Валерія Константинова
«Нас залишилося троє. Ми домовилися, що будемо намагатися вирватися із міста»
«Після допитів мене шантажували моєю сім'єю. Найгірше стало після здачі «Азовсталі»
«Голод, втома, злість наростали. Ще трохи й ми, дійсно, були готові почати якийсь заколот»
«Це така проблема в полоні: чим більше ти там знаходишся, тим менше віриш у те, що можливий обмін, складніше його прийняти».
Маріуполець Олексій Новіков був наймолодшим військовополоненим – напередодні повномасштабного вторгнення йому виповнилося 18 років. Тоді хлопець навчався у Маріупольському державному університеті. Вже 25 лютого він добровільно долучився до лав Територіальної оборони міста. Олексій брав участь у бойових діях до середини квітня і опинився у ситуації, за якої потрібно було самостійно прориватися на підконтрольну Україні територію. І тоді ж, у квітні 2022 року, він потрапив у російський полон, де перебував майже два з половиною роки. Згодом Олексія вдалося звільнити. 14 вересня 2024 року він повернувся до України в результаті обміну полоненими.
В інтервʼю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» Новіков розповів детальніше про те:
- Що відбувалось в Маріуполі під час російського вторгнення?
- Як він намагався вийти з оточеного окупантами міста?
- Як ставилися до полонених на окупованій території Донецької області?
- Що допомогло не зламатися в полоні?
У розмові Олексій зазначив, що припускав імовірність повномасштабного нападу Росії на Україну. Тож, коли це сталося, без вагань долучився до територіальної оборони Маріуполя.
– Морально вже готувався до цього моменту. Налаштовувався, якщо усе-таки відбудеться повномасштабне вторгнення, то я стану на захист батьківщини. Але з військовим вишколом трохи запізнився. З одногрупником планували 24-го лютого зустрітися з очільником молодіжної організації, яка займається патріотичним вихованням молоді. Думали через неї поступово готуватися, але вийшло так, що вже було пізно для нас.
Як такого страху не було, як і повного розуміння того, що нас очікує. Вже знали, що дійсно почалася війна, Росія кидає всі свої сили. Усвідомлював, що під час війни може трапитися, що завгодно і доведеться ризикувати життям у будь-який момент. Але вагань ніяких не було. Це одномоментно ухвалене рішення.
«Відмовляли від вступу в ТРО»
Олексій пригадує, як приїхав до територіальної оборони, де його намагалися відмовити від через юний вік.
– Там сиділи дівчата, які записували до ТрО. Я їм дав документи, у яких було зазначено, що мені 18 років, студент. Вони мене намагалися відмовити, запитували: «Чи ти впевнений? Чи потрібно воно тобі? Чи все ти обміркував? Чи знаєш, які ризики? Чи знають твої батьки про це?», тощо. Потім намагалася дізнатися у моєї матусі дозволу. Прям до останнього не давали мені це зробити. Але потім вийшов один з офіцерів штабу Максим Володимирович, то він їм сказав: «Що ви заважаєте хлопцю. Хоче він вступити – це його усвідомлене рішення. 18 років – вже пора. Хоче, нехай стає».
У перші дні повномасштабного вторгнення у Маріуполі було достатньо охочих вступити до лав територіальної оборони, розповідає Олексій. Після отримання всього необхідного, хлопець відразу почав виконувати завдання. За його спогадами, вже вечері 25 лютого у Маріуполі почалися стрілецькі бої.
Нас послали охороняти міст, який з’єднує лівий і правий береги Маріуполя
– Перше завдання було наступного дня. 25 лютого ввечері ми переїхали до частини Нацгвардії. Завантажували та розвантажували все необхідне. Вранці мій взвод спорядили, видали екіпірування, броню, гранатомети, гранати тощо. І нас послали охороняти міст, який з’єднує лівий і правий береги Маріуполя. Найімовірніше, диверсійні групи противника на той час вже були у місті. Я точно не знаю, коли вони зайшли, тому що моїм постійним завданням було знаходитись в тилу і забезпечувати тилові служби. Перевозив боєприпаси, харчі, транспортував поранених.
