100 років тому між поляками і українцями почались бої за Львів

100 років тому у Львові почалась польсько-українська війна. Кожна зі сторін вважала місто Лева своєю територією. 1 листопада 1918 року українці фактично захопили владу у місті, здійснили військовий переворот, але протрималися тоді 21 день і боротьба закінчилась їхньою поразкою. Однак Листопадовий чин, як називають події столітньої давнини, продемонстрував спробу українців утвердити власну державу і рішучість молодого середовища українських політиків.

Старі кам’яниці, форти Цитаделі є німими свідками збройного конфлікту у Львові, що розпочався 100 років тому. Тоді Австро-Угорська монархія зазнала поразки у Першій світовій війні, ослабла, як і зрештою, від війни втомились всі інші держави. Поляки мріяли про свою велику державу і готувались, щоб забрати владу, а група молодих українців на чолі з 30-річним сотником Дмитром Вітовським вирішила діяти і перебрати зі зброєю у руках владу, об’єднатись із Українською Народною Республікою.

Молоді українці були рішучі і тиснули на старше політичне покоління. Політична еліта Галичини ще у жовтні втілювала ідею відродження української держави. 18-19 жовтня 1918 року у Львові у народному домі (вулиця Театральна) відбулось засідання Української Національної Ради, де обговорювали долю українців і державницьке життя.

Саме молоде середовище українців вимагало розгляду питання української держави у порядку денному, щоб вона об’єдналась з існуючою самостійною Україною на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

20 жовтня 1918 року на площі Святого Юра у Львові відбулось багатолюдне віче і українські політики оприлюднили «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини».

«Коли стало зрозуміло, що ніхто українцям не віддасть державу, було вирішено забрати владу, бо в іншому випадку, це перших числах листопада зробили б поляки, які готувались до цього і створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала приїхати у Львів. Молоді люди взяли на себе відповідальність, а Кость Левицький і Євген Петрушевич не могли заперечувати, бо знали, що молоде військове середовище здатне на рішучі кроки. Було задіяно десь 1300 осіб. Маємо розуміти, що реально бойова основа – це половина, а решта люди не мали військового досвіду», – говорить історик Іван Хома.

​Бої велись локально

У ніч із 31 жовтня на 1 листопада командний склад Українських січових стрільців провів блискучу стратегічну операцію, яка розпочалась о 4-й годині ранку. Українці захопили найважливіші стратегічні об’єкти –Галицький крайовий сейм, магістрат, поліцію, вокзал, головну пошту, міську військову комендатуру, цитадель, відключили міський телефон і телеграфну лінію, а також інтернували командувача Львова. Над міською Ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Зранку 1 листопада, а це була п’ятниця, новина про те, що влада у місті українська, стала несподіванкою для городян. Відтак епоха Габсбургів відійшла в минуле, Українська держава проголошена, але як діяти далі – це залишалось найскладнішим питанням.

2 і 3 листопада відбулись урочисті Архиєрейські служби Божі в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові та інших церквах з нагоди «утворення на українських землях, бувшої австро-угорської монархі, Української Держави».

У той час на вулицях Львова тривали локальні бої за стратегічні об’єкти. Половину міста, західну частину, зайняли поляки, а східну і середню – українці.У Львові утворилась фронтова лінія, бої велись також і на околицях міста.Оскільки у Львів прибували польські війська, тому українці поступались у чисельності.

«З точки зору стратегічної, все було ідеально. Але щодо того, що насправді цей конфлікт може вилитись у затяжні військові події, на жаль, молоде середовище і досвідчені політики виявились не підготовленими. Бо Польща мобілізувалась і відвоювала Львів набагато швидше. Виникла загроза, що поляки зможуть оточити Львів, тому ухвалили рішення і український державний провід Західноукраїнської Народної Республіки 21–22 листопада виїхав у Тернопіль, між Львовом і Тернополем, зокрема у Золочеві, відбулись наради, які у майбутньому стали кроком до ЗУНР. Українці продовжували творити історичні процеси, а насправді були наполовину готові до них», – говорить Іван Хома.

13 листопада Українська національна рада ухвалила тимчасовий Основний Закон, згідно з яким створена Українська держава отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка, також були визначені кордони, прапор, герб.

Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, Кость Левицький – главою уряду, а Дмитро Вітовський – державним секретарем військових справ ЗУНР.

У той час у Львові найчисельнішим було польське населення – 60%, а українців проживало до 15-16%. Для польської політичної еліти було несподіванкою те, що українці змогли взяти владу у Львові.

