Архіви КДБ: переслідування в СРСР медіумів-антирадянщиків

Популярне гасло радянських часів «Ленін – живий і живіший за всіх» частина радянських громадян сприймала буквально. Люди, які вірили у спілкування з духами, що було популярною забавою в Росії ще з середини XIX століття, намагалися викликати дух Леніна і поцікавитися у нього, чи Сталін дійсно геній. Думка духа Леніна не була схвальною щодо його наступника. Тож любителів езотерики, які її почули, запроторили за ґрати, звинувативши їх у тому, що вони були «послідовниками релігійно-містичного вчення». Ані релігії, ні містиці не було місця в країні, чиєю єдиною релігією був марксизм-ленінізм, трактувати яку могли лише її офіційні жерці – члени Політбюро на чолі з верховим жерцем – товаришем Сталіним.

«Ми ставили питання товаришеві Леніну: чи геніальна людина товариш Сталін, чи ні».

Це уривок зі свідчень, які прозвучали на засіданні Київського обласного суду 10 травня 1948 року. Ленін відповів, що його наступник зовсім не геній, продовжував підсудний. І це в роки, коли культ Сталіна досяг свого апогею, а прикметник «геніальний» у поєднанні з його прізвищем стало мало не філологічною нормою.

Органи назвали ці «розмови» «навмисним наклепом», що стосувався «одного з керівників Партії та Уряду».

У суді лунали перекази «діалогів» з відомими людьми, які давно покинули цей світ: наприклад, із другою дружиною Сталіна Надією Аллілуєвою і його головним ворогом Левом Троцьким. Можна було б припустити, що на лаві підсудних – старі більшовики, які особисто знали комуністичних лідерів. Але ж ні, всі троє – звичайні мешканці Білої Церкви, які ніколи не перебували в партії. З Троцьким та іншими підсудні «спілкувалися», викликаючи їхніх духів. За це їх і заарештували.

Роком раніше, на початку 1947-го, до Білої Церкви з Києва переїхав 44-річний уродженець Полтавщини Ілля Горбань. Він був художником, але особливих творчих висот не досяг: оформляв експозиції музеїв, готував плакати і портрети Леніна для демонстрацій.

​Незабаром після переїзду Горбань, який любив читати, записався в міську бібліотеку. З її співробітницею, 39-річною Ольгою Розовою, у художника почався роман.

Якось Горбань розговорився з колегою Михайлом Рябініним. Той запитав скульптора, чи вірить він у потойбічний світ й існування духів. Згодом Горбань запевняв, що відповів негативно. Але взяв почитати, запропоновану Рябініним, «Книгу духів».

Цей твір, написаний у 1856 році, – свого роду «біблія» спіритизму. Автор, француз Аллан Кардек, вважається засновником релігійно-філософського вчення про вічне життя людських духів.

Горбань зацікавився прочитаним і переконав свою сестру, Віру Сорокіну, в якої він жив, спробувати провести спіритичні сеанси. Як встановило слідство, вони провели 15-20 сеансів улітку-восени 1947 року. Пізніше до них долучилися й інші друзі.

Навіщо ці радянські громадяни викликали духів? Самі вони казали, що заради розваги, бо ж вони були атеїстами і ані в Бога, ані в потойбічний світ не вірили. Та всюдисущі радянські органи за такою розвагою бачили політичний протест.

Розвага чи протест – спецслужби розберуться

Чим запам’яталася перша повоєнна п’ятирічка в СРСР? Відновленням країни з руїн. Голодом з масовими смертями. Культом особи Сталіна, що досяг небувалих висот. Боротьбою з УПА і «лісовими братами». А ще – новою хвилею політичних репресій, що викликала у багатьох спогади про страшний 1937 рік.

Посиденьки з блюдцями при свічках з точки зору Міністерства держбезпеки (МДБ – так у ті роки називалася радянська спецслужба) були «створенням нелегальної релігійно-містичної групи спіритів». За виклик духів у той час могли посадити, як саджали за нелегальні молитви удома в протестантів або греко-католиків. Але це ще півбіди – до окультного характеру сеансів Горбаня та інших згодом додалася «антирадянщина».

Збираючись у Розової, учасники групи викликали духів відомих людей. У списку, який увійшов до матеріалів справи, письменники Максим Горький і Олександр Купрін, учений Костянтин Ціолковський, лідери більшовиків Володимир Ленін і Лев Троцький (не згадується в слідчих документах інакше, крім як у поєднанні з фразою «ворог народу») і дружина Сталіна Надія Аллілуєва. Про що запитували її, у справу не занесли, але, про що ще, якщо не про загибель, запитувати жінку, яку знайшли застреленою після публічної сварки з чоловіком?

