(Рубрика «Точка зору»)
Постійний представник України при ООН Сергій Кислиця у твітері виловив пропозицію про повернення Росії її питомої історичної назви «Московія» на законодавчому рівні в Україні. При цьому послався на досвід іменувань держав у інших народів.
«Візьмімо Magyarország: Угорщина українською, Hungary англійською, Ungarn німецькою, Węgry польською. Österreich – Austria англійською, Rakúsko словацькою… Одним словом, хто як хоче, так і називає. То що нам – Кабінету Міністрів, Верховній Раді – заважає повернути Московії її історичну назву? Нинішня все одно вкрадена», – написав Кислиця.
Також постпред України в ООН запропонував своїм читачам проголосувати, чи підтримують вони цю пропозицію. Абсолютна більшість, понад 90 відсотків, підтримали її. Звісно, це можна сприйняти як вмілий тролінг. Та все ж пропозиція варта уваги.
Звідки пішла назва Росія?
Коли звернемося до документів, а також народної пам’яті, то побачимо, що в нас (та, зрештою, не лише в нас, а й у багатьох європейських народів) терени «справжньої Росії», власне російське Нечорнозем’я, де сформувався так званий великоросійський чи то російський етнос, Росією не називали, як і не називали її жителів росіянами.
Наприклад, у «Повісті минулих літ», яка, ймовірно, була написана на початку ХІІ століття, фігурує поняття Русь. При чому Русь трактувалася в широкому й вузькому розумінні. У вузькому розумінні – це терени нинішньої Центральної України, Київська земля. У широкому – переважно землі, що лежали на шляху із варяг у греки. Водночас греки, що жили у Ромейській (Візантійській) імперії іменували Русь Росією. І цей грецький термін з часом почали використовувати українські книжники.
Щодо земель нинішнього російського Нечорнозем’я, де з часом з’явилася Москва й, відповідно, Московське князівство, то вони розглядалися як околиця, куди сягали впливи київських князів. Але ці землі тривалий час Руссю не називалися. Існував термін для їхнього означення – Залісся. Тобто землі «за лісом» щодо центральних областей Русі. Тут проживало переважно не слов’янське, а угро-фінське населення (весь, меря).
Однак ці землі опинилися під контролем руських князів, завдяки яким і здійснювалася слов’янізація. Цими князями було засновано низку міст. Й деякі з них іменувалися заліськими – Володимир-Заліський, Звенигород-Заліський, Пререславль-Заліський. Ці землі іменуються Заліссям навіть у такій відомій пам’ятці, як поемі «Задонщина», що розповідає про боротьбу московського князя Дмітрія Донського з татарами. Цей твір був написаний орієнтовно вкінці XIV чи на початку XV століть.
Московія – не Росія
За землями Залісся з XV століття закріплюється нова назва – Московія. Походила вона від назви міста Москви, що стало основним політичним центром у цьому регіоні. Московське ж князівство, як і загалом Залісся, входили в політичну систему татарської Золотої Орди. Московські князі вважалися васалами династії Чингізидів, що правила в цій державі.
Навіть після розпаду Золотої Орди московські правителі визнавали васальну залежність від кримських ханів. Останні були Чингізидами й, фактично, вважалися спадкоємцями золотоординських ханів. Водночас московські князі брали участь у міжусобній боротьбі, що велася в Золотій Орді, а після розпаду цієї держави претендували на золотоординський простір. Звідси зрозумілими стають походи московських правителів на терени Поволжя й Сибіру, де після розпаду Золотої Орди утворилися Казанське, Астраханське й Сибірське ханства.
Відповідно, Залісся-Московію в XV-XVІ століттях не розглядали як спадкоємців Русі. На спадок останньої переважно претендували литовські правителі. Не випадково в їхній титулатурі звучало не лише великий князь литовський, а й руський. Щоправда, й московські правителі у XV столітті також починають претендувати на руський політичний спадок і на землі колишньої Русі. Зокрема, вони здійснили експансію на багаті новгородські землі.
І все ж колишні землі Залісся не вважалися Руссю, а іменувалися Московією. Натомість Руссю продовжували іменуватися переважно українські землі.
