«Пропустити через себе цей біль». Перформанс про Крим на площі Праги

У Празі, на площі Вацлава Гавела, поблизу Народного театру, 14 жовтня жителям столиці Чехії показали документальний перформанс про життя в Криму після російської анексії «Трава пробиває землю». Поставили його кримський режисер Галина Джикаєва та драматурги Ден і Яна Гуменні.

За словами авторів проєкту, вони заклали в його основу сучасну кримськотатарську поезію, звіт організацій «КримSOS» та Amnesty International про тортури й порушення прав людини в анексованому Криму, а також у зоні конфлікту на сході України, доповідь Управління верховного комісара ООН з прав людини та розповіді переселенців.

Як кримчани за допомогою сучасного театру розповідають західним країнам про життя на півострові після анексії? Чи популярне театральне мистецтво кримчан у Європі? Ці та інші актуальні теми в студії Радіо Крим.Реалії обговорюли з кримським театральним режисером Галиною Джикаєвою.

‒ Розкажіть про цей перформанс. Що ви хотіли показати жителям Чехії?

– Цьому перформансу вже майже рік. У «Кримському домі» ми робили прем'єру. Приблизно рік тому до мене звернулися кримські поетеси й попросили підготувати театральне дійство, яке зробило б зрозумілою мову поезії. Щоб донести ту енергію, яка вкладена в ці вірші.

Ми використовували документи правозахисників про тортури в Криму й вийшов такий перформанс без слів, звучать тільки вірші поетес. Перформанс про те, як на прекрасну землю любові, якою є Крим, приходить насильство. І що відбувається з цією землею, з людьми, які там живуть, коли агресор захоплює цю землю. Там дійсно є реконструкція катувань, які використовують силовики в момент вибивання свідчень.

–​ Як це виглядає?

‒ Там використовуються автентичні матеріали. Кілька мішків піску. З нього роблять «кримську землю». Обов'язково «Артемівська» сіль, тому що це такий «привіт» із Донбасу, змішана з синькою ‒ це таке море. Використали кримський черепашник, з якого кримські татари починали будувати свої житла. Звучить музика. Музика не академічна. Молоді композиторки з дуету «Guma», кримчанка Тетяна Хорошун і Яна Шлябанська, прямо під час перформенсу створюють певний звукоряд, який записували у Криму. Це не органічний ряд.

Потім, залежно від того, які вірші звучать, настає момент, коли показуємо, власне, насильство. Починається побиття, і потім перформеру в кульмінаційний момент надягають на голову пакет і затягують скотчем. І він там реально задихається до 30 секунд. На площі Вацлава Гавела він (Ден Гуменний ‒ ред.) погано продихався і в нього навіть конвульсії почалися. Його дружина Яна вчасно це помітила й розірвала пакет. На цьому власне й закінчили, нормально й без проблем. Так, перформанс пов'язаний із ризиком.

–​ Цей перфоманс був у Празі. Ніхто не намагався викликати поліцію?

‒ Ні, звісно... Це ж Європа, і це нормально, коли хтось щось робить. Я бачила вуличних акторів у Празі, і наші, звісно, трішечки лякають. Ось у Львові люди стояли дуже щільно до перформансу, а тут на відстані й трошки шоковані. Багатьох зворушило. Єдине, що поліція потім підійшла та спитала: «Чому так депресивно?». Я кажу: «Тому що Крим». Дуже багато хто плакав.

‒ Наскільки європейська публіка зрозуміла, про що це було?

‒ Це все відбувалося в межах фестивалю демократії. Уже контекст був зрозумілий. Це було в соцмережах. У театрі навіть надрукували тексти поезії чеською та англійською мовами. Люди, які прийшли, вже були готові. Це ж Європа. Вони знають, що таке сучасне мистецтво, вони вміють його зчитувати. У нас ще не готова публіка.

‒ Можна сказати, що в Україні публіка більше залучена в цю тему?