«Несподіванка у тому, що українці наважились на такий рішучий крок. Хоча 18 і 19 жовтня йшли переговори і українці проголосили наміри про створення держави, але більшість були адвокати, легалісти, які хотіли це зробити легально, домогтись від Австро-Угорського намісника мирної передачі влади, визнання... Але протягом двох тижнів, під впливом того, що у Кракові поляки створили ліквідаційнцу комісію, українці вдались до рішучого кроку», – наголошує історик Микола Посівнич.

Остання «лицарська війна» в Європі

Дмитро Вітовський, у свої 30 років, не побоявся відповідальності, як і його ровесники-однодумці. У той час між молодою та старшою елітами був конфлікт поколінь, зазначає Микола Посівнич.

Старші політики були більш обережні і не вельми хотіли ризикувати власним комфортом, тим часом молоде покоління українців здійснило збройне повстання.

«Після 4 років війни була втома від неї. Більшість українського свідомого офіцерства перебувала у Відні. У Польщі був патріотичний підйом, готувались через мілітарні організації. Погляди Пілсудського були зосереджені лише на тому, що вибороти свою державу можна лише зі зброєю в руках, залізом і кров’ю. Українці не були готові, щоб так воювати. Є міф, що це остання «лицарська війна» в Європі. Взагалі про польсько-українську війну є чимало міфів, що солдати разом пили каву у перерві між боями. Ніхто не хотів руйнувати Львів, запеклі бої вели в під’їздах і на горищах. Якби українське військо діяло більш радикально, можливо б і ситуація була іншою», – каже Микола Посівнич.

Про бої за Львів і реакцію на цей збройний конфлікт між двома народами писала тодішня преса. Не залишались сторонніми спостерігачами цієї братовбивчої війни митрополити УГКЦ і РКЦ Андрей Шептицький і Юзеф Більчевський, які між собою листувались щодо ситуації.

Митрополит Андрей Шептицький був зачинений польськими загонами у палатах на Святоюрській горі. 16 листопада 1918 року владика Андрей звернувся з проханням до тих, хто вів мирові переговори у Палаті промисловій у Львові. Він просив: «підіть з обох сторін в уступчивости, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир, а вдячність міста і наша буде упрошувати для Вас з неба благословенство, обіцяне миротворцям».

20 листопада з Перемишля у Львів прибула бойова польська група військ зі скорострілами і гарматами. Відтак українське військо суттєво програвало у чисельності, почалась дискусія про евакуацію, щоб уникнути облоги. Ввечері 21 листопада з залізничної станції Підзамче виїхали члени Державного Секретаріату і Національної Ради. А вночі на 22 листопада Львів покинули і українські військові. Зранку поляки побачили порожнє місто. Хоча наступні три місяці бійці Української Галицької армії тримали в облозі околиці Львова, але повернути місто їм не вдалося. У липні 1919 року українське військо поляки відтіснили за Збруч.

Польські та українські інтелектуали закликали до молитви

«Боротьба, яка розпочалася 100 років тому, закінчилася поразкою України. Була вона польською перемогою, за яку Польща заплатила ціну вищу, аніж за не одну поразку. Тоді перемогла концепція, що на політичній мапі світу нема місця для незалежної Української держави. На її згарищі виросла радянська імперія, яка невдовзі знищила мільйони поляків та українців. Наші предки, діючи разом, могли б запобігти цьому, але не зуміли порозумітися. Цю боротьбу Яцек Куронь назвав братовбивчою, бо гинули в ній не лише брати, а й сама ідея братерства наших народів». Про це мовиться у зверненні українських та польських інтелектуалів, яке вони оприлюднили з нагоди вшанування 100-річчя Листопадового чину.

Польські та українські громадянські середовища, які роками працюють над мудрим діалогом поміж двома народами, закликали польське й українське суспільства до розуміння, щоб памʼять про конфлікт 100- літньої давнини став уроком, з якого слід зробити належні висновки, особливо стоячи перед новопосталими загрозами і сутичками довкола «історичних памʼятей» обох сусідніх народів.

1 листопада в польських і українських містах, у тих місцях, які нагадують про польську присутність в історії України та українську присутність в історії Польщі, в один час відбудеться спільна акція. Під час якої люди запалять свічки і помоляться за полеглих поляків і українців у братовбивчій польсько-українській війні.

У Львові з нагоди 100-річчя Листопадового чину заплановані десятки різних заходів, традиційний марш студентів до місць поховання українських воїнів. Міська та обласна влади встановили два пам’ятники з нагоди цих подій у місті.

НА ТЕМУ ЗУНР:

100 років тому: останні дні Австро-Угорської монархії та народження ЗУНР