«Інформаційна блокада»
Тероборонівці надавали місцевим жителям інформацію про виїзд із міста, оскільки маріупольці вже перебували без зв'язку. Під час спілкування траплялися і конфлікти з окремими жителями, згадує Новіков.
– У цивільних з 2 березня не було зв'язку взагалі. Вони перебували майже в повній інформаційній ізоляції. До нас підійшла жінка і почала казати: «Навіщо ви по нас стріляєте?». Я дивлюся на це і просто слухаю. Я – корінний маріуполець, став на оборону міста і слухаю такі докори у на свою адресу та у бік Сил оборони міста. Ми з нею, звісно, в полеміку особливо не вступали, бо сенсу немає. Люди, які так кажуть, просто «промиті» і їм нічого не доведеш, їх не переконаєш. Вони будуть вперто про своє казати, навіть, якщо їм всі докази надати.
Втім, були маріупольці, які підтримували українських захисників, каже хлопець.
– Знайшовся чоловік, який став на наш захист. Але ця жінка, можна сказати, відображала весь політичний склад міста. Більшість – аполітичні, яким все одно при кому, чому і як. Меншість – активна, але як проросійська, так і проукраїнська.
«Невдалий прорив на «Азовсталь»
На початку квітня 2022 року підрозділ, в якому служив Олексій, переїхав на іншу позицію, де був доступ до зв'язку, завдяки чому, він дізнався про виїзд його матері з міста. Ситуація в Маріуполі дедалі більше погіршувалася, і 14 квітня надійшов наказ на прорив до «Азовсталі», розповідає боєць. Разом із побратимами він мав зайти на територію заводу, але все пішло не за планом.
Буквально хвилин через 10-15 почалися обстріли, і всі розбіглися
– Ми мали виходити туди, але все пішло шкереберть. Спочатку вишикувалися колоною та організовано йшли. Буквально хвилин через 10-15 почалися обстріли, і всі розбіглися. Я загубив, де мої побратими з ТрО знаходяться. Дорогою зустрічав людей, з якими йшов одним напрямком через Приморський бульвар. І так йшли до світанку. Зранку в готелі «Чайка» зустріли офіцера, він сказав, що немає зв'язку.
Тієї ночі багато людей не змогли дістатися до «Азовсталі», каже Олексій, тому, частина людей пішла у місто, дехто спробував самостійно вийти з заблокованого Маріуполя, серед них був і Олексій.
– Нас залишилося троє. Ми домовилися, що будемо намагатися вирватися з міста. Але ті двоє якось не захотіли, відтягували час. Я вирішив не чекати, тому що розумів, що може початися зачистка, вони (окупанти) будуть проходити далі, і вже такої можливості не буде. Спочатку я вибрався до Мелекіного, намагався там зв'язатися зі знайомими сім'ї, щоб вони мене спрямували та пояснили, яка ситуація взагалі на фронті. Коли зупинявся у знайомих, нікому не казав, що я військовий, щоб не підставляти їх і себе. Бо настрої різні були.
«Подолав 70 км і потрапив в полон»
Маріуполець подолав 70 кілометрів. Але 23 квітня 2022 року на одному із російських блокпостів його затримали – за 40 кілометрів від Маріуполя.
– Перевіряли речі. Їх насамперед турбувало, чому в мене все так грамотно скомпоновано. Всі необхідні речі умовно для виживання. Їм не сподобалось, що в мене був ніж та на студентському квитку ще стара фотографія з 15 років, а я тоді ходив з «оселедцем» на голові. Звісно, це їх теж збентежило. Їх переконало, що я, ймовірно, військовий – фото в телефоні. На одній з фотографій було видно фрагмент моєї форми, на іншій – мій кулон з тризубом. Вони вирішили, що я військовий. До мене підійшов один з них зі зброєю, зняв запобіжника, смикнув затвор, приставив мені до голови і сказав: «Давай зізнавайся, падло, що ти військовий, бо я тобі голову прострелю».
