(Вперше матеріал був опублікований 25 лютого 2019 року)
Він народився у Самборі на Львівщині, а загинув від кулі чекіста в урочищі Сандармох на російських Соловках. За своє коротке і яскраве життя він створив новий театр, прийомами якого у новому тисячолітті користуються на усіх мистецьких майданчиках – від театральних сцен до відкритих амфітеатрів та інсталяцій на стінах будинків. До 134-ї річниці з дня народження Леся Курбаса Радіо Свобода публікує деякі документи з архіву КДБ, а також інтерв’ю із дослідницею творчості Курбаса – американською режисеркою Вірляною Ткач, яка керує в Нью-Йорку театром Yara Arts Group.
– Я навчалася у Колумбійському університеті на режисурі. Я готувала велику виставу про відносини у США між білими та афроамериканцями у 20-х роках. Це була дуже контраверсійна вистава. І мій керівник класу каже: «Ще мусиш про якогось маловідомого режисера написати». Я пригадала, що дід мій колись згадував, що був такий Лесь Курбас. Я пішла до бібліотеки, а там було 2 книжки. Я подумала: «О, фантастика! За вихідні напишу». Ось так почалося моє захоплення Курбасом.
– Досі пишете…
– Пишу і не тільки. Тепер більше працюємо над тим, щоб влаштовувати по світу виставки, такі мистецькі заходи, які б за стилем пасували Курбасу.
У 2017 році ми робили виставку про Курбаса в Києві – у театральному музеї. Потім у Харкові.
Тоді у 2018 році – ми влаштували величезну мега-виставку в «Мистецькому Арсеналі» «Курбас нові світи».
Про «нові світи» Курбаса ми розповідаємо на основі найяскравіших вистав театру «Березіль». Це вистави «Газ», «Джиммі Гіґґінз», «Макбет», поставлені у Києві за 1922-1926 роки, і поставлені у наступні роки у Харкові «Народний Малахій», «Алло на Хвилі 477!» і «Мина Мазайло».
Я захоплена цим поняттям – «нові світи», яким Курбас дуже цікаво відкрив нові можливості в театрі. І це не лише про український театр, бо всі знають, що Курбас був реформатором українського театру, але я, власне, більше хочу усім наголосити на тому, що Лесь Курбас зробив для світового театрального мистецтва.
– Про що конкретно іде мова?
– Це три дуже важливі речі, які увійшли у світове мистецтво театру.
По-перше, Курбас використав можливість людського тіла перевтілюватися в русі. Він, так би мовити, оживив рух, будучи натхненним Броніславою Ніжинською, яка в той час працювала в Києві. Це був саме той час, коли Ніжинська цілковито змінила поняття про балет. Не випадково, що Серж Лифар був одним із її студентів.
Ніжинська, а також Надія Шуварська, яка стала хореографом Курбаса, справді змінили поняття про рух в театрі й уявлення про те, що може тіло зробити на сцені.
По-перше, Курбас використав можливість людського тіла перевтілюватися у русі
Наприклад, спочатку глядач бачить, як на сцену виходять актори, які починають рухатися так, що стає зрозуміло, що вони робітники заводу. Потім вони змінюють свої рухи і вже стають машинами, з якими працювали ті робітники. А потім вони перевтілюються в те, що виробляється на тому заводі – на газ. Цей газ стає нестабільним, а тоді вибухає, як і будівля фабрики – і актори все те рухами показують. І, врешті, вони стають жертвами того вибуху.
Тож, у Курбаса, ми маємо перевтілення акторів через рух: з акторів на робітників, з робітників на машини, з машин на газ, на будівлю, на вибух та на жертв.
І зараз це виглядає дуже сучасно, а тоді про таке ніколи й не думали. Це не відтворення картинки, це створення живого образу, який ми бачимо, і який весь час перетворюється на очах глядача.
Це дуже модерністичний підхід – використовувати тіло актора може грати поза дійовою особою. Курбас першим робить це у театрі.
І це був 1923 рік.
По-друге, Лесь Курбас першим почав використовувати відеокліпи.
По-друге, Лесь Курбас першим почав почав використовувати відеокліпи
Кіно використовували в театрі й до того, але дуже примітивно – для зміни декорацій. Наприклад, була опера «Русалка» і показували воду. Але ніхто до Курбаса не вживав кіно, як частину основного наративу п’єси.
Лесь Курбас у «Джиммі Гіґґінзі» у 1924 році це робить. І ми можемо це бачити, бо 8 кінокліпів є в архіві імені Пшеничного. По-суті, Курбас був, як зараз кажуть, мультимедійним.
