ПОКРОВСЬК, ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ – Покровськ розташований менше, ніж за 30 кілометрів від лінії зіткнення ЗСУ та військ РФ. Як живе прифронтове місто в умовах війни – у своїх матеріалах розповідає Олена Єрмоленко.
Журналістка дописує у всеукраїнські медіа, а також працює в корпоративному виданні місцевого шахтоуправління. За роки війни, яка тут фактично з 2014-го, Олена навчилася поєднувати воєнні реалії, журналістську роботу та особисте життя. І виїжджати з рідного Покровська нині не збирається.
Олена Єрмоленко – одна із героїнь серії матеріалів про історії журналістів, які залишаються працювати у прифронтових регіонах та на прикордонні – їх Радіо Свобода підготувало до Дня журналіста 6 червня.
– Я народилася і майже все життя прожила у Покровську. В часи Радянського Союзу мої батьки працювали на Байкало-Амурській магістралі в Якутії. Тому шкільні роки проходили або в Україні, або там, у Якутії.
Коли я закінчила 10 класів, ми повернулися до Покровська, тоді він називався ще Красноармійськ. Так я тут все життя живу і працюю.
У журналістику прийшла не так давно, у 2015-му. Бо я за фахом не журналіст, а робітник торгівлі. У мене навіть був свій невеличкий торговий бізнес, але завжди тягнуло кудись до людей.
У 2014 році почалася війна, в регіоні відбулося багато змін, і я втратила роботу. Тому мені треба було щось шукати.
Після роботи в онлайн-медіа та обласній газеті, я влаштувалася кореспонденткою у видання «Моноліт». Це корпоративне ЗМІ вугільної компанії Шахтоуправління «Покровське». Тут я працюю вже шостий рік.
Корпоративне видання – це досить вузька сфера, тому я дописую до різних загальноукраїнських медіа.
«Перші місяці було виживання»
Поєднувати роботу, війну і особисте життя за ці роки ми вже звикли, якось адаптувалися, хоча на початку було дуже страшно, як і всім.
Коли ці чутки поповзли, що буде вторгнення на початку 2022-го, в мене вже була складена тривожна валізка про всяк випадок, але до кінця ми в це не вірили.
Але я була стовідсотково впевнена, що якщо вторгнення почнеться, то саме з Донецької і Луганської областей, тому що у нас війна фактично триває з 2014 року. Але зовсім не очікувала, що Путін почне бомбити ракетами всю Україну. Тому було дуже страшно на початку. Втім, рятувала та ж робота.
Нам терміново потрібно було адаптувати своє видання під нові реалії. Ми друкувалися в запорізькій типографії і вже логістики не було на той час.
Не можна була ні друкувати газету, ні привезти її сюди, ні рознести по поштовим скринькам, тому що люди почали масово виїжджати з регіону і просто нікому було це робити.
Зрештою, ми перейшли в онлайн, змінили вектор, почали писати на військову тематику. Так само це відбулося із виданнями, з якими я співпрацюю.
Ми почали писати про війну, як місто виживає, як люди адаптуються, ну і самі адаптувались. Під час загальної евакуації, яку оголосили на початку квітня 2022 року, у Покровську залишилось дуже мало людей.
Вулиці спорожніли, магазини всі зачинилися, мережеві великі супермаркети поїхали, все було зачинено, не працювала ні Нова пошта, Укрпошта, може одне-два відділення, банки зачинилися, банкомати порожні. Перші місяці було таке виживання.
На короткий період часу ми виїжджали. Поїхали наприкінці березня, коли за 300 метрів від мого будинку влучила ракета. Ми дуже злякалися і виїхали до Дніпра. Але влітку вже повернулися в Покровськ. Весь цей час я не припиняла віддалено працювати.
«На Святвечір загинула його вся родина. А мені треба розпитувати про це все»
Я б хотіла відсторонитися, на жаль, але не можу. Наприклад, в нашому корпоративному ЗМІ є така рубрика «Герої поруч», де ми пишемо про шахтарів або робітників компаній, які пішли в ЗСУ.
Вони мені розповідають як це відбувалось. Ось людина приїхала на наряд, йому в другу зміну в шахту, а тут раптом дзвінок і треба йти до ТЦК, збирати речі і їхати вже на війну. І я не можу не хвилюватися за цих хлопців, сприймаю це як особисте, бо вони вже давно всі стали рідними.
Бувають такі випадки, коли я писала про людину двічі. Був у мене такий герой, Сергій Сомофалов. Він електрослюсар підземний, але на початку війни його призвали на службу.
І ось я писала про нього як про гарного спеціаліста у мирні часи, який багато років працює на шахті, а під час війни у нього сталася трагедія. Це було 6 січня, якраз на Святвечір, загинула його вся родина.
Одна з ракет влучила в будинок, де зібралась його рідні на Святвечір. Вижили тільки дружина і донька, тому що вони були розлучені, і на той момент жінка була з нею в Одесі.
А його старший син, хлопець десятирічний, загинув. Загинули мати, брат, невістка, племінники. В один момент він втратив все.
А мені треба з цією людиною говорити і розпитувати його про це все. Я навіть не знала, як йому подзвонити, як напроситися на цю розмову.
Розмова відбулася, можливо, він був ще у стані афекту, але нормально спілкувався. І оця його спокійність менежахнула. Мені здалося, що він ще не зовсім усвідомив, що відбулося.
Ще одна історія, яка мене вразила, про молодого хлопця Дмитра Чеботарьова, працівника шахти. На війні він отримав осколкове поранення в обличчя. Осколок залишився всередині і поки що його неможливо дістати, але половину обличчя він йому спотворив.