Російські військові затримали хлопця на блокпосту та доставили до комендатури у Кременівці Маріупольського району.
– Перші кілька тижнів були лояльні. Окрім допиту, до мене нормально ставилися. Мене не били, голодом не морили. Там були як строковики, так і мобілізовані. Я думаю, що добровольців менше. Одному хлопцю було 19 років. Не знаю, можливо це якось на них впливало, але вони більш з розумінням ставилися. З інтересом до мене підходили: «Ось там український полонений, український військовий, доброволець» і таке інше. За весь час, що я там перебував, мене один раз в груди вдарили. Це один з них був найзавзятіший. А загалом, людське ставлення, на подив, було.
В якості покарання 70 людей разом помістили в камеру
Камери у Кременівці були переповнені. За словами Новікова, в одній камері могло перебувати до 70 людей.
– В одній камері було шість триярусних нар, десь 18 ліжкомісць, які розподілялися на 30 людей. В іншій – ще гірше: чотири триярусних нари з такою ж кількістю людей приблизно. Друга камера була розміром десь 4 на 5 метрів. Одного разу нас в якості покарання всіх разом, 70 людей, помістили туди. Ми так ночували: хтось сидячи, хтось з кимось мінявся.
«Називали «сатаністами» та «нацистами»
З Кременівця хлопця повезли до Донецька. Олексій розповідає, що саме там він відчув, що таке справжній полон.
– Почалися прийомки. У попередніх місцях утримання мої речі не відбирали, лише забрали телефон та сім-карту. Все інше міг взяти з собою. Коли приїхав на гауптвахту, у мене забрали «Новий завіт», гетри, шкарпетки. У них очі відразу округлилися, як стерв'ятники накинулися на ті речі, все розхапали. І це у них нормальна практика була. На тій гауптвахті також забирали хрестики, книжки. Нас називали «сатаністами», «нацистами» тощо.
Місце ставало жахливим і остогидлим. Після допитів мене шантажували моєю сім'єю. Найгірше стало після здачі «Азовсталі». Гауптвахта – це найгірше місце, де я був, тому що там була інформаційна ізоляція. У нас не було книжок. Ми постійно знаходилися з одними тими ж людьми в камері. На прогулянку виходили раз на один-два тижні. Так само і з купанням. Якщо пощастить, раз на тиждень, але здебільшого – раз на один-два тижні могли намочитися та й все. Щоб сходити в туалет, тобі треба не те, що проситися, а благати. Але вони можуть і відмовити. Бувало і таке, що за весь день нас не випускали в туалет. На щастя, були порожні пляшки, тож ми їх використовували.
«Готові були бунтувати через виснаження та голод»
Олексій згадує, що зрештою умови стали настільки нестерпними, що полонені були готові влаштувати бунт через виснаженість, втому і голод.
Ми вставали й відразу падали майже без свідомості
– Чому в інших місцях не влаштовували бунт? Тому що всі очікували офіційний обмін. Але я зрозумів, що можемо дійти до такого стану, коли вже не будемо нічим керуватися, крім бажання вижити. Дійшло до того, що нам на вечерю приносили «котячі миски» і в ній дві пластикові ложки заварного пюре – «Мівіни» якоїсь та маленька скибочка хліба, і то не завжди. Наприклад, супу була третина склянки. Це одна назва, а не суп. Помили каструлю після минулого разу і те, що там намили, вони назвали супом. Голод, втома, злість наростали. Ще трохи й ми, дійсно, були готові почати якийсь заколот. Ми б не зупинилися, попри те, що ми вставали й відразу падали майже без свідомості.
Маріуполець пригадує, що у камерах перебували як військовополонені, так і цивільні, здебільшого з Донеччини. Також Олексій зустрічав там людей із Запорізької та Херсонської областей. Втім, ставлення з боку наглядачів до всіх полонених було однаковим.