А третя річ – це процес перетворення актора у дійову особу. Як, наприклад, Пікассо малював обличчя: тут одне, тут – інше, щоб зобразити внутрішню дію, показати те, що відбувається в людини всередині.
Третя річ – це процес перетворення актора у дійову особу
У Курбаса актори виходять на сцену, як актори. І вони щось там роблять, а тоді на сцені, коли спускається сценографія – в той самий час, коли міняється світло – вони перетворюються на дійових осіб. І ми бачимо цю таїну акторства, цю магію. І в цей час, ми розуміємо, що людина є і людиною, і дієвою особою. Це дуже важливо.
– Курбас випередив час…
– Не лише Курбас, ціле його товариство творило модерні речі. Цей їхній модернізм – це цілковито інакший погляд на життя.
Не дарма ж декорації, сценографія і сценічні моделі Вадима Меллера, з яким Курбас поставив усі свої спектаклі, мав такий успіх на виставці Арт-Деко у 1925 році в Парижі.
Меллер товаришував із Малевичем, Екстер, Кандинським…
І коли у США до Нью-Йорка привезли з Європи артоб’єкти, щоб показати, що таке модернізм, то одним із головних об’єктів була модель Меллера на п’єсу «Березоля». Роботи Меллера викликали захоплення.
І це було не тільки в Європі, чи в Америці, а й, навіть, в Японії. За однією тією фотографією, що була головною на виставці, люди розуміли, що є такий театр «Березіль», який творить модерні речі.
Чому «Березіль» тоді, після цієї виставки, не став прославленим світом – це вже інакша історія, яку треба окремо досліджувати і описувати.
– А що за дивовижна історія з музикою?
– Я ж нікого не здивую, коли скажу, що саме Курбас створив перший український мюзикл.
І хоча усі думали, що партитура джаз-ревю «Алло на хвилі 477!» була знищена, вона раптом знайшлася.
Це було цілковито випадково. Я працювала в архіві і натрапила на неї. Тобто, ноти собі просто там лежали і ніхто не знав, що вони там є… Їх ніби сховали в архіві, і можливо, вони там і збереглися, бо не були підписані.
Я не читаю нот, тому дуже дивно, що саме я на них натрапила. Ми із донькою співробітниці архіви рухали усі ті старі партитури і на те натрапили.
І так було хвилююче, так приємно, коли мені заграли маленьку частинку того твору, бо я ж не знала, як воно звучить! Я тільки знала про слова, які є у тій партитурі: якісь назви і тому подібне. І я подумала, що то певно з тієї вистави.
А тоді на лекції один із моїх акторів заспівав, бо ми знайшли слова. Так все це і почалося.
І це зацікавило навіть Ентоні Колмана – одного з наших найбільших імпровізаторів, музикантів, які грають джаз у Нью-Йорку. Було супер приємно, коли він погодився приїхати до України і зіграти цю віднайдену партитуру. Його зацікавила можливість зіграти музику, якої він раніше не чув і нічого не знав про неї.
– Та і в Україні за радянських часів знали про Леся Курбаса і його «Березіль» лише одиниці. Як ви думаєте, чому сталінський режим так жорстоко і методично винищив чи не усіх з когорти Курбаса і його самого?
– Я думаю, що Курбас і митці навколо нього, були дуже небезпечні для сталінської системи, бо вони творили навколо себе співтовариство людей, для яких було природним вільно мислити і творити.
Навколо Курбаса зібралась велика громада, яка любила ходити на ті вистави, читати те, що вони тоді писали, дивитися на їхні картини. Це була модерна урбаністична хвиля в Україні…
Харків був тоді столицею, і туди почала з’їжджатися молодь, яка витворювала аудиторію Курбаса, «Березоля» і всіх інших митців з того кола.
Я думаю, що їх усіх арештували, позасилали в ГУЛАГ і знищили не через їхнє авангардне мистецтво, а найперше через те, що вони через мистецтво творили своє власне суспільство.
Це було суспільство, яке не вважало, що Москва це центр світу, або радше Росія.
Коли Курбаса запросили на олімпіаду в Москву, то він подякував, поїхав до Грузії, щоб започаткувати взаємини і з грузинськими митцями.
Такі антиімперські погляди були дуже небезпечні для Сталіна, і чекісти винищили не лише митців, вони винищили і усю харківську компартійну верхівку.
Велику частину розстріляли, а ті, хто залишився – уже ні у що не вірили. Можливо, ще й через це столицю перенесли до Києва.