(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)
Спроба укласти мир між Кримом і Московією у 1563–1564 роках була як ніколи близька до успіху. Але що завадило обом сторонам остаточно закопати сокиру війни?
Джан-Мухаммед не був повноважним послом, і його місія, певно, полягала не в тому, щоб розпочати новий раунд кримсько-московських переговорів, а в тому, щоб запобігти зимовому нападу ханства на царство. Іван IV збирав сили для удару по Литві, і ціллю мав стати Полоцьк – найважливіше місто, яке так і не вдалося захопити московським воєводам у попередні війни, незважаючи на неодноразові спроби. Полоцький похід став найбільшою кампанією царя після завоювання Казані, і закінчився так само вдало – 18 лютого 1563 року Іван вступив до міста.
Напад на Івана був єдиним засобом виправити становище
Джан-Муххамед зі своїм завданням упорався – бо лише наприкінці квітня до містечка Михайлова на Рязанщині підступили 10 тисяч кримців та ногайців калги Мехмеда та мурзи Дівея. Певних успіхів вони досягли, але прийшли надто пізно, щоб перешкодити походу на Полоцьк, і в надто малій кількості, щоб серйозно послабити супротивника. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд II у листі виговорював хану Девлету Гераю за те, що той обіцяв виступити взимку на Москву, і не виступив, через що Іван IV безперешкодно пішов на Полоцьк і взяв його. Тепер позиції царя були настільки сильними, що король не розраховував на підписання вигідного миру, а перемир'я було укладено лише до грудня. Напад на Івана був єдиним засобом виправити становище, тому посол Сигізмунда мусив умовити Девлета вдарити по ворожій столиці наступної зими, коли московські війська знову підуть на Литву, і запитати про можливість отримання турецької допомоги.
Щоб уникнути такого розвитку ситуації та укласти, врешті-решт, мир із Кримом, 29 квітня 1563 року на півострів виїхало «велике» посольство Афанасія Нагого. Разом з ним Іван IV відправив Девлету Гераю багаті дари із захопленого Полоцька та двох полонених дворян – «поминки» мали переконати хана у могутності царя. У листі Іван називав Девлета «великим царем» і «братом». Московський правитель жалкував, що довгий час ворогував із кримським і пояснював це впливом недбайливих радників: Олексія Адашева та Івана Шереметєва-Великого, вже підданих опалі, а також колишнього посла в Криму Федора Загряжського, який нібито розпалював ворожнечу між правителями і якого від розправи врятувала лише смерть. На цих же «зрадників» була покладена відповідальність за затримання кримського посла. Але якщо Девлет захоче з Іваном «у братстві й у любові бути» на умовах виплати поминок у старому розмірі («які посилалися до Саїб-Кірея царя»), то Нагой усе зробить «посольським звичаєм».
Втім, не покладаючись лише на слова, Москва знову розгорнула в степу рать із трьох полків. Доволі примітно, що вони стояли не на колишньому місці – уздовж берегів Оки – а набагато південніше, під Тулою.
Нагой мав запропонувати Девлету Гераю не просто мир з Іваном IV, а й військовий союз проти Литви
25 червня посол був прийнятий ханом і від імені царя став схиляти його до відновлення кримсько-московського союзу: «Від початку дід наш, великий государ Іван, із твоїм дідом, Менглі Гераєм царем, дружбу і любов тримали велику… людей між собою шанували і збагачували, недруги їхні під їхніми ногами були, а друзі їхні, те чуючи, раділи». Нагой мав запропонувати Девлету Гераю не просто мир з Іваном IV, а й військовий союз проти Литви: як мінімум – у вигляді самостійних дій, як максимум – у вигляді спільного походу хана і царя проти короля. Сигізмунд, опинившись під ударами з двох сторін, був би змушений прийняти московські умови миру. Інтерес Кремля був очевидним, Хан-Сарай мали стимулювати багаті виплати. Втім, Нагому, згідно з посольським наказом, слід було обійтися лише загальними обіцянками, не називаючи конкретних сум.
