Валеру не можна нікуди вивозити, про якісь лікарні не може бути й мови.
Тепер мені треба знайти в Макіївці людину, яка поїде в лабораторію та візьме там пробірки, потім домовиться зранку в колонії з керівництвом, щоб взяли аналізи, а далі – відвезти їх в лабораторію до 10-11 години. Знаходячись тут, на підконтрольній Україні території, організувати усе там, де проходять обстріли, - важке завдання.
Мій чоловік навіть за їхніми так званими «законами» має право на дзвінки по 15 хвилин двічі на тиждень, як і всі «засуджені». Раніше дозволялося спілкування з рідними. І нехай це було по 1-2 хвилини за місцевим зв’язком, але ми так дізнавалися, що з ним. У мене була там людина, яка телефонувала по місцевому зв’язку Валері, мене набирала по месенджеру і ми так спілкувалися між собою. Зараз їх залишили без цього всього.
Передачі дозволяються раз на три місяці. Востаннє ми змогли надіслати йому їжу 17 квітня. Якщо раніше ми могли передавати хоч щодня по 30 кг, то зараз діють обмеження. Але що таке 20 кг їжі на три місяці, коли їх там майже взагалі не годують? Наскільки мені відомо, мій чоловік зараз важить 50 кг, враховуючи, що його нормальна вага була 86 кг. До того він навіть після концтабору (Ізоляції) був 78 кг, а зараз майже на 30 кг менше.
Мого чоловіка викреслюють з переліку на обмін з 2017 року. Аргументуючи тим, що його не віддає російська сторона.
За наших рідних не борються, як нам хотілося б. Вважаю, що при бажанні української влади, наші рідні були б на свободі. Нам часто кажуть, що не розрахований механізм звільнення цивільних. Але ми бачимо, що окрема категорія цивільних виходить.
До повномасштабного вторгнення відбувалися обміни. Але ми забрали Євгена Бражникова, який катував мого ж чоловіка в «Ізоляції». Але чомусь забрати людей, які реально мають бути на свободі, українська влада не змогла. Мовляв, «Росія не віддає».
Якщо ви кажете, що не можете міняти військових на цивільних, то чому ви міняєте цивільних на військових. Залиште таких цивільних, щоб повернути українську категорію, яка в полоні 5-6 років. Немає «невіддаваємих категорій». Ми це бачимо за «азовцями». При бажанні можна зробити все, і забрати людей можна було вже давно.
Якщо реагувати «не в цьому обміні, то буде в іншому», вони просто не доживуть до цього обміну. Я втомилася, коли мені кажуть «потерпіть». Я втомилася чекати. Я в 38 років залишилася сама, з сином на руках, у мене хвора мама, у мене помер батько. Я 6 років не бачила свого чоловіка. Я маю право на щастя, мій чоловік – на свободу.
Ми щоразу думаємо: а побачу я його взагалі? Чи доживе він? Чи мені зателефонують і скажуть: «Його вже немає, заберіть тіло».
Ізабелла Пєх: мати в полоні майже 5 років
У моєї мами Олени Пєх після допитів дуже сильно постраждали ноги. Вона майже не ходить і постійно відчуває сильні болі. Через це вона зараз практично не спить. Їй необхідно самостійно вправляти суглоб в нозі, щоб вона могла бодай якось пересуватися. Коли її били електричним током у неї кілька разів відкривалися кровотечі і були напади епілепсії.
Крім того, варто розуміти, що там в одному приміщенні перебувають усі полонені, навіть ті, хто хворі на туберкульоз різної форми. І вони ніяк не можуть відсторонитися.
У неї – напади, сильний кашель, який не завершується, вона втрачає свідомість часто. Я розумію, що їй необхідна медична допомога, інакше я свою маму втрачу. А вона – мій єдиний родич і більше нікого у мене немає.
Був момент, коли нам вдалося, щоб вона потрапила в лікарню при колонії суворого режиму. Там просто підтвердили, що у неї руйнування тазостегнового суглоба. Сказали, що ніяк з цим не допоможуть, бо потрібне комплексне лікування. А вони його надати не можуть.
Знаю, що за той час, поки мама у колонії, а це з червня 2020 року, 10 людей втратили глузд, троє з них вчинили самогубство у психлікарні. І усі ці жінки були з нормальних родин, їх не катували. Це я до того, що дуже важко в таких умовах за стільки років, враховуючи усі знущання та катування, бути в розумі. Мама тримається. Вона – боєць, геройствує, з таких людей типу «не дочекаєтеся, у мене буде все добре». Хоча розумію, що їй важко.
Я не бачила маму з того моменту, як її затримали. Але у нас була можливість спілкуватися. Вона могла телефонувати, щоправда, у неї це було не за розкладом. Якийсь момент – 9 хвилин раз на два місяці, колись – тричі на тиждень, а потім кілька місяців мовчить. Але зараз ми не можемо телефонувати одна одній. І посилки обмежили – 20 кг на три місяці. Але це взагалі нічого. Там «місцеве меню» їсти неможливо. Там черв'яки в їжі.
