«Та вони ж кожен день б’ють: то бомби кидають, то ракети, то з танка, то з міномета, то дрони днями і ночами літають. Куп’янська немає. Були б ноги – я б пішов воювати. Коли зайшли ДРГ, снайпери – вони ж мирних били, дрони залітали у вікна – живцем бабусі горіли», – розповідає переселенець з Куп’янська Харківської області Яків Чупрійов.
Після одного з російських обстрілів міста його дім згорів, а осколок потрапив у стегно дружини. Тоді Яків попросив українських військових про евакуацію. Нині він перебуває в прихистку «Велика родина» у Харкові, який волонтери облаштували на базі гуртожитку. Сусідами Якова стали літні люди, особи з інвалідністю, маломобільні, переселенці. За час повномасштабної війни цей прихисток прийняв понад 300 людей. Директорка закладу каже: на Харківщині функціонує лише вісім закладів для найвразливіших категорій – і всі вони переповнені.
Історії мешканців прихистку та те, як волонтери допомагають переселенцям, зібрав проєкт Радіо Свобода «Ти як?».
«От вам і «русский мир»
Яків Чупрійов зустрів повномасштабне вторгнення у Куп’янську. Його батько – росіянин, а мама – українка. У мікрорайоні Ювілейний він прожив 16 років.
«Та вони ж кожен день б’ють: то бомби кидають, то ракети, то з танка, то з міномета, то дрони днями і ночами літають. Куп’янська немає. Ні води, ні газу, ні світла – уже не було нічого. Їсти варили на вогні, на цеглі, як гуманітарку давали.
Я служив трохи за Союзу. В Чечні воював за них. А вийшло, що брат проти брата пішов, батько проти сина, син проти… Були б ноги, я б пішов воювати. Коли зайшли ДРГ, снайпери – вони ж мирних били, дрони залітали у вікна. Дрон бачить когось біля вікна – живцем бабусі горіли. От вам і «русский мир».
Понад два місяці тому Яків із дружиною потрапив під обстріл – він вигулював собаку, а вона пішла до криниці по воду.
«Накрило «Градом»: чотири ракети влучили якраз у п’ятиповерховий дім. Будинку немає, згорів – всередину влучило. Ми на вулиці були. Якби були всередині – вбило б всіх, а так на вулиці тільки поранило: мене контузило, а жінка постраждала. Дивлюся, лежить без свідомості, кров тече, осколок в стегно попав. Я її дотягнув, як міг, до першого під’їзду, ганчірки були – перев’язав. 14 годин пролежала».
Коли Яків побачив українських військових, попросив евакуювати. На той час, каже, «швидка» до міста вже не їздила. Подружжя вивезли на броньованій машині до Шевченкового, а звідти їх забрали медики до харківської лікарні.
«Коли поклали в лікарню, я сказав, що без собаки нікуди не піду. І медсестра на тиждень забирала до себе. Потім волонтерка приїхала і сказала, що в гуртожиток не можна з собакою. Я сказав, що тоді буду на вулиці – я без неї нікуди».
Дружина Якова й досі в лікарні, а він після виписки потрапив із собакою до прихистку.
«Дружині зробили другу операцію, ногу вже зібрали. Кажуть, ще місяць-півтора на відновлення потрібно. Ольга Павлівна пообіцяла тут виділити двомісну кімнату. Буду за нею доглядати».
У цьому ж шелтері «Велика родина» живе Тетяна Бекарюк з Вовчанська Харківської області.
«Ми на пенсії жили з чоловіком, там у нас була присадибна ділянка – три сотки. 5 травня чоловік був вдома, а я була на вулиці. І раптом прилетіло. Я ж не розумію – дрон чи «шахед». Прямо в наш дім. Ви знаєте, наче цистерну бензину вилили – зразу все зайнялося.
На той час уже всі структури виїхали, евакуювалися. Залишалася «швидка» і військові. «Швидка» приїхала, а він уже там палав. Я сиділа на пеньку, не встигла втекти. У мене залишилися одні капці звідти. Нас привезли сюди. Я дуже вдячна Ользі Павлівні. Це – Жанна д’Арк. А вона каже: «Ольга д’Арк» (сміється – ред.)».
Сергій Юковський – переселенець з Кочубеївки – у прихистку вже майже два роки. Він потрапив сюди з окупованого села на Херсонщині.