У Москві припускали, що Бахчисарай поставить на обговорення два питання – про належність Казані з Астраханню, а також про підпорядкування московських князів ординським ханам у давнину. У першому випадку посол мав відповідати, що ці місцевості давно «у государевій волі», землі там роздані дітям боярським у помістя, «церков багато поставлено», та й взагалі «у місті та на посаді все російські люди живуть», тож про них «що й казати!». У другому випадку хану слід було відповідати, що посол надто молодий, щоб судити про ті справи, а мурзам окремо нагадати, що вони самі знають, «Узбеків юрт у кого в руках» і «по Узбековому юрту кому до кого слід поминки посилати». Втім, Девлет Герай того разу не став загострювати геополітичних суперечок, зауваживши лише, що союз Менглі Герая з Іваном III допоміг суттєво розширити кордони Московії, а Криму не приніс нічого, окрім поминок.
За статус можна було і поторгуватися, і навіть повоювати
І саме поминки стали каменем спотикання. Всупереч поширеній думці, вони були не так складовою ханської скарбниці, скільки служили символом дипломатичного статусу. А за статус можна було і поторгуватися, і навіть повоювати. Так, у другій половині 1562 року Сигізмунд II, незадоволений бездіяльністю Девлета Герая на московському напрямку, став зволікати з обміном послами і затримав виплати поминок. Оскільки гроші раніше надходили регулярно, це стало чутливим ударом для хана. Той кілька разів відправляв гінців до короля з нагадуваннями, але безуспішно. Зрештою, Девлет прямо написав Сигізмунду, що коли той не відпустить посла і не заплатить, то він, хан, не просто більше не піде війною на Івана IV, а й взагалі може стати на бік останнього. Тим більше, цар обіцяв надіслати «за чотири і за п'ять років поминок удвічі, ніж ти, брате наш, до нас посилаєш». Так почався своєрідний «кримський аукціон», на якому протягом кількох років Вільно та Москва буквально прагнули перекупити Бахчисарай, а хан не менш буквально вимагав в обох сторін поминки, погрожуючи за невиплату вторгненням.
Ось і цього разу Девлет Герай заявив Нагому: «Король мені дає скарбницю щороку, а государ ваш зі мною лається і скарбниці та поминок, як було за колишніх царів, не посилає. Якщо государ ваш хоче зі мною дружби, то давай мені скарбницю, як давав Саїп-Гірею цареві, та й ту мені скарбницю давай же, що мені король дає, та й понад королеву скарбницю поминки дай; а якщо не дасть мені скарбниці та поминок, то мені з государем вашим навіщо миритися і королівську скарбницю навіщо втратити?». Нагой відповів: «Государю моєму скарбниці до тебе не присилати, і в мито государ наш нікому не дає нічого, государ наш дружби не купує: станеться між вами добра справа, так государ наш тобі за поминками не постоїть».
Однак поки між ханом і послом відбувався торг, прибула довгоочікувана данина з Литви вартістю 15 тисяч золотих. Половину поминок було виплачено «в натурі» – срібним посудом і шубами – для чого знадобилося 36 возів. Маючи під рукою такий наочний аргумент, Девлет Герай продемонстрував Нагому нижню межу своїх вимог. Королеві ж хан наказав передати, щоб той збільшив розмір поминок удвічі, інакше Крим помириться з Московією і піде на Литву. Ймовірно, Нагой пообіцяв Девлету ще щось, бо вже 3 вересня 1563 року до Москви приїхали служиві татари із почту посла, а також гінці від хана і калги – загалом 38 осіб. Девлет сповіщав Івана IV, що приймає запрошення жити «у дружбі та братстві», як Менглі Герай з Іваном III.
Більше того, саме у вересні того ж року хан відмовив посланцю турецького султана, який привіз наказ готуватися до походу на Астрахань, і повідомив про це царя. Втім, перша російсько-турецька війна та участь у ній Криму – тема окремого матеріалу.