Я пишу мамі листи. Зазвичай, вони великі. Я пишу їх кілька днів. Вони нагадують «записки божевільного», такий великий збірник думок, про все, що відбувається в моєму житті. У колонії цей лист читають, вирішують, чи безпечний він і тільки потім, через кілька днів, віддають їй.
Мені здається, що таким чином вони максимально намагаються зламати полоненого. Показують йому, що ти нікому не потрібний, тебе ніхто не чекає, тебе тут забули.
Я розумію, що зараз в пріоритеті люди, яких Росія затримала після 24 лютого 2022 року. У цих людей є шанс, на відміну від наших родичів. Уявіть, яка має бути сильна віра в Україну, що навіть стільки часу провівши там, витримав стільки тортур, став інвалідом, знаючи, що кожен день для них може стати останнім, вони все одно вірять, що їх заберуть. Вони все ще вірять в Україну.
Звичайно, що зараз переговорний процес – важкий у зв'язку з новими подіями. Але їм не було діла до них і раніше, до 24 лютого. Бо вони вже сидять 5-6 років. Моя боротьба за маму триває увесь цей час. І я щоразу стикаюся із байдужістю. Нас ніхто не чує.
І головне, що забирають людей, важких людей. Дуже тяжкі випадки там бувають, але за цих людей борються. У нашому випадку – взагалі нічого. І це дещо ображає, бо наші родичі такі ж українці, за яких хочеться, щоб за них теж боролися.
В коментарі Радіо Донбас. Реалії Ізабелла Пєх також зазначила, що громадська організація «Повернення додому» звернулася до президента України Володимира Зеленського з проханням обміняти їхніх родичів – цивільних полонених – на колишнього президента «Мотор-Січ» В'ячеслава Богуслаєва. Його заарештували в Україні за підозрою у колабораціонізмі та пособництві Росії. Нещодавно Богуслаєв попросив включити його до списків на обмін із Росією.
Тетяна Воц: онук «відсидів» уже більшість строку
З 2019 року я не спілкувалася зі своїм онуком – Богданом Ковальчуком. Раніше хоча б можна було іноді почути його голос, мамі він міг зателефонувати. Бачилися кілька разів усього.
У 2017-му році, коли приїжджав представник ОБСЄ Тоні Фіш на окуповану територію, то ми теж змогли з ним зустрітися. Взагалі за весь цей час я лише раз бачила онука, тричі донька – один раз так і двічі через скло.
Зазвичай він каже: «Бабуся, усьо добре. Не хвилюйся. Я витерплю». Він не хоче мене засмучувати, мені здається, тому показує, що тримається.
Хоча у нього і раніше були проблеми з легенями. Він хворів ще до всього цього. А потім був «на ямі» не раз. І ситуація погіршилася, напевно, через наслідки всього цього. Мені здається, морально йому важче стало. Бо кілька разів обміняти обіцяли, а потім скасовували. Донька їздила до Богдана, хотіла побачитися, а не пускали. Мовляв, посилки не приймаємо, дати дозвіл на зустріч не можемо. Ламають морально.
У серпні буде вже 7 років, як Богдан сидить за гратами. Худий такий, кажуть. Усе, що про нього знаємо, – втратив вагу.
Взагалі погано там хлопці почуваються. Ті, хто їздить до родичів-полонених, кого пускають і з ким дозволяють спілкуватися, кажуть, що хлопцям там зараз дуже важко, особливо, коли обривають зв'язок із рідними.
Чи обміняють найближчим часом онука? Не знаю. На жаль, зі мною не спілкується українська влада, не кажуть, чого чекати. У мене і батько вже помер, не дочекався повернення правнука. Дуже хвилювався, щоб про Богдана не забули. Я тримаюся. Знаю, що треба боротися за нього та дочекатися.
З 2014 року Росія постійно неодноразово відмовляла в обміні цивільних, яких в окупації засуджували за неіснуючими законами на 7-15 років. Кремль також не завжди надає інформацію, де саме вони знаходяться зараз.
11 січня 2023-го вдалося зустрітися уповноваженим з прав людини України та Росії Дмитру Лубинцю та Тетяні Москальковій – сторони обговорили звільнення людей, які перебували у російському полоні з 2014 року. Українська сторона зазначила, що відбувся прогрес в обміні списками полонених і зниклих безвісти.
Але вже в березні Лубинець уточнив: Росія знову уповільнює повернення цивільних заручників та репатріацію тяжко поранених і тяжкохворих військовополонених.
Росія за час повномасштабного вторгнення не коментувала обмін заручників попередньої фази війни
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
