Заява Володимира Путіна про розміщення тактичної ядерної зброї на території Білорусі, схоже, стала ще одним доказом того, що російський президент продовжує сприймати ядерну зброю як свій головний аргумент у війні. Ще одне питання: як він сприймає Білорусь?
Очевидно, як військову базу, в тому числі для демонстрації своїх військових можливостей. Але і як ще одну територію, на якій розпоряджається Володимир Путін, а не білоруський народ і навіть не глава сусідньої держави.
«Це перше з 1991 року введення ядерної зброї на територію іншої держави. Москва показує, що імперія повертається, що раніше росіяни тільки йшли, вивозили зброю, виводили армії, а тепер вони знову повертаються і повертають усе. Тим самим дають сигнал усьому світу, що Білорусь – це їхня територія, що Білорусь теж належить їм», – зазначив німецький політолог Олександр Фрідман в інтерв'ю RFI.
І цей вислів, гадаю, з точністю ілюструє прагнення Володимира Путіна довести, що сама по собі Білорусь нічого не важить. Таким же, до речі, залишається ставлення і до решти територій, де утверджується Кремль. Хто запитує їх мешканців хоча б про щось? Хто цікавиться їхнім «суверенітетом» – хоч спочатку все робиться нібито для захисту цього «суверенітету»?
Російська армія залишилася в Придністров’ї нібито для захисту «російськомовного населення», яке живе в цьому молдовському регіоні. Через три десятиліття самопроголошена ПМР – територія, що залишилася в радянському минулому, більша частина населення якої давно роз'їхалася. Натомість збереглася російська військова присутність.
У 2008 році Росія визнала «незалежність» Абхазії та Південної Осетії – ніби у відповідь за визнання Заходом незалежності Косова. Ось тільки Косово робить перші кроки дорогою до європейської інтеграції, а Абхазія і Південна Осетія, як і Придністров'я, застрягли в минулому – населення роз'їхалося, руїни… Зате збройні формування обох самопроголошених республік фактично стали частиною Збройних сил Росії.
Коли у Кремлі говорять про «сакральність» Криму, це зовсім не про історію, не про краєвиди та не про повітря. Це про військову базу
Ну і, звичайно, Крим – найголовніша ілюстрація. Коли у Кремлі говорять про «сакральність» Криму, це зовсім не про історію, не про краєвиди та не про повітря. Це про військову базу. Впевнений, що Росію не цікавлять ні пам'ятники Криму, ні його курортні міста. Її завжди цікавила можливість перетворення півострова на непотоплюваний авіаносець, погрожувати Україні, Грузії та країнам НАТО, перетворити Чорне море на зону постійної конфронтації та нестабільності, використовувати територію Криму як плацдарм для окупації українського півдня…
Спокуса військовою базою, гадаю, завжди була для російських правителів надто сильною, щоб звертати увагу на здоровий глузд
Думаю, саме тому Володимир Путін і наважився 2014 року на анексію Криму. Російський президент чудово розумів, що йде на пряме порушення міжнародного права, на багаторічний конфлікт із цивілізованим світом, на руйнування відносин з Україною. І що реальним наслідком анексії Криму – як і розміщення тактичної ядерної зброї на території Білорусі – буде лише затяжна криза.
Але спокуса військовою базою, гадаю, завжди була для російських правителів надто сильною, щоб звертати увагу на здоровий глузд.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