Русь
Іноді поняття Русь переносилося на землі Білорусі. Однак для їхнього означення більше використовувався термін Литва. Жителі України в період Середньовіччя й навіть у Нові часи переважно вживали Русь для означення своїх земель.
Наприклад, письменник Станіслав Оріховський (1513–1566), який походив із Галичини і твори якого були добре знані в Європі, писав, що його батьківщина Русь, маючи на увазі виключно українські землі. У творах українських авторів XVІ–XVІІ століть достатньо чітко розмежовуються поняття Русь та Московія. Наприклад, це бачимо в поемі Івана Домбровського «Дніпрові камени» (1620-і роки).
Розмежування поняття Русь й Московія спостерігаємо й у тодішніх європейських авторів. Наприклад, у відомому творі дипломата Сигізмунда фон Герберштайна «Записки про Московію» (1549) або в роботі єзуїта Антоніо Поссевіно «Московія» (1586). Таке розмежування знаходило вияв і в мовах та свідомості європейських народів.
Після Переяславської ради 1654 року почалася інкорпорація Лівобережної України до складу Московії. При цьому деякі українські книжники намагалися утвердити думку, що поняття Русь поширюється й на землі Московського царства. Вони сподівалися зробити Московію «своєю», розповсюджуючи на неї свою культурну експансію. Справді, вкінці XVІІ століття, а особливо в XVІІІ столітті чимало українських інтелектуалів опинилися в Московії, піднімаючи тут культурний рівень.
У 1674 році був опублікований історичний твір «Синопсис», підготовлений у Києво-Печерській лаврі (вважається, що його автором був настоятель цієї обителі Інокентій Ґізель). У цьому творі чи не вперше обґрунтовувалася думка, ніби династія московських правителів походить від колишньої київської династії.
«Синопсис» сформував російську історичну свідомість
Зараз цю київську династію під впливом російської історіографії іменують Рюриковичами, хоча в літописах її, радше, називають «Володимировим племенем». Відповідно, в «Синопсисі» говорилося про «перетікання» політичних центрів Русі. Мовляв, спочатку таким центром був Київ, потім ним став Галич і врешті Москва.
«Синопсис» став своєрідним освітнім бестселером. Його майже протягом століття, з кінця XVІІ й до кінця XVІІІ століття, використовували як підручних історії в школах. Можна говорити, що саме «Синопсис» сформував російську історичну свідомість.
Процес заміщення
У цьому творі відносно широко починають використовувати терміни Росія (як синонім Русі). Наприклад, там читаємо: «...всієї Росії перший самодержець Володимир і другий, Мономах, Росією володів...». Як бачимо, йдеться тут про київських князів й вони іменуються російськими. Їхні ж піддані називаються росіянами чи росами.
При цьому «Синопсис» хоча й прагне поєднати росіян-росів, власне українців, та московітів, все ж розмежовує їх. Наприклад, коли говориться про так звану Скіфію, фактично, землі Східної й Центральної Європи, у творі читаємо, що тут живуть різні народи – «москва, русь, поляки, литва, пруси та інші» (Українська література XVII ст. Київ, 1987. С. 169-170).
Сам же термін Росія як назва держави почав фігурувати з 1721 року. Тоді з’явилася Російська імперія, яка прийшла на зміну Московського царства.
Однак українці й далі часто себе називали руссю, русинами, натомість жителів колишнього Залісся москалями, московітами. Принаймні в українському фольклорі москаль – це те, що зараз звично іменується росіянином.
Сам же термін росіянин для означення населення колишнього Залісся-Московії утверджувався в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі. Цей термін, як бачимо, украдений у нас, українців. І його нам облудно нав’язали з допомогою імперських державно-політичних структур для ідентифікації заліщуків-московітів.
Тому пропозиція Сергія Кислиці іменувати нинішню Російську Федерацію Московією й, відповідно, росіян московітами, закріпивши таке в наших державних документах, не є безпідставною. Це важливо не лише для нас, щоб дистанціюватися від так званого «русского мира», а й для інших народів та держав, які почнуть дещо інакше дивитися на історію Залісся-Московії.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