– Затримували тих, хто взагалі не міг нічого зробити. Наприклад, до нас привезли 60-річного чоловіка, тому що він не хотів їм віддавати машину. Просто так могли когось схопити на вулиці. Наприклад, коли нас масово виводили в їдальню або ще кудись, то могли висмикнуть зі строю і запитати: «Хто ти такий?». Але здебільшого вони можуть сказати просто: «Я не вірю. Ти брешеш. Ти не цивільний взагалі». Тобто до цивільних таке саме ставлення було: їх били, принижували.
«Колонії РФ – заклади для садистів»
Новіков зауважив, що найгірше ставлення до полонених було саме на території Росії.
В Росії було найгірше. Там жахливе ставлення до всіх
– Є різниця між російськими службовцями та з «ДНР» (незаконне збройне угрупування визнане в Україні терористичним – ред.). На окупованій території Донецької області місцеві з більшим розумінням ставилися до нас. В Росії найгірше місце. Там жахливе ставлення до всіх. Були колонії, де відносно більш-менш не чіпають, але абсолютна більшість місць утримання в Росії – це просто заклади для садистів. Деякі інспектори заявляли: «Я от садист, я цього не переховую, мені просто подобається вас бити». Але були і нормальні люди, адекватні інспектори, які до нас по-людськи ставилися. Наприклад, могли цигаркою пригостити когось або цукеркою. Деякі зміни без причини нас не чіпали. Але здебільшого ставлення погане.
Під час полону маріупольця найбільш приємно вразило ставлення до українських полонених у Торезі.
– Найбільшим здивуванням за весь полон був момент, коли відвідував медичну частину, бо у мене були проблеми зі здоров'ям. Я щодня там був. Персонал медичної частини не просто люди, а люди з великої літери. Дізнався, що таке сущий янгол. Там була санітарка, яка нам дуже допомагала. Одного разу вона сказала таку фразу, яку я дуже запам'ятав: «Головне, щоб ви були здорові». От мене це дійсно вразило.
Теракт в Оленівці: «нам сказали – ми щасливчики»
У липні 2022 року Олексія перевезли з Донецька до Оленівки. Втім, напередодні трагедії, його разом з іншими військовими перемістили до Горлівки.
– 28 липня 2022 року, коли стався цей вибух, нас вдень вивезли. Вибух стався вночі. Тобто ми цього моменту не застали. Ми вже зранку наступного дня в Горлівці були і нам кажуть, що ви ми щасливчики, що нам пощастило дуже.
У той барак (де стався вибух – ред.) звезли виключно «азовців». Мені казали, що начебто ще були полонені з інших підрозділів, можливо, поліція, але абсолютно більшість – «Азов». Принцип, за яким туди людей перевели, нікому невідомий. Там були як і доволі ефективні бійці, які дійсно нанесли російським військовим багато шкоди, а дехто був звичайним персоналом. Хтось загинув, хтось отримав сильні поранення, у декого половину тіла перекосило. Це я знаю зі свідчень тих, хто там перебував.
Олексій переконаний, що вибух в бараку в Оленівці – спланований теракт.
У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».
Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну). За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.
В ООН спочатку вирішили створити місію із встановлення фактів трагедії в Оленівці, але згодом її розформували через неможливість доставити експертів до місця події та через відсутність «необхідних гарантій безпеки».
Відмова служити в армії РФ і обмін
Новіков каже, що триматися у полоні та не здаватися йому допомогла віра. У Горлівці він відвідував церковний гурток, і почав дедалі більше цікавитися релігією.
– Я розумів, що кожна проблема, яка у мене виникає, це випробування, які маю пройти. У мене є свій хрест, який мені треба пронести, але знаю, що в кінці буде полегшення. Воно може стати більш приємним і сильним, ніж ці позбавлення, які отримував там. Щоразу, коли у мене якісь складні періоди, загострення хвороби, наприклад, коли мені дійсно важко або ментально вже ламався, то звертався з молитвою і ставало легше.
