«Коли ми врятуємо всіх, кого можна, тоді ми сядемо і порахуємо, а поки для мене кожна людина – це вже багато», – каже маріуполець Денис Мінін, який до війни працював на телебаченні у Києві, а тепер займається евакуацією людей з блокадного Маріуполя. Про свій волонтерський шлях і порятунок людей під час широкомасштабної війни Росії проти України він розповів в інтерв'ю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я».
– З чого почався ваш волонтерський шлях, є якась особиста історія?
Я зробив перший крок, який, мабуть, роблять 95% маріупольців, які шукають своїх близьких, – почав шукати телеграм-канали, групи районів у месенджері, збирати інформаціюДенис Мінін
– Моя особиста історія дуже проста. В Маріуполі залишалися мої батьки, я з першого дня війни намагався мотивувати їх, щоб вони поїхали. Але вони пережили в цьому місті 2014 рік, та мали стійке бажання залишитися там і тепер. Скоро ми втратили зв'язок.
Як людина, яка любить своїх батьків всім серцем, я почав думати, як їх забрати звідти. На той момент я не чув їх вже два тижні. Я зробив перший крок, який, мабуть, роблять 95% маріупольців, які шукають своїх близьких, – почав шукати телеграм-канали, групи районів у месенджері, збирати інформацію, чи прилітали снаряди туди, що відбувається із районом, чи хтось виїхав звідти.
Звісно, шукав волонтерів, намагався відправити заявку – марно. Я вже потім зрозумів, що волонтери отримували одразу тисячі заявок і не мали змоги їх навіть обробити. В той час у півмільйонному місті тисячі сімей, літні люди, діти залишилися без зв'язку із зовнішнім світом.
Щоб зрозуміти, як це працює, я став об'єднуватися з іншими волонтерами, хто займався питанням евакуації людейДенис Мінін
То ж я почав із практичних кроків – шукав тих, хто може дати машину та поїхати туди. Але не хотів ніхто, навіть, за гроші. Щоб зрозуміти, як це працює, я став об'єднуватися з іншими волонтерами, хто займався питанням евакуації людей.
У своїх соцмережах розповідав, як відбувається евакуація з Маріуполя, якими шляхами. А шляхів насправді два: поїхати на волонтерському транспорті чи на своєму легковому авто та намагатися дістатися своїх близьких. Люди, які їхали власним транспортом, на той момент не були організовані, вони не знали маршрутів, вони не оцінювали небезпеку. Деякі приїжджали з Києва і вважали, що це буде, не можна казати «легка прогулянка», однак, поїздка із зірочкою, скажемо так.
У місті Запоріжжя ми почали збирати великі колони по 50-70 машин, зробили реєстрацію в окремому телеграм-каналі, де водії та пасажири, які хочуть поїхати, реєструються, ми ці списки подавали в Запорізьку військову адміністрацію. Збирали водіїв, готували, пояснювали небезпеки, відправляли.
Два моїх водіїв зараз у полоні, їх забрали разом із транспортом для перевірки обставинДенис Мінін
Другий шлях – це волонтерський транспорт і я на цьому врешті зупинився. Люди, які мене не знають, люди, які знають мене 3-5 хвилин, я можу навіть їм не передзвонити, тому що телефон гарячий, почали відправляти гроші: тисячу, десять тисяч доларів, 50 гривень, чи, навіть, 10 гривень – люди дають гроші, щоб я зі своїми колегами-волонтерами мав можливість купувати транспорт.
Також ми шукаємо водіїв-волонтерів, які хочуть туди поїхати за своїми близькими. Ми оформляємо на них важливі документи, бо зараз, як тільки туди попадають, українські закони не працюють. Два моїх водіїв зараз у полоні, їх забрали на територію так званого «ДНР» (ОРДО – ред.), забрали разом із транспортом для перевірки обставин. Та насправді ця перевірка обставин вже два тижні відбувається. Кожна історія людини, яка сідає за наш волонтерський транспорт і їде туди, може стати сценарієм принаймні для серіалу на Netflix.
– Люди залишаються без зв'язку, як вони вас находять, як вони знаходять цю можливість виїхати?
Я не складаю жодних списків адрес, для того, щоб забрати чиюсь конкретну маму, тата, бабусю. Бо неможливо, коли у місті йде війна, приїхати на одну адресу, не знайти там людинуДенис Мінін
– Люди, які перебувають в Маріуполі, не мають зв'язку, вони не можуть передати ті чи інші повідомлення, трапляються одиничні винятки, тоді можуть розказати нам, де та скільки людей перебувають на території Маріуполя.
У нас є своя мапа великих бомбосховищ, де ми знаємо, що там від 50 до 200 людей переховуються. Але в цілому, інформацію про своїх рідних передають люди, які хочуть, щоб їх забрали. Важливе уточнення, щоб розуміти евакуацію з міста Маріуполь. Я не складаю жодних списків адрес, для того, щоб забрати чиюсь конкретну маму, тата, бабусю. Бо неможливо, коли у місті йде війна, приїхати на одну адресу, не знайти там людину, поїхати на іншу адресу, потім ще шукати. Там тисячі людей чекають порятунку, тому, коли водій потрапив у Маріуполь, він не вибирає адресу, чи окреме прізвище, яке він обов'язково повинен врятувати. Там всі – наші люди, їх треба рятувати та швидше повертати на українську землю.