‒ Звісно. Все наше суспільство, хоча його члени визнають це чи ні, живуть у стані тотального відчуття війни. І, звісно, вони долучаються швидше, реагують гостріше. Приїжджаєш до Європи, а вона така весела, така сонячна, позитивна енергія. Тому їм так складно зрозуміти, що відбувається, що існує біль. Проте, вони настільки відкриті, що вони можуть його впустити. Хоча і з побоюванням.

– Які ще історії ви реалізували через мову перформансу? Над якими темами працюєте?​

– Є «PostPlay Театр» і нове утворення «PostPlay Lab». Зараз ми займаємося освітньою програмою. Була школа швидкої драми, школа перформативна, і з 2 листопада ми починаємо школу режисури для нережисерів. У межах школи перформансу ми реалізуємо ідеї, які приносять наші учні. Ми, як куратори, щось радимо, але, як правило, вони у правильному напрямку мислять. Наші молоді колеги роблять перформанси, серед іншого й на соціально-політичні теми.

На фестивалі Jazz Koktebel, на локації «Острів Крим», усі перформанси від нашої школи були присвячені темі Криму. На Контрактовій площі ми, ще до звільнення наших хлопців, робили перформанс, де дві людини із зав'язаними колючим дротом ззаду руками, малювали Крим і вписували крейдою в простір ім'я тих, хто зараз сидить за ґратами в Криму або Росії. Дівчата з кривавими руками виходили з перформансу. Це нормально.

‒ Чому це потрібно показувати через біль?

‒ Це чесніше. Якщо ти говориш про болючі теми, то ти маєш бути чесним, ти маєш через себе пропустити цей біль. Тільки тоді ти маєш право говорити на цю тему. Все інше – це просто демагогія, пропаганда, неправда.

‒ У Києві публіка активно ходить на ваші постановки?

‒ У нас не такий великий театр. Це не мірило стану інтересу до такого театру. Якщо говорити взагалі, то тільки два відсотки населення ходить до театру. А до такого як наш, то взагалі якась сота відсотка. Ходять ‒ і слава Богу. Це активна частина населення, яка будує громадянське суспільство, на яке ми сподіваємося.

‒ До нашої розмови приєднується пресаташе «Театру переселенця» Анастасія Пугач. Розкажіть про ваш проєкт. З якою метою він створювався?

Пугач: Він створювався чотири роки тому. Його створили німецький режисер Георг Жено, український драматург Наталія Ворожбит і військовий психотерапевт Олексій Карачинський. У 2015 році було дуже багато переселенців. Хотіли надихнути півтора мільйона переселенців, дати нам право голосу. Була створена низка документальних постановок. І ось три роки ми успішно працювали.

‒ Над якими темами працювали драматурги?

Пугач: Це були реальні історії переселенців. Був дуже великий проєкт «Діти військові на сході країни». Це були постановки у прифронтових містах за участі школярів та українських військових. Потім ми стали говорити й на інші теми, не тільки військові.

‒ Галино, українській державі цікаві такі проєкти, як ваш?

‒ На жаль, не дуже. Мені так здається, тому що ми подавали заявки в «Український культурний фонд» із кримськими темами й Донбасом. Хотіли поїхати в експедицію і зробити мультимедійну інсталяцію. Наш проєкт не затвердили. Я дивлюся на продукти, зроблені людьми, які отримали гранти, і вони мене не переконують. Я не розумію, за яким критерієм добираються заявки. Я не бачу тотальної захопленості цим питанням. Або дають на пропагандистські теми. Ми в цьому участі не братимемо. Хоча українське посольство в Чехії запросило нас на цей фестиваль. Тому не можна сказати, що зовсім ні.

‒ Чи залишився у Криму незалежний театр?

‒ Є локальні спроби зробити вистави на сучасній драматургії. Але централізовано ‒ ні. Я не так близько спілкуюся з тими людьми, які там займаються театром. Займатися там можна на російські гроші, а я в цьому не хочу брати участь.

(Текст підготував Артем Лаптієв)