За два дні до обміну хлопця та ще кількох полонених викликали до штабу. Російські військові запитали, чи хочуть вони залишитися та, ба більше, долучитися до російської армії. Всі українські бійці, звісно, відмовилися, розповідає Олексій. За його словами, передчуття обміну було, втім, ніхто не був у цьому впевнений.
– До кінця не вірив, звісно. Якесь у мене було передчуття. Деякий час сам себе налаштовував, що я ще не готовий до обміну. Є таке грецьке слово «метанойя» – зміна свідомості. Намагався свою свідомість змінити так, щоб вона була ближче до християнських канонів. Просто розумів, що зараз повернуся, і у мене може зірвати дах. Тобто я зірвуся на всі ці спокуси і можливості сучасності, волі. Можу просто не стриматися. У той момент, ось ці пару тижнів перед обміном, я вже відчув, що я готовий.
Ближче до обміну в експолоненого почалося загострення хвороби й він потрапив у медичну частину на лікування.
Обмін ставав більш ефемерним і примарним
– У медичній частині відчував, що ці десять днів, на які мене відправили в медпункт, я не добуду. Було передчуття, що обмін близько, але до кінця складно усвідомити. Це така проблема в полоні: чим більше ти там знаходишся, тим менше віриш у те, що можливий обмін, складніше його прийняти. Ти вже звик до однієї моделі поведінки, що ти підневільна людина, у тебе немає ніяких прав. Обмін ставав більш ефемерним і примарним. Було дуже дивне передчуття. Складно усвідомити, що зараз маєш поїхати додому. Ми з хлопцями перед обміном про це спілкувалися. Я подумав, як буде тим, хто через пів року, рік поїде додому. Деякі хлопці з 2014 року сидять досі.
«Привіт, матуся. Я вдома!»
За словами Олексія, дорога в Україну тривала довго. Особливих незручностей додавав стан, в якому перевозили українських військових.
– Ми були у положенні креветки. Весь скорчений, голова опущена, очі зав'язані, руки зав'язані перед собою. Щонайменше у такому стані перебував 12 годин. Добиралися в автозаку, потім літаком, ще автобусом їхали щонайменше чотири години. Це дуже втомлювало, але стримувало розуміння, що я зараз буду вдома. Їсти, пити не хотілося. Всі потреби відходили на задній план. Основна ціль – дістатися, щоб скоріше це закінчилося. Видихнув, коли вже опинився на кордоні.
Українець поділився, якими були його перші емоції після обміну.
– Під час обміну ми перед собою бачили росіян, на яких нас обмінюють. До речі, здивувало, що всі у своїй формі, відгодовані. І ми – скелети приїхали. Якісь сумбурні почуття. Ти начебто і радий, але так з побоюванням, що може це все раптом закінчитися. У полоні навчився згруповуватись, замикатися, щоб емоції не розірвали.
Пробило на сльози. Це був момент слабкості. Не витримав, коли подзвонив їй і сказав: «Привіт, матуся. Я вдома!»
– Знайшов волонтерку, яка давала подзвонити всім. Я пам'ятав номер своєї матусі, знав, що вона точно його не змінила. Подзвонив їй, і тоді вже пробило на сльози. Це був такий момент слабкості. Не витримав, коли подзвонив їй і сказав: «Привіт, матуся. Я вдома!». Чув, як вона плакала в трубку, а потім почув відразу брата і все.
Олексій разом з іншими українськими військовими повернувся на підконтрольну Україні територію у вересні 2024 року. Хлопець каже, що наразі буде поправляти своє здоровʼя та вирішує питання, пов'язані з поновленням на навчання, оскільки досі є студентом. А в майбутньому він рішуче хоче повернутися на військову службу.
- За даними Координаційного штабу станом на 5 лютого 2025 року з питань поводження з військовополоненими, з російського полону вдалося повернути 4 131 людину: це як військовослужбовці, так і цивільні.
Форум