Ув'язнення людей за надуманими звинуваченнями, арешти за відмінну від кремлівської позицію, катування, етапування до Сибіру, насаджування атмосфери несвободи та страху – цим сучасна Росія під керівництвом президента Володимира Путіна нагадує атмосферу радянських часів та наслідує дії тогочасних репресивних органів. Звісно, масштаби не такі як у часи «Великого терору» 1937-38 років, людей не розстрілюють, але методи тиску російської влади на права людини схожі.
В Україні традиційно вшановують пам’ять жертв сталінського терору 1937-38 років, який отримав назву – «Великий терор».
У Києві Покровській церкві на Подолі пройшла поминальна літургія, на Майдані Незалежності біля Хреста репресованим відбулася панахида за жертвами чекістів, а потім розпочалися меморіальні заходи у Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».
Як повідомляє Український інститут Національної пам’яті за ці два роки на території УРСР, за даними істориків, засудили 198918 людей осіб, дві третини з них – розстріляли. Тих, кому залишили життя, відправили до в`язниць та таборів. Лише 0,3 % були звільнені.
Офіційний початок поклав «Великого терору» оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, вже наступного дня затверджений політбюро Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків (ЦК ВКПб).
Однак, як зазначають історики, документи свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь і стали завершальним етапом майже двадцятилітнього періоду встановлення більшовицької диктатури і упокорення бунтівної України (і Голодомором, і репресіями) та усього населення колишньої російської імперії.
Наказом № 00447 запроваджував ліміти (плани) на покарання. Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ – ув’язнення у таборах ГУЛАГу (Главное управление лагерей НКВД СРСР – ред). Початковий ліміт на розстріл для України становив 26150 осіб, але у січні 1938 року план збільшили втричі – до 83122 осіб.
За даними російських істориків, які у 1989 році отримали доступ до статистичної звітності ОГПУ-НКВД-МВД-МГБ з Центрального держархіву СРСР, протягом 1937-38 років з політичних міркувань в Радянському Союзі «розстрільні вироки» винесли 681 692 людям, що склало 85% усіх офіційно розстріляних за «сталінський період» громадян «великой страны».
У незалежній Україні невпинно рухаються до встановлення правди про злочини сталінського режиму: про насильницьку колективізацію, штучний Голодомор, винищення інтелігенції та усі інші форми репресій. Архіви відкриті і велика частина матеріалів вже оцифрована і викладена в Інтернет.
За президентства Віктора Ющенка у січні 2010 року на основі зібраних матеріалів, зокрема свідчень очевидців (3,5 тисячі документів, справа налічує 253 томи), відбувся суд над організаторами Голодомору 1932-33 років, зокрема і над Йосипом Джугашвілі (Сталіним). Суд своїм рішенням підтвердив висновок слідчих – в Україні комуністична радянська влада влаштувала «геноцид української національної групи, тобто штучне створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення».
З ухваленням навесні 2015 року законів «Про декомунізацію» процеси громадського осудження усіх організаторів і виконавців «Великого терору» та подальших репресій ще посилилися.
А що в Росії?
З початком «перебудови» за Михайла Горбачова і у перші роки після розпаду СРСР у Росії рухалися до встановлення історичної правди про сталінський «Великий терор» та усі подальші радянські репресії. Історики та рідні репресованих отримали можливість, хоч і доволі обмежену, вивчати архівні документи і відвідувати місця масових розстрілів.
Багато матеріалів публікувалося, вони ставали предметом наукових дискусій та конференцій, зокрема і російсько-українських.
У листопаді 1989 року дозволили групі українських ентузіастів, серед них були і колишні політв’язні, ексгумувати і перевезти для перепоховання у Києві останки доведених до смерті в ув’язненні Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихохо.
Після того, як російський дослідник Юрій Дмітрієв знайшов місце розстрілу з 27 жовтян по 4 листопада 1937 року 1111 соловецьких в’язнів у карельському урочищі Сандармох, там щороку проводилися меморіальні заходи, на які приїжджали люди з усіх колишніх республік СРСР.
Вшановувати пам’ять 203 вихідців з України (список, складений Радіо Свобода разом із дослідником розстрілів «соловецького етапу» Сергієм Шевченком – ред.) їздили в Карелію члени українського товариства «Меморіал», історики та журналісти.
Все змінилося, коли президентом Росії став колишній полковник КДБ Володимир Путін. Процеси відновлення історичної пам’яті і відкриття правди про злочини ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КДБ спочатку сповільнилися через бюрократичні та інші перепони, а потім згорнулися повністю.