«У перший день, було 15 хвилин на шосту, це 2022 рік, чую якийсь гуркіт, вертольоти К-52. Того ж дня заїхали БТР, пікапи були, вони (російські військові – ред.) заходили в кожну хату по двоє-троє: один стоїть, наприклад, біля двору, інший на подвір’я заходить, третій в хату заходить. Вони перестраховувалися, забирали телефони у всіх».
У Сергія почалася гангрена правої ноги – два місяці, каже, майже не спав від болю, нога почорніла.
«Зв’язку не було зовсім, я не міг «швидку» викликати. Потім приїхали військові, записали дані і сказали, що постараються викликати «швидку». Я потрапив у лікарню, мені відрізали другу ногу. Я чотири місяці лежав у лікарні, а потім мене сюди привезли».
У прихистку чоловік допомагає волонтерам на кухні – чистить картоплю чи інші овочі.
«Були б в мене ноги – я сам би пішов воювати. Я просто не розумію, з ким вони воюють. Лікарні, пологові, школи, звичайні будинки на Салтівці (район Харкова – ред.) – це треба бути ніким, щоб таке робити. Знаєте, коли вони приїхали (військові РФ – ред.), кажуть: «України тут не буде». Я кажу: «Україна була, є і буде. Вас не буде».
«Закладів немає»
Ольга Клейман – голова громадської організації «Крізь війну». Розповідає, що на початку повномасштабної війни волонтери спершу об’єдналися, щоб допомагати українським захисникам боронити Харків:
«Ми в оточенні ж були майже. Моя подруга, у якої немає ніг, сказала, що їй впродовж 10 діб ніхто з соціальних служб не перетелефонував і не запитав, як вона. Вона була одна в 16-поверхівці і не могла вийти на вулицю. Ми зрозуміли, що багато людей залишилося без підтримки. Знайшли 270 людей, яких почали підтримувати. Але за декілька днів ми зрозуміли, що неможливо всім надати допомогу 24/7, якщо вони в різних кінцях міста – та це і небезпечно».
Організація взяла в оренду приміщення в гуртожитку й перетворила його на прихисток «Велика родина» для маломобільних людей, осіб з інвалідністю та літніх переселенців.
«Він (будинок – ред.) дуже непристосований був, тут нічого не було – ні підйомників, ні пандусів, нічого. Дуже занедбаний, але ми привели до ладу, побудували терасу, місце для зустрічі, де в нас і кіно, і концерти відбуваються, обладнали два інклюзивні туалети. Дуже багато зробили, і багато ще попереду роботи».
За словами Ольги, через прихисток пройшло понад 300 людей – це найбільш вразлива категорія людей. Хтось втратив домівку в окупації, хтось не має куди повертатися в уже звільнені населені пункти або не має рідних.
«До нас направляють людей з лікарні швидкої допомоги, коли після поранень їх вилікували і не знають, куди подіти, вони нас набирають. Також скеровують із розподільчого пункту, який повинен розподіляти цих людей по закладах. А закладів немає. Вони всі переповнені. Їх всього вісім на всю Харківську область, і там всього 3000 місць. Зараз там перебуває 6000 людей. А їх знаєте скільки? 130 тисяч людей, які потребують підтримки. Із них 30 тисяч потребують цілодобової підтримки».
Ольга додає: мешканців прихистку забезпечують не лише житлом і харчуванням, а й організовують дозвілля – екскурсії до церкви, ботанічного саду, концерти.
«У нас буває до 60 людей, і це як отакі хвилі. Зараз у нас 47, з них майже 30 лежачих. Хтось залишається з нами назавжди, когось забирають діти або рідні, хтось їде за кордон – рідко, але такі випадки теж трапляються. Хтось помирає, але, як каже наш реабілітолог, вони помирають в гарних умовах: в теплі, в добрі, в сім’ї. У нас шелтер – «Велика родина». Ми хочемо, щоб люди помирали не на самоті, а у великій родині».
За словами представниці УВКБ ООН в Україні Кароліни Ліндхольм Біллінг, станом на вересень 2025-го статус внутрішніх переселенців мають 3,7 мільйона осіб. Лише з початку цього року понад 190 тисяч українців змушені були залишити свої домівки через бойові дії в Донецькій, Харківській та Сумській областях. Із них понад 35 тисяч перебували у різних транзитних центрах після евакуації.
Форум