А от дух Леніна передрікав із потойбічного життя, що буде війна – шість країн незабаром звільнять радянських людей зі сталінського ярма.

«Питання, чи буде Радянська влада, ми ставили, і отримали відповідь, що вона не існуватиме, і допоможе в цьому Америка», – згадував Горбань. Чиїм духам належить це «пророцтво», в документі не уточнюється, проте, судячи з контексту, мова йде про Леніна або Троцького.

На «пророкування» явно вплинула актуальна радянська пропаганда: в 1947-му Холодна війна вже почалася, і вчорашній союзник, США, перетворився на головного супротивника.

Останній сеанс, якщо вірити свідченням учасників, провели в грудні 1947 року. З духом Леніна говорили про грошову реформу, що проводилася в ті дні. Реформа полягала в деномінації рубля і конфіскації частини заощаджень. Але сеанс, як запевняли фігуранти, «не носив антирадянського характеру».

Через пару місяців за спіритами прийшли чекісти. Розову затримали 19 лютого, Горбаня і його сестру – 20-го.

Агентурна справа «Забобонні»

Із матеріалів архівів КДБ, які відкрили в Україні в часи після Майдану, вдалося встановити, що органи стежили за спіритами, і ще до арешту на них завели агентурну справу під назвою «Забобонні». Тобто на групу «настукав» якийсь агент радянської спецслужби (можливо, завербований саме після доносу). На жаль, до наших днів справа не дожила – її знищили в 1990 році (тоді КДБ провів наймасштабнішу «чистку» свого архіву).

Однак завдяки картотеці, яка збереглася, стало відомо, що об’єктом справи «Забобонні» була, крім названих, ще і подруга Розової, керівниця бібліотеки, Варвара Шелест. На неї і падає підозра у тому, що вона «здала» органам спіритичний гурток, адже у справі вона більше не фігурує, також нема її слів і в судових свідченнях.

У березня 1948 року МДБ України відправляло повідомлення про ліквідацію білоцерківської групи «нагору» – в тому числі керівникові республіки Микиті Хрущову. У звітах названі імена підозрюваних, але про Шелест – ні пари з вуст. Зате є псевдонім агента, який повідомив про спіритистів, – «Північна». Там мовиться, що агент бачив сеанс на власні очі. А крім заарештованих це могла бути тільки Варвара Шелест.

На суді і в касаційних скаргах спіритисти стали стверджувати: саме Шелест була ініціатором більшості «політичних» запитань до духів, – у тому числі Троцькому, Аллилуєвій і Горькому. Розова до того ж запідозрила, що якраз Варвара обертала блюдце на тих сеансах. Звичайно, не можна виключати, що це було лише бажання вигородити себе.

«На суді мені стало зрозуміло, що Шелест мала завдання з наших спіритичних сеансів створити антирадянський злочин», – уже після винесення обвинувального вироку, в 1954 році писала Ольга Розова в проханні про помилування. Вона стверджувала, що Варвара Шелест як і раніше живе в Білій Церкві, і ніхто не намагається заарештувати або допитати її.

Після арешту «спіритистів» доставили до Києва – справу вело обласне управління МДБ. Слідство тривало всього сім днів – швидко навіть на ті часи. Протоколи переповнені шаблонними формулюваннями і в деяких місцях немов написані під копірку.

Ніхто з трьох на допитах не заперечив «антирадянського характеру» сеансів. Розова наполягала, що її участь у ритуалах не переслідувала жодної мети. Горбань і його сестра спочатку списували все на бажання розважитися, але в підсумку зізналися: ними рухали антирадянські настрої, і сеанси – лише «зручна ширма» для «наклепницької агітації».

«Проводячи антирадянські спіритичні сеанси, я намагався зганьбити і обмовити Радянську владу і керівників Партії та Уряду, і показати своїм співучасникам слабкість радянської влади і «бездарність «її керівників», – мовиться у протоколі допиту Горбаня.

Суд розпочався 6 березня, через два тижні після арештів. Вже 10 березня, на другому засіданні пролунав вирок. Усіх трьох визнали винними за статтями 54-10 («Антирадянська пропаганда і агітація») і 54-11 («Участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР. Горбань, як лідер групи, отримав 25 років таборів, а Розова і Сорокіна, сестра Горбаня, – по 10. Усім призначили конфіскацію майна (пізніше з’ясувалося: у брата і сестри взяти нічого) і поразки в правах після звільнення на 5 років.

Якщо б це сталося роком раніше, Горбаня б розстріляли. Але в 1947 році смертну кару ненадовго скасували. Вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про заміну розстрілу на 25 років таборів, на який посилається суд у тексті вироку.