Однак до укладення договору було ще далеко – потрібно було остаточно залагодити питання з даниною. Тож 1 жовтня 1563 року до Криму відбув ще один московський посланець – Єлизар Ржевський (далекий родич нищителя кримських улусів Матвія Ржевського). Ржевський віз Нагому наказ підписати з Девлетом Гераєм договір за зразком укладеного з Менглі, але з виплатою поминок, як за Сахіба. І хоча це було менше, ніж розраховував хан, але ймовірно більше, ніж заплатив король, Девлет прийняв Ржевського із почестями і навіть обдарував його і Нагого, чого раніше не траплялося.
Зрештою, 2 січня 1564 року Девлет Герай «шертував», тобто заприсягся на грамоті перед Нагим і Ржевським дотримуватися миру з Іваном IV і навіть погодився воювати з ним проти його недругів (втім, ім'я Сигізмунда II у документі передбачливо не називалося). У лютому Ржевський і кримський гонець Асчибаш Фрух привезли Іванові новину, що Девлет присягнув «бути їм із царем… у дружбі та братстві». Отже, промосковська партія у Бахчисараї, очолювана самим ханом, взяла гору. Міг тріумфувати і цар – те, чого не вдалося досягти багаторічними воєнними зусиллями, звершилося завдяки дипломатії. Так, такий мир коштував грошей, і, мабуть, чималих, але війна обходилася все одно дорожче. І відмова Девлета брати участь у поході на Астрахань, який через це скасували, переконала Івана в правильності обраного ним курсу на переговори.
Тому 9(18) березня того ж року в Москві Іван IV «учинив правду» на своєму примірнику договору: «Ми, великий государ, цар і великий князь Іван Васильович всієї Русі цілували хрест тобі, братові своєму Великої орди великому цареві Девлет-Кирею». Те, що хан був названий «братом» царю не в листуванні, а в офіційному документі, свідчило про відчайдушну спробу Московії вивести традиційно ворожі відносини з Кримом на новий рівень. А визнання Девлета «великим царем» (= імператором?) «Великої орди», по-перше, ставило крапку в суперечках про те, кому належить золотоординська спадщина, а по-друге, було спробою схилити хана до аналогічного визнання царського титулу Івана.
Цікаво, що свідками хрестоцілування царя були не лише кримці Ян-Болдуй (4 жовтня минулого року він вирушив додому, але оскільки на заміну йому з Криму нікого не надіслали, він повернувся до Москви) та Асчибаш, а й митрополит Афанасій і новгородський архієпископ Пімен. Швидше за все, крутий поворот у московсько-кримських відносинах з укладанням союзу був настільки нечуваною справою, що для його легітимації Івану IV знадобився весь авторитет церкви.
Москва не була б Москвою, якби не пішла на підміну
Однак Москва не була б Москвою, якби не пішла на підміну. У тексті договору прямо вказувалася мета укладання союзу: «на Жигимонта… і його землі обом нам бути заодно». Оскільки у шертній грамоті Девлета формулювання відрізнялося, виникла потреба повторного затвердження договору в Криму. Приписка до документа гласила, що хан повинен підтвердити угоду, переписавши документ «слово в слово», а потім на ньому мали знову присягнути калга та беї. Тільки після цього цар обіцяв відпустити Ян-Болдуя та виплатити поминки. Однак від Криму вимагалося дотримуватися миру з Московією, не чекаючи закінчення переговорів. І нарешті, якщо станеться так, що хан шерті «не поцілує», то «гріх» за зрив мирної угоди лежатиме на ньому.
У середині квітня 1564 року до Криму з грамотою та поминками вирушив наступний посол – Федір Писемський. Іван IV посилав Девлету Гераю свої шати, в яких підписував договір, і чашу, з якої пив у цей час, «на здоров'я» хану. І хоча Писемському не вдалося вмовити Девлета вдруге присягнути на виправленому документі, кримсько-московський договір фактично набув чинності.
Але лише на кілька місяців.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