Того ж Сергія Шевченка 3 серпня 2012 року зняли з автобуса, в якому їхала українська делегація на меморіальні заходи на Соловки, і не впустили до Росії. Потім у в'їзді до Росії було відмовлену політв'язню і хронологу репресії проти дисидентів Василю Овсієнку.
А Юрія Дмитрієва звинуватили за старим «гебістським прийомом» спочатку у розповсюдженні порнографії, а потім і у сексуальному насиллі над прийомною донькою.
Як вважає український філософ і публіцист Сергій Грабовський, у Росії фактично реабілітовують Сталіна і дії радянських каральних органів, які за кількістю знищених людей і масштабами репресій «нічим не кращі за разом узяті СС, СД і Гестапо».
«Російський президент Володимир Путін пишається своєю службою і на прийняттях підіймає келихи за «чекістську доблесть», а 20 грудня – день заснування з ініціативи Леніна «ЧК» («Надзвичайна комісія» – каральний орган з необмеженими повноваженнями – ред.) у Росії є офіційним святом – Днем працівника органів держбезпеки. А написана у знаменному 1937 році «Пісня про партію більшовиків», яка у трохи модифікованому вигляді стала гімном СССР і Росії, звучить по світу на відповідних урочистостях», – зазначає Сергій Грабовський.
У сучасній Росії тепер носять портрети Сталіна на урочистостях у Москві по Червоній площі, застосовують різноманітні методи тиску на «інакомислячих», жорстоко придушують усі антипутінські акції, а для наглядності демонструють усю каральну міць російської диктатури на арештах та ув’язненнях українських громадян або на показових розправах із «изменниками» – Олександром Литвиненком чи Сергієм Скрипалем.
«В’язні Кремля»
Чи не щотижня з’являються нові повідомлення про затримання в Росії та на території незаконно анексованого Росією Криму українських громадян. Це не лише активісти Майдану, учасники бойових дій на Донбасі, а й люди далекі від політики. Так 3 червня стало відомо про затримання у Бранській області Російської Федерації водія рейсового автобуса Вінниця-Москва Олега Чабана. Про це повідомили адвокат Юрій Білоус та дружина затриманого українця.
Тільки за офіційними даними міністерства закордонних справ України кількість людей, яких російська влада утримує у місцях несвободи з політичних мотивів перевищує 70. Трохи більше імен політв'язнів називають правозахисники, зкорема з Медіаініціатви за права людини та Центру громадянських свобод.
Ті, кому пощастило звільнитися, розповідають про тортури та методи допитів, які нічим не відрізняються від тих, які застосовували під час «Великого терору».
Український режисер Олег Сенцов, засуджений путінською владою в серпні 2015 року на 20 років колонії суворого режиму за звинуваченням «у плануванні терактів у Криму» і етапований старим шляхом радянських «політзеків» до Сибіру у колонію строго режиму Лабитнангі, що у Ямало-Ненецькому округу Росії..
Журналісти проекту Крим. Реалії знайшли у російських ЗМІ кадри, на яких вперше за два роки можна побачити Олега Сенцова.
Олег Сенцов вимагає звільнити усіх українських політичних в’язнів Кремля і уже понад два місяці тримає голодування. Адміністрація колонії у проти волі Сенцова підтримує його організм штучно і не допускає до нього ні рідних, представників українського МЗС, ні Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України.
За те, що підняв український прапор над дахом своєї хати в Криму, заарештований і ув’язнений Володимир Балух. Він теж тримає голодування і його життя під великою загрозою.
Умови, в яких утримуються українські політв’язні та відсутність належної медичної допомоги, є ще одним різновидом тиску та залякування реальних і потенційних критиків путінської системи влади.
Експерти вважають, що сучасна Росія під керівництвом Володимира Путіна фактично відновила втрачений з розпадом СРСР статус держави-світової загрози, яка порушує міжнародне законодавство, відбирає території у сусідніх держав, ігнорує заклики та звернення світової спільноти, зокрема і ООН, і диктує заходу свої правила гри.
Україна, четвертий рік стримуючи спровоковану Росією атаку на її суверенітет та територіальну цілісність, отримала унікальний досвід протистояння із підрозділами, керованими представниками однієї із найбільших сухопутних армій світу – російської армії.
Спротив України гібридній експансії Росії є по-суті протидією відновленню репресивної політики Кремля, яку Володимир Путін ативно пропагує своїми діями.