– Тобто виходить так: водій пробирається у місто, знає точки, де перебувають люди та забирає тих, хто хоче їхати?
– Все так і ще він привозить гуманітарну допомогу. Я всюди кажу, якщо є можливість: якщо будь-який транспорт приходить в Маріуполь порожнім – це злочин! Там люди можуть не мати води, їжі нормальної, ліків. Ми маємо можливість це привезти і це треба робити.
– Є випадки, коли люди відмовляються їхати. Чи спілкуються із ними водії, чи вмовляють їхати?
Люди сидять місяць без жодного зв'язку, іноді вони не знають, що відбувається на сусідній вулиціДенис Мінін
– Нікого не вмовляють, це ж особистий вибір. Люди сидять місяць без жодного зв'язку, іноді вони не знають, що відбувається на сусідній вулиці. Та вони бачать приклади сусідів, які вийшли на вулицю за водою і не повернулись, то був обстріл, або авіаобстріл, або артобстріл, людину міг вбити снайпер. Тому люди налякані. Звісно, водії пояснюють, що «ми їдемо на українську землю, ми їдемо в Запоріжжя». Вмовляти не варто, але пояснювати – так.
Люди думають їхати, але бояться. На твоїх очах сусід міг залишитися без ноги, на твоїх очах будинок вигорів з першого поверху по дев'ятий, а тобі пропонує невідома людина, – уявіть себе на місці маріупольця – невідома людина, на невідомому бусі, ще й каже, що вона гроші не візьме, але відвезе тебе в Україну. Ви б одразу погодились?
– Це те відчуття, коли виходити зі свого укриття та їхати більш страшно, ніж залишитись?
Люди йшли морем 15-20 кілометрів. Там не завжди можна йти пляжем, бо там – міниДенис Мінін
– Це так і є. Вчора до нас повернулись п'ять мікроавтобусів з невеликих прибережних сіл під Маріуполем, куди люди йшли морем 15-20 кілометрів. Там не завжди можна йти пляжем, бо там – міни. Люди йдуть холодною азовською водою, щоб дістатись до відносно мирної території. Це «протоптана доріжка» і десятки людей так виходили, але дуже холодно було, зараз трохи тепліше і люди йдуть, а ми їх забираємо. Але залишається страх, про який ми згадували, та не дуже багато людей мають сили цей шлях здолати.
– Ви сам туди не їздите?
– Мені вже передали «привіт» звідти через моїх водіїв, повну цитату наводити не буду, бо це некоректно. Але ясно, якщо я туди приїду, то я там вже і залишусь.
– Які враження привозять водії? Як змінюється місто від поїздки до поїздки?
За щастя, коли ти можеш поїхати й повернутися, за щастя, коли люди повернуться живіДенис Мінін
– Майже 40 відсотків водіїв кажуть, що вони більше в ніякому разі туди не поїдуть, особливо, якщо змогли врятувати своїх. А від міста там вже нічого немає, там не може бути зміни вражень, там просто нічого немає. За щастя, коли ти можеш поїхати й повернутися, за щастя, коли люди повернуться живі. Маріуполь для них, мабуть, як для мешканців Прип'яті. Але згодом люди розуміють, що місто втрачене, можливо не на 100 відсотків це осмислити, але розуміння є.
– Як ви розумієте, що відбувається в головах тих сміливих водіїв, що їдуть, розуміючи, що зворотного шляху може не бути?
Я бачу різних водіїв щодня, вони кажуть: «ми просто хочемо допомогти»Денис Мінін
– На війні все стає зрозумілим дуже швидко, у волонтерському русі все працює так само: якщо хочеш робити – ти робиш, якщо хочеш говорити – ти просто про те говориш, якщо ти хвилюєшся за свою дупу – ти тікаєш. Я бачу різних водіїв щодня, вони кажуть: «ми просто хочемо допомогти». Їм не платять за це гроші, але їм нічого й не треба, хіба що поїсти і то так скромненько: «мені там, – каже, – треба на їжу 500 гривень». Ці люди справжні герої, зараз це слово всюди, але героїзм тут точно є.
– Чи ведете ви перелік, скільки вдалося вивезти людей?
– Коли ми врятуємо всіх, кого можна врятувати, тоді ми сядемо і порахуємо. Вчора приїхало п'ять бусів, там було більше ніж 70 людей. Плюс повернувся ще один бус із Бердянського напрямку, там була потрібна допомога літнім людям і жінці з маленькою дитиною. Це ще 20 душ. От за вчора на вільну українську землю повернулось майже 100 людей. Багато чи ні? Для мене і для всієї моєї волонтерської команди, кожна людина, кожна врятована людина – це вже багато, а потім – порахуємо.
- Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого.
- Російські війська завдають авіаударів по ключових об’єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнуючи аеродроми, військові частини, нафтобази, заправки, церкви, школи та лікарні.
- Обстріли житлових районів ведуться з використанням артилерії, реактивних систем залпового вогню та балістичних ракет.
- Маріуполь залишається заблокованим російською армією із 1 березня 2022 року. Більшість районів міста – знищені.
- Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію». Крім того, Кремль, попри численні свідчення і докази, заперечує, що російські війська цілеспрямовано убивають цивільне населення.