Я на початку ще не знала, хто він такий, що з ним відбулося. Коли почала розмовляти, а він на той час вже відновлювався у шпиталі, він мені розповів, як це відбулося, і про те, що відчув, коли вперше після поранення побачив своє обличчя у дзеркало.
А в мене старший син такого ж віку, як цей хлопець. І я сприйняла, ніби він мій рідний син. Тому мені було дуже важко. А ще він надіслав фото для статті, на одній він збирається на війну, в камуфляжі, посміхається.
Я його питаю, «Боже мій, дитино, ти тут ще й посміхаєшся?» А він каже, «Ми тут ще не усвідомлювали, що це так надовго. Ми думали, що через тиждень усе закінчиться».
Ця історія мене дуже вразила.
«Сприймаю це як свою роботу, і страх відходить»
Звуки війни у нас чути кожного дня. Я живу біля Донецької траси. Тож як артилерія працює ми чуємо дуже добре. Іноді так шарахне, що сигналізація в автівках спрацьовує. А іноді тиша.
На жаль, обстріли у нас можуть бути раз або кілька разів на тиждень. Я недавно йшла, у нас є така вулиця Поштова, на ній дуже багато навчальних закладів, державних установ. І всі вони вже зруйновані.
Ти йдеш, ось тут руйнування, 10 метрів пройшов – знов руйнування. Ну, тобто, взагалі вся вулиця. І це, звісно, лякає. Але водночас була така кумедна ситуація, мені треба було їхати в салон краси. А він навпроти будівлі, куди було останнє влучання.
Був нічний ракетний обстріл міста, все перекрито, військові, розгрібають завали, а я йду і мене військові питають, «Жіночко, ви куди?» А я кажу, що мені до салону краси ось в той будинок, і вони мене пропускають. І це так дивно, я сама собі просто дивуюся. Думаю, Боже, тут тобі війна, а тут життя триває.
З метою більшої безпеки від початку війни ми перейшли на віддалений режим роботи. Наша редакція знаходиться на території шахтоуправління. Це режимний і стратегічний об'єкт.
Там досить страшно бути, тому що були вже прильоти, прямі влучання, люди гинули в результаті обстрілів. Тому мені страшно, коли там знаходжусь, але це ж наша робота. І не одна я там така, працює все підприємство, а це кілька тисяч робітників.
Бувають випадки, коли мені треба їхати на зйомки. Наприклад, недавно ми їздили знімати будівництво фортифікаційних споруд на першу-другу лінію оборони.
Військові дали нам бронежилети, шоломи, все було досить серйозно, бо лінія фронту звідти дуже близько, постійно було чути роботу артилерії.
Це було і страшно, і цікаво водночас. Я розумію, не кожного журналіста допустять туди знімати. Тому сприймаю це як свою роботу, яку я повинна виконувати, і страх тут вже на другий план відходить.
«Ще два вибухи пролунали, а люди так і продовжували дивитися в телефони»
Але в Покровську неможливо розслабитися. Наприклад, коли ми зі зустрічалися з байкерами і я писала про відкриття мотосезону, ми сиділи у центрі міста, де вони постійно збираються.
Почали розмовляти, і в цей момент стався приліт. Було досить гучно, я аж здригнулася, але далі все спокійно, всі живі, це було не дуже близько, і ми далі продовжили розмову.
І коли я приїхала додому, чоловік розповідає, що приліт був біля телевежі, яка у нас на районі, десь за кілометр від нашого будинку. Слава богу, вони не попали у саму телевишку, а поблизу. Тобто, я тут працюю, біля дому прилетіло, а я про це навіть не знала. Ось такі моменти бувають.
Звучить як буденність? На жаль, це так, тому що тут по-іншому ніяк. Тривога лунає, але вона лунає після того, як прилетить. Ти не встигаєш щось зробити.
Наприклад, коли я на шахті сиджу у редакції, лунає дуже гучний вибух, аж будівля здригається.
Я злякалась, але розумію, що ціла, все добре. І якраз через пів години треба було їхати, бо ми всі прив'язані до робочих автобусів. Тільки ми від'їхали, ще два вибухи пролунали один за одним. В той день якраз був ракетний обстріл станції «Удачна».
А ти їдеш в автобусі, не можеш нікуди ні вискочити, ні нічого. І я була вражена реакцією людей, водій просто дав по газах і поїхав швидше. А люди, які сиділи в автобусі, так і продовжували дивитися в телефони або займалися своїми справами.
«Досі є стереотипи, що на Донбасі «вата». Ні, насправді»
Для мене важливо залишатися і продовжувати працювати в Покровську, бо, мабуть, є якийсь зв'язок, який поєднує кожну людину з рідним містом.
Є таке прислів’я, «Де народився, там і пригодився». Так і в мене, мабуть. Я хочу працювати у рідному місті, хочу його розвивати, щоб про нього дізналося якомога більше людей.
Покровськ дуже патріотичний, люди налаштовані проукраїнськи. Досі є такі стереотипи, що нібито на Донбасі там «вата», і все таке. Ні, насправді.
Ми можемо розмовляти російською, але ми залишаємося українцями, не менш патріотичними, ніж люди з інших регіонів України.
Якщо лінія фронту сюди дійде і неможливо буде залишатися через обстріли, доведеться поїхати. Але я поки що не хочу про це думати. Я вірю, що все буде добре. В мене таке відчуття є.
До Дня журналіста Радіо Свобода зібрало історії журналістів, які працюють поблизу лінії фронту:
Форум