Не забули судді і про колегу Горбаня Рябініна – того самого, який розповів про «Книгу духів». Того ж дня проти нього порушили кримінальну справу за «антирадянською» 54-ю статтею. Йому ставили в провину те, що «... серед населення поширював для читання к-р (контрреволюційну – ред.) книжку про містичну релігію – книга про «духів». Що було далі, ми не знаємо – як і у випадку з Шелест, згадок про Рябініна немає ані в архівній базі фігурантів кримінальних справ, ані в списку жертв репресій.

Розова через три дні після вироку надіслала до Верховного суду касаційну скаргу з проханням пом’якшити покарання. Головний аргумент полягав у тому, що їхня «антирадянська група» не може вважатися такою, оскільки до неї входили члени однієї сім’ї: сама Ольга, її чоловік (мався на увазі Горбань, хоча в офіційному шлюбі вони не перебували) і його сестра. Жінка визнавала себе винною лише в тому, що не донесла на Варвару Шелест за те, що та ставила духам політичні запитання.

У тій же скарзі Розова просить «відновити її національність». Вона росіянка, народилася в Ульянівську, жила у Воронежі, а в Білій Церкві опинилася під час війни. В ході процесу сталася помилка: прокурор, як висловилася жінка, «перетворив її з росіянки на українку».

Чому в лаконічний текст звернення до Верховного суду, що складається з аргументів на користь свого якнайшвидшого звільнення, Розова помістила таку, здавалося б, незначну деталь? Можливо, вона плекала надію на те, що у росіянки було більше шансів отримати поблажливість за політичною статтею, ніж в українки. Тим більше, що післявоєнний патріотизм найчастіше був саме російським, а не «загальносоюзним».

Крім того, засуджена нагадувала в скарзі, що у неї залишилася 11-річна дочка, і просила залишити дівчинці хоча б ті речі, які не підлягали конфіскації.

Тоді ж до Верховного суду звернувся і Горбань. Обом відмовили, вирок залишився незмінним. Відбувати покарання засуджених відправили в особливі табори, призначені для політв’язнів.

​Горбань сидів в Обському таборі в районі Салехарда. З ув’язнення він не повернувся – помер у 1950 році у віці 47 років. Його ім’я вдалося знайти в списку ув’язнених табору, похованих у селищі Абезь Республіки Комі.

Чому саме Абезь, адже до Салехарда по прямій лінії на карті більше ніж 200 кілометрів, до того ж ці місця розділяють гори? Мабуть, Горбаня, як і багатьох інших в’язнів Обского табору, відправили споруджувати залізницю Чум-Лабитнангі («будівництво 501»). Чум – це вже ближче до Абезі.

Дорога, що пролягала крізь тундру і болота, була частиною грандіозного сталінського проекту – трансполярної магістралі.

Спорудження дороги з 1947-го до 1953 року йшло в найтяжких умовах: на будівництві не було навіть елементарних зручностей, цілий день працювати доводилося взимку – на арктичному холоді, а влітку – в болотній вогкості, серед незліченного гнусу. І вільнонаймані робітники, й ув’язнені довгий час жили не в бараках, а в напівземлянках і землянках, які самі ж і рили, або в наметах, які опалювалися залізними пічками.

​Здоров’я Горбаня було підірване пораненням часів війни – не дивно, що в таких умовах він прожив усього два роки. У документах зазначено, що помер він у лікарні, – ймовірно, це був лазарет в Абезі.

Ділянка Чум-Лабитнангі досі працює, але велика частина магістралі, в яку були вкладені колосальні сили, нині занедбана. Проєкт згорнули відразу після смерті Сталіна.

Смерть вождя дала надію на звільнення «спільницям» Горбаня. Обидві відбували термін у Дубравному таборі в селищі Явас (Мордовія). У 1954 році Розова написала прохання про помилування. У документі, складеному в той же час, прокурор зазначав, що Сорокіна і Розова «захоплювалися спіритизмом в силу своєї допитливості і несвідомості», а їхні дії до важких наслідків не призвели, тому їм слід знизити термін ув’язнення і випустити за амністією.

Незабаром Верховний суд визнав: дії спіритистів кваліфіковані правильно, однак вирок був занадто суворий. Засудженим, тобто тим, хто вижив, знизили термін до 6 років 10 місяців. На волю вони вийшли 22 лютого 1955 року, через сім років після арешту. Сорокіна повернулася до Білої Церкви, а Розова переїхала до Канева Черкаської області, до своїх рідних.

У 1992 році трьох медіумів із Білої Церкви реабілітували.

Оригінал публікації на сайті «Настоящее время», проекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки»